Пан Володийовський
Пролог
Розділ І
Розділ ІІ
Розділ ІІІ
Розділ ІV
Розділ V
Розділ VІ
Розділ VІІ
Розділ VІІІ
Розділ ІХ
Розділ Х
Розділ ХІ
Розділ ХІІ
Розділ ХІІІ
Розділ ХІV
Розділ ХV
Розділ ХVІ
Розділ ХVІІ
Розділ ХVІІІ
Розділ ХІХ
Розділ ХХ
Розділ ХХІ
Розділ ХХІІ
Розділ ХХІІІ
Розділ ХХІV
Розділ ХХV
Розділ ХХVI
Розділ ХХVІІ
Розділ ХХVІІІ
Розділ ХХІХ
Розділ ХХХ
Розділ ХХХІ
Розділ ХХХІІ
Розділ ХХХІІІ
Розділ ХХХІV
Розділ ХХХV
ХХХVІ
Розділ ХХХVІІ
Розділ ХХХVІІІ
Розділ ХХХІХ
Розділ ХL
Розділ ХLІ
Розділ ХLІІ
Розділ ХLІІІ
Розділ ХLIV
Розділ ХLV
Розділ ХLVІ
Розділ ХLVІІ
Розділ ХLVІІІ
Розділ ХLІХ
Розділ L
Розділ LІ
Розділ LІІ
Розділ LІІІ
Розділ LІV
Розділ LV
Розділ LVІ
Епілог
Коментарі
«ПАН ВОЛОДИЙОВСЬКИЙ» ГЕНРИКА СЕНКЕВИЧА – РОМАН ОДНОГО ГЕРОЯ
Пан Володийовський
Генрик Сенкевич
Henryk Sienkiewicz
Pan Wo
Odyjowski
Генрик Сенкевич
ПАН ВОЛОДИЙОВСЬКИЙ
З польської переклавЄвген Литвиненко
Перекладено за виданням:
Henryk Sienkiewicz. Pan Wołodyjowski.
Państwowy Instytut Wydawniczy.
Warszawa, 1962.
Роман «Пан Володийовський» — завершальна частина історичної трилогії Генрика Сенкевича, у якій показано боротьбу Речі Посполитої з турками й татарами після того, як король Ян Казимир зрікся престолу.
Центральна постать роману — полковник пан Єжи Міхал Володийовський, найліпший жовнір Речі Посполитої, як говорить про нього автор. Цей образ яскравий і близький нам. Він незвичайний, бо ввібрав у себе найкращі риси, притаманні позитивним персонажам: вірність і шляхетність, силу духу й безстрашність, доброзичливість і товариськість, стійкість у біді й силу волі, уміння вище за власні турботи поставити служіння найдорожчим ідеалам, любов до Вітчизни, котрій він, як воїн, безкорисливо віддав майже чверть століття.
Автор змальовує в романі й тривале мирне родинне життя пана Володийовського, розкриває душевні достоїнства героя, щоб болючіше відгукнулася у серцях читачів його трагічна смерть, яка сталася під час узяття стотисячною турецько-татарською армією у серпні 1672 року Кам’янця — однієї з найбільших на Поділлі фортець. Сміливий войовник гине, не зрадивши присяги Вітчизні. Цим він кидає докір тодішній владі, що пішла на зговір із загарбником і здала місто.
Охороняється законом про авторське право. Жодна частина цього видання не може бути використана чи відтворена в будь-якому вигляді без дозволу видавця. © Литвиненко Є., український переклад, редагування, коментарі, 2019 © Навчальна книга – Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2020 © Радишевський Р., післямова, 2019
Дякуємо за підтримку українських видавництв та бажаємо вам приємного читання. Нагадуємо про те, що даний твір захищений Законом України «Про авторське право і суміжні права». Поширення та копіювання цього твору без згоди правовласника є порушенням авторського права та переслідується законом. Цей файл є захищеним цифровим водяним знаком.Цю книгу купив користувач: [email protected] (Замовлення № 19899, 2023-05-22 16:32:24)
Пролог
Невдовзі після війни з угорцями і шлюбу Анджея Кмитиця з панною Олександрою Білевич усі чекали ще на одне весілля — не менш доблесний і славний жовнір Речі Посполитої, полковник лауданської хоругви пан Єжи Міхал Володийовський мав побратися з панною Анною Борзобогатою-Красенською.
Але через численні загайки весілля відкладалося. Панна Борзобогата, вихованка княгині Вишневецької, без її благословення не давала згоди на шлюб. Часи були неспокійні, тож пан Міхал, залишивши дівчину у Водоктах, сам вирушив по благословення до княгині, у Замостя.
Проте й тут йому не пощастило — княгині у Замості він не застав. Вона повезла сина навчатися до Відня, при імператорському дворі.
Наполегливий рицар подався слідом за нею, хоч ця поїздка відібрала у нього купу часу. Владнавши там справу, він повертався додому, сповнений надій.
Та вдома ситуація була неспокійна: жовніри вступали до союзів, в Україні не припинялися бунти, пожежа не згасала й на сході. Щоб закрити кордон, збирали нове військо.
Ще дорогою до Варшави гінці вручили панові Міхалу листа з наказом від руського воєводи. Ставлячи благо Вітчизни понад власні блага, він, одклавши весілля, поїхав в Україну. Декілька років провів він у далекому краю у вогні, борні й ратних трудах, не завше маючи можливість бодай вісточку послати своїй знудьгованій нареченій.
Відтак його відправили послом до Криму, а невдовзі настала злощасна й прикра міжусобна війна з паном Любомирським, у якій пан Міхал боровся супроти цього вельможі (котрий втратив сором і совість) на боці короля, і нарешті під проводом Собеського1 знову повів свій полк в Україну.
Слава його наймення росла, його всюди називали першим жовніром Речі Посполитої, але життя маленького рицаря минало у журбі, зітханнях і чеканні.
Та ось настав тисяча шістсот шістдесят восьмий рік, і він, одержавши за розпорядженням пана каштеляна відпустку, на початку літа поїхав по милу наречену до Водоктів, щоб звідти привезти її до Кракова.
Княгиня Гризельда на той час уже повернулася з Відня і, бажаючи бути весільною матір’ю нареченої, запрошувала відгуляти весілля у себе.
Подружжя Кмитиців залишилося у Водоктах, не сподіваючись на скору звістку від Міхала та й переймаючись більше новим гостем, якого вони очікували. Досі провидіння не послало їм дітей, але тепер мала настати така щаслива й жадана переміна.
Рік видався на диво урожайний. Хліба вродило стільки, що гамазеї й комори не могли вмістити збіжжя, й неозорі лани аж до обрію були вкриті скиртами. В околицях, спустошених війною, за одну весну піднявся молодий ліс, і так швидко, що досі, бувало, не виростав і за декілька весен. У лісах кишіло грибами й усяким звіром, у річках — рибою. Незвичайна плодючість землі передавалася усьому живому.
Приятелі пана Володийовського казали, що це добрий знак, і всі як один провіщали йому швидке весілля, але доля розпорядилася інакше.
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ І
Однієї чудової осінньої днини пан Анджей Кмитиць сидів собі під тінистим дахом альтанки і, попиваючи післяобідній мед, поглядав крізь обвите диким хмелем віття на дружину, що походжала чисто підметеною садовою доріжкою.
Була вона надзвичайно вродлива, ясноволоса, з лагідним, янгольським обличчям.
Ступала Оленька поволі й обережно, сповнена спокою і благодаті.
Пан Анджей Кмитиць дивився на дружину страшенно закоханим поглядом. Він невідривно водив за нею очима, як собака за господарем. При цьому він увесь час усміхався й підкручував вуса.
Глянувши на цього веселого жовніра, можна було сказати, що він змалечку був жартівником і замолоду поколобродив чимало.
Тишу в саду порушували тільки стукіт доспілих плодів, що падали на землю, і гудіння бджіл. Погода стояла чудова. Був початок вересня. Сонце не гріло вже спекотно, а освітлювало все довкола м’яким золотавим сяйвом. У цьому сяйві серед сірого листя так рясно виблискували червоні яблука, що, здавалося, дерева обліплені ними. Галуззя слив угиналося під плодами, вкритими сивим воском. Перші провісні нитки павутини на гілках ледь здригалися від подуву вітру, такого легкого, що в саду не ворушився жоден листочок.
