І вони вийшли, щоб віддати накази.

Біля порога на них чекав, випроставшись, як струна, Сидір Лушня. Про експедицію вже стало відомо, тому вахмістр від себе й від своєї роти заходився просити маленького полковника, щоб той дозволив йому іти з Нововейським.

— Он як? Ти хочеш піти від мене? — здивовано спитав пан Володийовський.

— Пане коменданте, але ж ми із тим сучим сином присягнули поквитатися! А що як він попадеться нам у руки!

— Твоя правда! Мені про це пан Заглоба казав, — відповів маленький рицар.

Лушня звернувся до Нововейського:

— Пане зверхнику!

— Чого хочеш?

— Якщо ми візьмемо його, мені б тільки в очі йому глянути...

І така сувора, звіряча жорстокість з’явилася на обличчі мазура, що Нововейський став просити маленького рицаря:

— Ваша милость, дай мені цього чоловіка!

Пан Володийовський і не думав заперечувати, й того самого вечора сотня кіннотників на чолі з Нововейським вирушила в дорогу.

Вони йшли знайомим шляхом на Могилів і Ямпіль. У Ямполі зустріли колишній рашківський гарнізон, із числа якого двісті жовнірів за наказом гетьмана пристали до Нововейського, а решта під проводом пана Бялогловського мала йти до Могилева, де стояв пан Богуш.

А Нововейський вирушив униз, аж до Рашкова.

Околиці Рашкова були нині зовсім пустельні. Саме містечко перетворилося на купу попелу, який вітри уже встигли розвіяти на чотири сторони світу, нечисленні жителі повтікали від очікуваної бурі. Адже був уже початок травня, і добрудзька орда могла щомиті з’явитися у цих краях, тож залишатися там було небезпечно.

Насправді ж орди з турками стояли ще у кучункаурійських степах, але тут цього не знали, й уцілілі від різанини жителі Рашкова прагнули чимскоріше винести ноги.

Лушня дорогою вигадував різні воєнні хитрощі, до яких, на його думку, мав удатися пан Нововейський, щоб обвести супротивника круг пальця. Думками своїми він ласкаво ділився з рядовими.

— Дурні ви, як турецькі коні, — казав він, — ні дідька ви не тямите, а я старий, я тямлю. До Рашкова підемо, там у схованках затаїмося і станемо чекати. Підійде орда до броду, спершу роз’їзди переправляться, це звичай у них такий, чамбул стоїть і жде, аж поки йому знак подадуть — безпечно, мовляв. А тут ми покрадьки обійдемо їх і поженемо поперед себе хоч і до самого Кам’янця.

— А що як того песиголовця проґавимо! — зауважив один із рядових.

— Стули пельку! — відбрив його Лушня. — Хто ж попереду піде, як не липеки?

Передбачення вахмістра нібито справджувалися. Нововейський, діставшись Рашкова, дав відпочити жовнірам. Ніхто вже не мав сумніву, що до підходу перших роз’їздів супротивника вони заляжуть у схованках поблизу міста.

Але наступного дня комендант підняв хоругов і повів її за Рашків.

«Аж до Ягорлика підемо, чи що?» — питав себе вахмістр.

Проте відразу ж за Рашковом вони наблизились до річки, а трохи згодом зупинилися біля броду, який звався «Кривавим». Нововейський, не кажучи ні слова, погнав коня у воду і почав переправлятися на другий берег.

Жовніри стали здивовано переглядатися.

— Що це? Здається, до Туреччини йдемо?

Та це були не «ясновельможні пани» з народного ополчення, швидкі на поради і протести, а прості жовніри, привчені до дисципліни і гарнізонної покари. Слідом за комендантом повернула коней у воду перша шеренга, за нею друга, третя. До того ж без найменшого вагання. Жовніри дивувалися, правда, що у триста коней ідуть на державу турецьку, якої цілий світ здолати не може, але йшли.

Допіру на другому березі вони знову стали переглядатися.

— Боже праведний! То ми вже у Молдавії! — почувся тихий шепіт.

І дехто обернувся до Дністра, який у призахідному сонці виблискував, наче золотаво-пурпурова стрічка. Прибережні, сповнені печер скелі потонули у сліпучому сяйві. Вони вивищувалися стіною, відокремлюючи жменьку людей од вітчизни. Для багатьох це було, напевно, останнє прощання.

Лушні спало на думку, чи не збожеволів часом комендант, але діло коменданта було наказувати, а його діло — підкорятися.

А поки що коні, вийшовши з води, гучно зафоркали у шеренгах.

— Будь здоровий! Будь здоровий! — почулися голоси жовнірів.

Це була добра прикмета, що збадьорила серця.

— Уперед! — скомандував Нововейський.

І шеренги рушили вперед — у той бік, де заходило сонце, до тих тисяч, до того людського мурашника, до тих народів, що стояли у Кучункаурах.

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХLVІІІ

Переправу Нововейського через Дністер і похід його у триста шабель супроти султанських полчищ, що налічували сотні тисяч воїнів, людина, котра не розумілася на воєнному мистецтві, назвала б безумством. Насправді ж це була всього-на-всього зухвала воєнна експедиція, яка мала шанси на успіх.

Тодішнім наїзникам не раз траплялося виступати супроти у стократ сильніших чамбулів. З’явившись у них на виду, вони потім щодуху мчали вперед, час від часу кусаючи переслідувачів і залишаючи кривавий слід. Так вовк іноді виманює у погоню за собою собак, щоби слушної миті обернутися й загризти найзухвалішого і найближчого гончака. Звір на млі ока ставав мисливцем: тікав від погоні, ховався, затаювався. Але, переслідуваний, сам переслідував, нападав зненацька і кусав на смерть. Це був «татарський танок», у якому учасники змагалися у хитрощах, кмітливості, в умінні влаштовувати засаду. Найвправнішим у ньому був пан Володийовський, після нього пан Рущиць, далі пан Пиво і пан Мотовило, проте й Нововейський, змалечку живучи у степу, перед ними не поступався, тож було дуже ймовірно, що, з’явившись у полі зору ординців, він не дасться їм у руки.

Виправа могла бути цілком успішною ще й тому, що за Дністром простягався пустельний край і там легко було сховатися. Подекуди у надріччі зустрічалися людські селища, хоч узагалі край був мало заселений, ближче до берега скелястий і гористий, далі — степовий або вкритий лісами, у яких блукали численні табуни здичавілих буйволів, оленів, сарн і вепрів. Позаяк султан перед виступом прагнув відчути свою міць і порахувати свої сили, то білгородські орди, котрі жили у пониззі Дністра, а далі й добрудзькі вирушили за наказом падишаха аж за Балкани, за ними пішли молдавські каралаші. Тож край ще дужче збезлюднів, і можна було цілими тижнями йти ним непоміченим.

Крім того, пан Нововейський надто добре знав звичаї татар: раз перетнувши кордон Речі Посполитої, чамбули підуть чуйно, пильно розглядаючись навсібіч, але тут, на своїй іще землі, вони попливуть широкою лавиною, не дотримуючись ніякої обережності. Так воно й було: зустріч зі смертю видалася б татарам правдоподібнішою, аніж зустріч у глибині Бессарабії, на самісіньких татарських рубежах, із військом Речі Посполитої, котрій його бракувало навіть для охорони власних кордонів.

Пан Нововейський вірив, що його виправа захопить ворога зненацька, і тоді її результати перевершать сподівання гетьмана, до того ж вона може стати згубною для Аз’ї та його липеків і черемисів. Молодому поручикові неважко було здогадатися, що саме липеки й черемиси, чудово знаючи Річ Посполиту, підуть у передовому дозорі, — впевненість у цьому була його найголовнішою надією. Напасти раптово і схопити цього вражого сина Аз’ю, можливо, відбити сестру й Зосю, вирвати їх із неволі, помститися сповна, а потім самому покласти голову на війні — ось і все, чого ще прагнула роздерта душа Нововейського.

Під впливом цих думок і сподівань Нововейський струснув із себе закляклість і ожив. Важкий перехід невідомими шляхами-дорогами, свіжий подих степу й небезпеки зухвалої виправи — усе це відродило його здоров’я і повернуло колишню силу. Вправний наїзник почав брати у ньому гору. Болісні спомини витіснила щоденна турбота про те, як ошукати супротивника, завдати йому втрат.

Переправившись через Дністер, загін пішов навскіс і вниз, до Пруту, вдень зазвичай заглиблюючись у ліси й очерети, а вночі роблячи квапливі й приховані переходи. Край той, і сьогодні ще не дуже осідлий, у ті часи населяли переважно кочовики. Доволі рідко траплялися кукурудзяні поля й поряд із ними оселі.