Чимало людей, особливо жінок, навіть після довгої неволі часом поверталися на батьківщину. Хтось, здається, розшукував Зосю — і через вірмен, і через грецьких купців, і через посланців Речі Посполитої. Але безуспішно. Згодом пошуки припинилися, і Зося ніколи більше не побачила ні рідного краю, ні любих облич.
Аж до смерті вона прожила в гаремі.
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХLVІІ
Перед виходом турків із-під Адріанополя на всіх придністровських заставах почався великий рух. Особливо до найближчого від Кам’янця Хрептова раз у раз прибували гінці від гетьмана, доправляючи різні накази. Маленький рицар або сам виконував їх, або, якщо вони його не стосувалися, через вірних слуг переправляв далі. Через ці накази гарнізон хрептівської фортеці значно зменшився. Пан Мотовило зі своїми семенами подався аж під Умань на допомогу Ханенку, котрий зі жменькою вірних Речі Посполитій козаків відбивався як міг від Дороша і кримської орди, що пристала до нього. Неперевершений лучник пан Мушальський, а з ним і пан Снітко, герба щербатий Місяць, і пан Ненашинець, і пан Громика повели хоругов товаришів і Лінкгаузових драгунів у злощасний Батіг56, де стояв пан Лужецький, котрому доручалося вкупі з Ханенком спостерігати за маневрами Дороша. Пан Богуш дістав наказ залишатися у Могилеві доти, аж доки сам на власні очі побачить чамбули. Пильно шукали гетьманські накази й уславленого наїзника пана Рущиця, який поступався, як наїзник, тільки панові Володийовському, але пан Рущиць із кількома десятками людей пішов у степ і як у воду впав. Почули про нього вже пізніше, коли покотилася враз дивна чутка, що поблизу Дорошевого табору й ординських станів кружляє злий дух і щодня викрадає то воїна, а то й невелику ватагу. Здогадалися, що це, напевно, пан Рущиць смикає супротивника, бо ніхто інший, крім хіба що маленького рицаря, не здатен був на таке. І справді-таки, це був пан Рущиць.
Пан Володийовський так само мав іти до Кам’янця, бо його там волів бачити гетьман, знаючи, що сам вигляд цього жовніра збадьорить серця й підніме дух і міщан, і гарнізону. Гетьман був переконаний, що Кам’янець не встоїть, але вважав за потрібне якнайдовше там протриматися — доти, аж доки Річ Посполита збереться з силами, щоб протистояти супротивникові. Впевнений у цьому, він посилав майже на вірну смерть найпрославленішого кавалера Речі Посполитої й улюбленого свого жовніра.
На смерть посилав найславнішого жовніра і не шкодував про це. Згодом, під Віднем, він сказав: пані Війнина може народжувати людей, але війна їх тільки губить. Він сам ладен був загинути, вважаючи смерть найпростішим обов’язком жовніра, а якщо цим ще й Вітчизні прислужиться — нема для воїна вищої ласки і нагороди. Знав гетьман, що й маленький рицар так само думає.
А втім, не час було думати про життя окремих жовнірів, коли загибель загрожувала костьолам, містам, краям, усій Речі Посполитій, коли Схід із нечуваною могуттю постав супроти Європи на завоювання християнського світу, а світ цей, захищений грудьми Речі Посполитої, і не збирався йти їй на допомогу. На думку гетьмана, Кам’янець покликаний був захистити Річ Посполиту, щоб потім Річ Посполита могла захистити увесь християнський світ.
І це могло статися, якби країна мала сили, якби її не точило безвладдя. Але гетьман не мав війська навіть на те, щоб посилати в роз’їзди, де вже там на війну! Варто було йому перекинути кудись кілька десятків воїнів, як відразу ж утворювався вилом, і хвиля завойовників могла хлюпнути у нього безперешкодно. Сторожа, яку виставляв султан уночі в своєму стані, була численніша, аніж гетьманські хоругви. Навала почалася з двох боків: від Дніпра і від Дунаю. Позаяк Дорош з усією кримською ордою був ближче і вже заполонив край, знищуючи все вогнем і мечем, то проти нього виступили головні хоругви, а послати навіть у розвідку в другий бік не було вже кого.
У цій скрутній ситуації гетьман написав панові Володийовському ось що:
«Я вже надвоє зважував, чи не відрядити тебе аж до Рашкова супротивникові назустріч, та злякався, що, коли орда сімома бродами хлюпне з молдавського берега і край захопить, ти не встигнеш до Кам’янця, а там ти конче потрібен. Учора тільки я згадав про Нововейського, він жовнір бувалий, та й сміливець, а позаяк чоловік у відчаї на все здатен, то, гадаю, він славно мені послужить. Дай йому легкої кінноти скільки зможеш, а він нехай зайде ворогові у тил і всюди дорогою про силу війська нашого розказує. На виду ж у супротивника нехай петляти почне, від бою ухиляючись. Як турки йтимуть — ми знаємо, та коли він щось нове помітить, негайно тобі повідомити має, а ти, не зволікаючи, язика пошлеш — мені й до Кам’янця. А Нововейський нехай відразу ж вирушає, ти теж будь готовий до Кам’янця йти, тільки зачекай, поки вісті з Молдавії від Нововейського надійдуть».
Позаяк Нововейський не надовго поїхав до Могилева і подейкували, нібито він після того мав до Хрептова прибути, маленький рицар дав йому знати, щоб із приїздом поквапився, бо за наказом гетьмана у Хрептові на нього чекає доручення.
Нововейський з’явився на третій день. Знайомі ледве його впізнали і подумали, що пан Бялогловський слушно назвав його скелетом. Це був уже не той дужий крем’язень, гомінкий і веселий, що, бувало, кидався на ворога з гучним реготом, схожим на кінське іржання, і бив, тусав його з розмахом крил вітряка. Він вихуд, змарнів, зчорнів увесь і від худорби здавався ще вищим. На людей він дивився мружачись, немовби не впізнавав навіть найближчих знайомих. Доводилося по двічі повторювати йому те саме, скидалося, що він не відразу й розумів. Напевно, замість крові жовч текла у нього в жилах, либонь, про якісь речі він намагався не думати, забути, щоб не збожеволіти. Правду кажучи, у тих краях не було чоловіка, не було родини й у війську не було жовніра, кому б поганці не заподіяли лиха, хто не оплакував би когось із рідних, близьких, приятелів і знайомих. Проте на Нововейського упала ціла хмара нещасть. У один день він утратив батька, сестру і наречену, яку кохав усіма фібрами своєї палкої душі. Ліпше б уже і сестра, і та чарівна, кохана дівчина померли; ліпше б вони загинули від ножа й вогню. Але доля їхня була така, що на гадку про неї найбільша з мук видавалася Нововейському мізерною. Він намагався не думати про них, відчуваючи, що так і схибнутися недовго, але опанувати себе не міг.
Спокій його був уявний. Душа його не могла змиритися, і кожен при першому ж погляді на нього вгадував, що під маскою спокою криється щось зловісне й страшне, ось-ось цей велетень може скинути її і тоді, немов розшаліла стихія, скоїть щось жахливе. Це так виразно читалося на його чолі, що навіть приятелі наближалися до нього з побоюванням, а в розмові уникали споминів про те, що трапилося.
Зустріч із Басею у Хрептові відгукнулася у ньому запеклим болем, бо, цілуючи їй руки, він зненацька застогнав, як уражений зубр, очі його налилися кров’ю, жили на шиї надулися як мотузки. А коли Бася зайшлася сльозами і по-материнському стиснула руками йому голову, він упав до її ніг, і його довго не могли відірвати од неї. Та, дізнавшись, яке діло хоче доручити йому гетьман, він пожвавився. Полум’ям зловісної радості запалилося його обличчя, і він сказав:
— Зроблю, і навіть більше зроблю!
— А якщо зустрінеш того скаженого пса, скрути йому в’язи! — втрутився пан Заглоба.
Нововейський відповів не одразу, тільки дивився на пана Заглобу. Раптом очі його затягло божевіллям, він підвівся й пішов до старого шляхтича, немовби хотів кинутися на нього.
— Чи віриш, милостивий пане, — сказав він, — що я цьому чоловікові ніякісінького зла не заподіяв і завше був до нього доброзичливий.
— Вірю, вірю, — поквапливо згодився пан Заглоба, завбачливо ховаючись за спину пана Володийовського, — Сам би з тобою пішов, та подагра за ноги кусає.
— Нововейський, ти коли маєш намір вирушити? — запитав маленький рицар.
— Сьогодні проти ночі.
— Я дам тобі сотню драгунів. Сам із другою сотнею і піхотою залишуся. Ходімо на майдан!
