Та найбільше пекла його вогнем згадка про Басю. Не кажучи вже про те, що тендітна Басина рука змогла вибити його з сідла, його, котрий викликав на герць під Брацлавом, Кальником і в ста інших місцях і вражав на смерть найгрізніших запорозьких лицарів. Не кажучи вже про те, скільки ганьби і сорому натерпівся він! Але найприкріше було те, що він до нестями кохав цю жінку, хотів мати її у своєму наметі, милуватися нею, бити, цілувати. Якби йому запропонували вибір: стати падишахом і володіти половиною світу чи стиснути її у своїх обіймах, чути серцем тепло її крові, обличчям — її дихання, губами — її губи, — він вибрав би її, а не Царгород, Босфор і титул халіфа. Він жадав її, бо пристрасно кохав, жадав і водночас ненавидів. Що недосяжнішою вона була, то більше він її жадав. Що вірнішою, непорочнішою вона була, то більше він її жадав. Коли він часто згадував у своєму шатрі, як одного разу цілував її очі, там, у яру, після бою з Азба-беєм, як під Рашковом відчував її груди своїми грудьми, шалене бажання пойняло його. Він не знав, що сталося з нею, повернулася вона до Хрептова чи загинула в дорозі. Іноді він одчував полегкість, думаючи, що вона померла, іноді неймовірна журба брала його. Бувало, він визнавав, що ліпше було б не викрадати її, не палити Рашкова, а найкраще й зовсім не приходити сюди, а залишитися у Хрептові, щоб хоч бачити її.
Натомість нещасна Зося Боска була у нього в наметі. Життя її минало у рабському услуговуванні, у ганьбі й постійному страху, бо Аз’я у своєму серці не мав до неї ані краплі жалю. Він просто знущався з неї вже тільки за те, що вона не Бася. Та були в ній насолода і чарівність польової квітки, були молодість і краса, тож він насолоджувався її красою, хоч із будь-якого приводу бив ногами, а то й батогом шмагав її біле тіло. Вона жила у справжньому пеклі, бо жила без надії. Ще недавно, у Рашкові, життя її, як весна, розквітло для молодого Нововейського. Вона кохала його усією душею, кохала його лицарську, шляхетну й водночас чесну натуру і раптом стала невільницею, забавкою цього потворного циклопа. Тремтячи, як побитий собака, вона змушена була повзати біля його ніг, не зводячи очей із його обличчя і рук — чи не хапають вони батога із сирівця,— і тамувати дихання, і стримувати сльози.
Вона добре знала, що нема й не буде їй милосердя, бо, якщо навіть вона вирветься якимось дивом із цих страшних лабет, їй уже не бути колишньою Зосею, чистою як перший сніг, ладною відповісти на почуття серця. Усе минуло безповоротно. Але ж у цій величезній ганьбі, в якій вона жила тепер, не було ані найменшої її провини, — навпаки, вона була незаплямованою, як ягня, доброю, як голуб, довірливою, як дитина, простою і люблячою дівчиною і тому ніяк не могла збагнути, за віщо спіткала її така страшна кривда, за віщо впав на неї такий невблаганний гнів Божий, — і цей душевний розлад ще дужче посилював її біль і розпач.
Так спливали дні, тижні й місяці. Аз’я ще взимку вирушив у кучункаурські степи, а похід до кордонів Речі Посполитої почався допіру в червні. Увесь цей час проминув для Зосі в ганьбі, у муках і праці. Аз’я, попри її красу і чарівність, хоч і тримав Зосю у себе в наметі, не лише не кохав її, а радше ненавидів — за те, що вона не Бася — і вважав простою невільницею, вона й працювати мала як невільниця. Зося напувала у річці його коней і верблюдів, носила воду для обмивання, дрова для вогню, розстеляла шкури на ніч, варила їсти. Як правило, жінки турецьких воїнів не виходили з наметів зі страху перед яничарами або дотримуючись звичаю, але табір польських татар стояв віддалік і ховати жінок у них не було заведено, бо, живучи у Речі Посполитій, вони до цього не звикли. Якщо хтось із простих воїнів мав бранку, то вона навіть чадри не носила. Щоправда, жінкам не дозволялося заходити за межі табору — там би їх неминуче викрали, але у його межах вони могли ходити безпечно, пораючись по господарству.
Незважаючи на тяжку працю, це було для Зосі навіть певною втіхою вийти по дрова чи до річки — напоїти коней і верблюдів. У наметі вона плакати боялася, а дорогою могла безкарно дати волю сльозам. Якось, ідучи з оберемком дров, вона зустріла матір, котру Аз’я подарував Халіму. Вони впали одна одній у обійми, тож довелося розтягувати їх силою, і, хоч Аз’я нещадно відшмагав потім Зосю, б’ючи навіть по голові, одначе це була солодка зустріч. Іншим разом, перучи біля броду чалми й онучі Аз’ї, Зося здалеку побачила Евку, яка йшла з відрами води. Евка стогнала під вагою відер, фігура її дуже змінилася й обважніла, але риси обличчя, навіть приховані чадрою, нагадали Зосі Адама — і таким болем защеміло серце, що на мить у неї запаморочилося в голові. Проте зі страху вони не перемовилися й словом.
Страх поступово гнітив Зосю, аж доки заволодів усіма її почуттями, витіснивши до решти і бажання, і надію, і пам’ять. Не бути битою — ось що стало її метою. Бася на її місці першого ж дня убила б Аз’ю його власним ножем, не думаючи про наслідки, але боязлива Зося, майже ще підліток, не мала Басиної відваги.
І кінець кінцем вона стала вважати за ласку, якщо страшний Аз’я під впливом хвилинної похоті наближав часом потворне своє обличчя до її губ. Сидячи в наметі, вона не зводила очей зі свого пана, прагнучи зрозуміти, чи не гнівається він, ловлячи кожен його рух, намагаючись відгадати кожне бажання.
А коли, бувало, не вгадувала, коли з-під вусів його, як колись у старого Тугай-бея, показувалися ікла, вона майже непритомна від страху повзала біля його ніг, припадаючи до них безкровними губами, і, судомисто стискаючи його коліна, кричала як знетямлена дитина:
— Не бий мене, Аз’я, я більше ніколи не буду, даруй, не бий!
Він майже ніколи не прощав і знущався з неї не лише за те, що вона не Бася, а ще й за те, що вона була нареченою Нововейського. Безстрашну душу мав Аз’я, одначе поміж ним і Нововейським були такі рахунки, що на саму думку про майбутню помсту велетня сумна тривога брала молодого татарина. Попереду війна, вони могли зустрітися, і було дуже правдоподібно, що вони зустрінуться. Аз’я мимоволі думав про це, а позаяк така думка спадала йому в голову, коли він бачив Зосю, то й зганяв на ній усе, немовби ударами батога хотів убити власну тривогу.
Та ось нарешті настав час, і султан віддав наказ виступити. Звісно, липеки й черемиси, а за ними сила добрудзьких і білгородських татар мали йти у передовому дозорі. Так урадилися між собою султан, візир і каймакам. Але попервах, принаймні до Балкан, ішли всі вкупі. Похід був неважкий, бо через спеку рухалися тільки ночами, по шість годин, від привалу до привалу. Смоляні бочки палали уздовж шляху, піші араби світили султанові кольоровими каганчиками. Людський мурашник хвилею плив неозорими рівнинами, як сарана, заповнював заглибини й западини, всуціль укривав гори. За озброєним військом ішли обози, у них гареми, за обозами неліченні стада.
Та якось у болотах балканських передгір’їв золотаво-пурпурова коляска Кассеки загрузла так, що двадцять буйволів не могли її витягти із драговини. «Лиха прикмета, повелителю, і для тебе, і для всього війська!» — сказав султанові головний муфтій. «Лиха прикмета!» — підхопили напівбожевільні дервіші. Султан злякався і вирішив усіх жінок укупі з чарівною Кассекою прибрати з табору.
Наказ було оголошено військам. Ті воїни, які не мали куди відправити своїх невольниць, а з любові не хотіли продати їх чужакам на втіху, прирізали нещасних. Решту скупили за великі гроші торгівці з караван-сараю, щоб перепродати потім на базарах Стамбула та інших міст ближньої Азії. Три дні поспіль тривав великий ярмарок. Аз’я без вагань виставив на продаж Зосю, котру відразу ж і за добрі гроші купив для свого сина багатий і старий стамбульський бакалійник.
Це був хороший чоловік, бо, зглянувшись на сльози і благання Зосі, він купив у Халіма, щоправда, за безцінь, і її матір. Наступного дня вони з юрбою інших жінок вирушили до Стамбула. Там доля Зосі, залишаючись ганебною, перемінилася на краще. Новий власник покохав її і через декілька місяців підвищив до рангу дружини. Мати більше з нею не розлучалася.
