А сонце, немовби теж підвладне волі султана, гріло добре. Від початку квітня до травня лишень декілька разів теплі дощі зросили кучункаурські степи, над наметами султана розкинулося блакитне Боже шатро без жодної хмаринки. Сонячні бліки вигравали на білому полотні, на кулястих тюрбанах, на різноколірних куфіях, на вістрях шоломів, корогов і списів, затоплюючи все довкола — і табір, і намети, і людей, і табуни — морем ясного світла. Увечері в погідному небі сяяв незатуманений серп місяця, безмовно сприяючи тим тисячам, котрі під його знаком ішли здобувати нові й нові землі, потім здіймався дедалі вище у небо і бліднув від заграви вогнів. А коли ці вогні засяяли на всьому неозорому просторі, коли піші араби з Дамаска й Алеппо позапалювали зелені, червоні, жовті й блакитні ліхтарі біля наметів султана й візирів, могло здатися, ніби шмат неба впав на землю і зірки блищать та миготять у степу.

Взірцевий лад і послух панували у султановому війську. Паші гнулися перед волею султана, як очерет під вітром, а воїни гнулися перед пашами. Харчів не бракувало людям, кормів не бракувало стадам. Усе доправлялося понад міру, усе вчасно. У зразковому порядку відбувалися також години навчання, харчування і молитов. Ледве муедзини із нашвидкуруч споруджених мінаретів починали скликати народ на молитву, усе військо ставало обличчям на схід, кожен розстеляв перед собою шкуру чи килимок, і воїни як один падали навколішки. Такий порядок і послух тішили серця, а душі сповнювалися вірою у перемогу.

Султан, котрий прибув у стан наприкінці квітня, не відразу виступив у похід. Майже місяць чекав він, поки підсохне земля, а тим часом школив військо, привчав його до похідного життя, правил, приймав послів і вершив суд під пурпуровим балдахіном. Дивна як сон головна дружина султана Кассека супроводжувала його, а при ній був почет, теж схожий на райський сон.

Позолочена коляска везла Кассеку під балдахіном із пурпурового тифтику, за нею їхали інші коляски і білі нав’ючені сирійські верблюди, також укриті пурпуром. Гурії і баядери співали їй пісні в дорозі. Солодкозвучна тиха музика звучала тієї миті, коли вона, втомлена дорогою, притуляла шовкові фіранки своїх очей, і заколисувала її. У денну спеку її обвівали опахала зі страусових і павиних пір’їн, східні безцінні пахощі диміли в індійських кубках перед її наметами. До її послуг були усі скарби й дива, усі багатства, які тільки мав Схід і султанське всесилля. Гурії, баядери, чорні скопці, янголоподібні пахолки-слуги, сирійські верблюди, аравійські скакуни, одне слово, увесь кортеж аж виблискував вісоном, парчею, мінився, як веселка, діамантами, рубінами, смарагдами й сапфірами. Народ падав ницьма перед нею, не сміючи поглянути на обличчя, яке один тільки падишах мав право бачити. Кортеж здавався неземним видінням, а якщо й існував насправді, то не інакше, як сам Аллах переніс його на землю зі світу видінь і сонних міражів.

Сонце пригрівало дедалі сильніше, настали нарешті спекотні днини. І ось одного вечора на високу жердину перед наметом султана підняли корогву, і гарматний постріл сповістив військам і народам, що похід у Ляхистан починається. Зазвучав великий святий барабан, забили інші барабани, відгукнулися пронизливими голосами ріжки, завили набожні напівголі дервіші, і людська ріка потекла у ніч, щоб уникнути денної спеки. Але основне військо мало виступити аж через декілька годин після першого сигналу. Насамперед рушив обоз, за ним паші, які постачали військо харчами, пішли цілі легіони ремісників, котрі мали ставити намети, далі худоба — і в’ючна, і на забій. Похід мав тривати по шість годин і цієї ночі, і в наступні, причому кожного воїна на привалі чекали їжа і відпочинок.

Коли ж нарешті настав час виступити й війську, султан піднявся на узгір’я, щоб окинути полядом усю міць свою і натішитися цим видовищем. Були з ним візир, улеми і молодий каймакам Кара Мустафа — «вранішнє сонце війни», і стража із «ляської» піхоти. Ніч стояла погожа, ясна. Місяць світив дуже яскраво, султан міг би охопити поглядом усі свої полчища, якби окові людському було до снаги таке, бо, хоч військо йшло густенько, проте розтяглося воно на декілька миль.

Але зраділо серце султана, і, перебираючи пахучі, з сандалового дерева намистинки чоток, він підносив очі до неба, дякуючи аллахові за те, що зробив його повелителем стількох військ і стількох народів.

І раптом, коли голова табору вже майже зовсім зникла вдалині, він урвав молитву і, повернувшись до молодого каймакама Чорного Мустафи, запитав:

— Щось я забув, хто у передовому дозорі йде?

— О райська світлосте! — відповів Кара Мустафа, — у передовому дозорі йдуть липеки і черемиси, а веде їх твій вірний пес Аз’я — син Тугай-бея...

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХLVІ

Аз’я, син Тугай-бея, після довгого стояння у кучункаурійських степах і справді виступив зі своїми липеками і черемисами на чолі походу всіх турецьких військ до кордонів Речі Посполитої.

Після тяжкої поразки, якої мужня Басина рука завдала і йому, і його задумам, щаслива зоря, здавалося, знову засяяла над ним. Передусім він одужав. Правда, краса його раз і назавше згасла: одне око витекло, ніс був роздроблений, і колись соколине обличчя його стало потворним і страшним. Але жах, який наганяло воно на людей, змусив диких добрудзьких татар ще більше його поважати.

Прибуття Аз’ї наробило у таборі чимало галасу, чутка про його діла ширилася. Подейкували, ніби він привів усіх липеків і черемисів на султанську службу, що пошив у дурні ляхів так, як ніхто ніколи їх не дурив, що спалив усі міста по Дністру, вирізав там гарнізони і чудову взяв здобич. Ті, хто тільки йшов у Ляхистан, хто, прибувши з далеких куточків Сходу, досі не випробував на собі «ляської» зброї, ті, у кого тривожно калатали серця на думку про те, що невдовзі їх очікує віч-на-віч зустріч із грізною кіннотою невірних, бачили в молодому Аз’ї войовника, котрий, маючи діло з ляхами, не лише не побоявся їх, а й одержав перемогу, забезпечивши тим самим щасливий початок війни. Сам вигляд цього багадира звеселяв серця, а те, що Аз’я був сином грізного Тугай-бея, ім’я якого гриміло на Сході, ще дужче притягувало до нього увагу.

— Ляхи виростили й виховали його, але він син лева, — так казали про Аз’ю, — покусав він їх, та й повернувся на службу до падишаха.

Сам візир забажав його бачити, а «вранішнє сонце війни», молодий каймакам Кара Мустафа, котрий шанував воїнську славу і диких войовників, полюбив його. Обидва ревно випитували Аз’ю про Річ Посполиту, про гетьмана, про військо, про Кам’янець і раділи з його відповідей, бо з них випливало, що війна буде неважкою, що вона має принести султанові звитягу, ляхам поразку, їм же обом звання газі — тобто завойовників. Тож Аз’ї згодом нерідко траплялася нагода падати ниць перед візиром, сидіти на порозі каймакамового намету, від них отримував він численні дари — верблюдів, коней і зброю.

Великий візир подарував йому каптан зі срібної парчі, наявність якого вивищувала його в очах усіх липеків і черемисів. Кричинський, Адурович, Моравський, Грохольський, Творовський, Александрович — одне слово, усі ті ротмістри, що жили колись у Речі Посполитій і їй служили, а тепер повернулися до султана, — незаперечно підкорялися синові Тугай-бея, шануючи в ньому нащадка князівського роду і войовника, котрий у нагороду отримав каптан. Отже, він став видатним мурзою, і понад дві тисячі воїнів, значно відважніших за інших татар, служили під його рукою. Недалека війна, у якій молодому мурзі відзначитися було легше, аніж будь-кому, могла високо піднести його, дати йому звання, славу, владу.

І все-таки душа Аз’ї була отруєна. Насамперед потерпало його самолюбство через те, що татари у порівнянні з турками, особливо з яничарами і спагі, означали не більше, ніж гончаки у порівнянні з мисливцями.

Сам-то він високо піднісся, але татарських кіннотників ні за що не мали. Туркам вони були потрібні, ті часом боялися їх, проте у стані ними нехтували. Помітивши це, Аз’я почав вирізняти липеків і черемисів як особливий, найкращий рід війська і цим підбурив проти себе інших — добрудзьких і білгородських мурз, не встигнувши при цьому переконати турецьких офіцерів у тому, що липеки й черемиси і справді далеко кращі за інших ординців. До того ж, вихований у християнській країні серед шляхти й рицарства, він не міг звикнути до звичаїв Сходу. У Речі Посполитій він був лише рядовим офіцером, та ще й із найнижчих, але при зустрічі зі старшими у званні, навіть із самим гетьманом, йому зовсім не треба було так принижуватися, як тут, будучи мурзою і вождем усіх польських татар. Тут перед візиром треба було падати ницьма, у наметі приятеля свого каймакама бити доземні поклони, стелитися перед пашами й улемами, перед головним яничарським агою. Аз’я не звик до цього. Він одчував себе сином витязя, душу мав дику й горду, мітив по-орлиному високо і через те дуже потерпав.