Лист цей, прочитаний у колі офіцерів, справив неабияке враження, — усі вони воліли б у чистому полі битися, аніж усередині фортечних мурів. Пан Володийовський понурив голову.
— Що думаєш, Міхале? — запитав пан Заглоба.
Маленький рицар уже підвів своє умиротворене обличчя й відповів спокійно, немовби зовсім не був обманутий у своїх сподіваннях:
— До Кам’янця підемо... Що тут думати?
І могло здатися, що жодних інших думок у нього не було.
За хвилину, одначе, він ворухнув вусиками і промовив:
— Гей! Приятелі любі, підемо до Кам’янця, але не віддамо його, хіба що самі поляжемо!
— Хіба що поляжемо! — повторили офіцери. — Двом смертям не бути, одної не минути.
Пан Заглоба мовчки обвів поглядом присутніх, що вочевидь чекали на його рішення, перевів дух і сказав:
— Із вами йду, хай йому грець!
******** Особисто я (лат.).
******** З огляду (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХLV
І ось, коли земля обсохла і побуяли трави, рушив хан із кримською й астраханською ордою чисельністю у п’ятдесят тисяч на допомогу Дорошеві й збунтованим козакам. І сам хан, і його рідня, і всі мурзи, хто вельможніший, і всі беї були вбрані у каптани, прислані в подарунок падишахом, і йшли на Річ Посполиту не як зазвичай ходили по здобич і ясир, а як на священну війну супроти Ляхистану і християнства.
Друга, ще грізніша, хмара збиралася під Адріанополем, і протистояла цій повені тільки кам’янецька фортеця. А Річ Посполита лежала як відкритий степ, як нездужий чоловік, котрому не лише боронитися несила, а й підвестися важко. Знесилили її попередні тривалі, хоч наостанок і звитяжні, війни зі шведами, з пруссаками, з Москвою, з козаками й угорцями. Знесилили воєнні конфедерації і бунти за триклятих часів Любомирського, а тепер до решти зламали смути, недолугість королівської влади, сварки і чвари між магнатами, засліплення нерозумної шляхти і загроза розбрату. Марно великий Собеський застерігав від загибелі, у війну ніхто вірити не хотів. До оборони не готувалися — скарбниця не мала грошей, а гетьман — війська. Супроти могуті, якій ледве чи були здатні протистояти усі християнські народи вкупі, гетьман міг виставити лишень декілька тисяч воїнів.
Тим часом на Сході, де все скорялося єдиній волі падишаха і народи, неначе меч, слухалися єдиної руки, було зовсім інакше. Від тієї хвилини, як було розгорнуто велику корогву пророка, почеплено бунчуки на воротах сераля й на сераскирській вежі, а улеми проголосили священну війну, заворушилася половина Азії і вся північ Африки. Сам падишах із настанням весни53 виступив у кучункаурійський степ і взявся зосереджувати там силу нечувану. Сто тисяч спагі і яничарів — відбірного турецького війська — стало перед його священною особою, після чого почали стягуватися війська із далеких країн і володінь. Ті, що населяли Європу, з’явилися першими. Прийшли кінні загони боснійських бегів, кольором мундирів — на зорю, запеклістю — на блискавку схожих, прийшли дикі албанські воїни-піхотинці, озброєні ятаганами, прийшли ватаги сербських потурченців, з’явилися народи, що жили над Дунаєм, і нижче, по той бік Балкан, і ще нижче, аж під горами Греції. Кожен паша вів цілу армію, котра одна могла б заполонити беззахисну Річ Посполиту. Прийшли волохи й молдавани, безліч добрудзьких і білгородських татар, а декілька тисяч липеків і черемисів під проводом Аз’ї, грізного сина Тугай-бея, мали вести військо такою добре їм знайомою, нещасною землею.
Потім стало прибувати феодальне ополчення з Азії. Паші Сивасу, Бруси, Алеппо, Дамаска, Багдада, опріч регулярних військ, привели з собою озброєні юрби: починаючи від диких горян із порослих кедрами гір Малої Азії й закінчуючи смаглявими жителями Міжріччя Євфрату і Тигру. Відгукнулися на заклик халіфа й араби, бурнуси яких неначе снігом укрили кучункаурські степи. Були серед них і бедуїни з піщаних пустель, і жителі міст від Медини до Мекки. Не залишилася у рідному гнізді й васальна єгипетська військова могуть. Ті, хто щовечора дивився на пломінкі від зорі піраміди з гомінливих майданів Каїра, хто бродив фіванськими руїнами, хто населяв похмурі краї, звідки бере свій початок священний Ніл, кому сонце до кольору сажі спалило шкіру, — усі вони, озброєні, перебували тепер на адріанопольській землі й щовечора молилися за звитягу ісламу і загибель країни, яка віками одна захищала решту світу від прихильників пророка.
Зібралася сила-силенна збройного люду, сотні тисяч коней іржали в сепу, сотні тисяч буйволів, овець і верблюдів паслися укупі з кінськими табунами. Можна було подумати, що ангел за велінням Божим вигнав народи з Азії, як колись Адама з раю, і наказав їм іти у той бік, де сонце блідіше і степ узимку снігом укритий. І вони йшли нескінченним потоком — біле, смагляве й чорне воїнство разом із табунами. Скільки ж там було чути мов, скільки ж різних строїв виблискувало на весняному сонці! Народи дивувалися народам, незрозумілими їм були чужі звичаї, невідома зброя, способи ведення бою. Тільки віра об’єднувала ці бродячі юрби: коли муедзини починали кликати на молитву, різномовні полки всі як один поверталися обличчям до сходу, суголосним хором звертаючись до Аллаха.
Самих челядників при султанському дворі було більше, аніж усього війська в Речі Посполитій. За військом і озброєними юрбами ополченців тяглися вервечки базарників, що торгували усіляким крамом. Рікою пливли їхні вози поряд із військовими хурами.
Два трибунчужних паші, що йшли на чолі двох армій, не мали іншої роботи, як тільки постачати харчі цьому людському мурашникові, — і всього там було доволі. Сангританський санджак54 завідував гігантським обозом із боєприпасами. З військом ішло двісті гармат, із яких десять важких,— таких велетенських гармат не мав жоден християнський володар. Азіатські беї стояли на правому фланзі, європейські — на лівому. Намети охоплювали такий великий простір, що Адріанополь у порівнянні з ними здавався містечком. Султанські намети, виблискуючи пурпуром, шовковими шнурами, атласом і золотим шитвом, утворювали ніби окреме поселення. Серед них кишіли озброєні стражі: чорні скопці з Абіссинії у жовтих і блакитних каптанах, велетні-носильники хамали з курлських племен, молоді прислужники узбеки із на рідкість красивими, прикритими шовковими торочками обличчями й безліч інших слуг — строкатих і яскравих, як степові квіти, — що приставлені були до стаєнь, до столів, до носіння світильників і, нарешті, просто услуговувати вельможним придворним.
На просторому майдані навколо султанських наметів, які пишністю й розкішшю здавалися правовірним раєм обітованим, розташувалися не такі величні й усе-таки рівні королівським намети візира, улемів і анатолійського паші, молодого каймакама Кара Мустафи55, на якого були звернені погляди султана й усіх, хто був у стані, як на прийдешнє «сонце війни».
Перед наметами падишаха стояли чудові стражі «ляської» піхоти у таких високих тюрбанах, що вони здавалися велетнями. Озброєні були стражі списами, насадженими на довгі ратища, і короткими кривими мечами. Їхні полотняні сховища тулилися до наметів султанських ремісників. Далі табором розташувалися грізні яничари, озброєні мушкетами і списами, — ядро турецької військової могуті. Ані німецький цісар, ані французький король не могли похвалитися піхотою, рівною цій за чисельністю і бойовим вишколом. У війнах із Річчю Посполитою слабкіше султанське військо зазвичай не могло встояти перед регулярним польським військом, і якщо часом і одержувало звитягу, то за рахунок величезної переваги в числі. Проте яничари осмілювалися чинити спротив навіть регулярним кінним хоругвам. Вони наганяли жах на увесь християнський світ, а то й на Царгород. Частенько і сам султан тремтів від страху перед своїми преторіанцями, а головний ага цих «агнців» посідав одну з найважливіших посад у дивані.
За яничарами стояли спагі, за ними — регулярні війська пашів, а далі — маса ополченців. Увесь цей стан ось уже декілька місяців як розташувався під Адріанополем, очікуючи, коли прибуде ще підкріплення з далеких турецьких володінь і коли весняне сонце, висмоктавши вологу із ґрунту, полегшить похід до Ляхистану.
