Принаймні часу було ще достатньо, а втім, пан Володийовський зумів би взяти гору в сутичках із будь-якими чамбулами, отож, вони б це надовго запам’ятали.

Був він жовнір до самих кісток, управний у своєму ремеслі, й тому близькість війни будила в ньому спрагу ворожої крові й водночас уливала спокій.

Проте пан Заглоба, хоч і звик за своє довге життя до всіляких небезпек, такий спокійний не був. При несподіваних ударах він умів виявити сміливість, та просто виробив її у собі за час тривалої, хоч часто-густо мимовільної практики. Чимало подвигів учинив він на своєму віку, але перша звістка про загрозу війни завжди його спантеличувала. Зрештою, коли маленький рицар поділився з ним своїми думками, він вельми збадьорився і навіть узявся проклинати Схід і погрожувати йому.

— Коли християнські нації поміж собою воюють, — казав він, — тоді й Господь Бог сумує, і всі святі голови чухають. Так завше буває: коли стурбований пан — і челядь стурбована. Але немає нічого приємнішого Богу, аніж коли турка б’ють. Чув я від однієї духовної особи, що святих аж нудить, як вони бачать цих песиголовців, навіть небесна їжа й напої не йдуть їм на душу, яке вже тут вічне блаженство!

— Мабуть, так воно й має бути, — відповів маленький рицар. — От тільки могуть у турка незмірна, а нашого війська — жменька нещасна.

— Усе одно всієї Речі Посполитої вони не завоюють. Хіба малу могуть мав Карл Густав: і з московитами були у той час війни, і з козаками, і з Ракоці, і з електором, а нині де вони всі? Ми ще й у їхній батьківський дім із вогнем і мечем прийшли.

— Це правда. Personaliter******** не боявся б цієї війни, тим паче, що треба мені подвиг учинити: сплатити борг свій Господеві Богу і Пресвятій Діві за виявлене Басьці милосердя. Тільки б нагода підвернулася!.. Але я про ті землі думаю, що разом із Кам’янцем можуть, хай хоч не надовго, бусурманам у руки попасти. Уяви собі, милостивий пане, яка це була б наруга над церквою Христовою, який утиск люду християнського!

— Тільки про козацтво мені не говори! Шельми! На матір рідну руку піднімали, нехай тепер пожинають те, що самі посіяли. Найголовніше, щоб Кам’янець вистояв! Як гадаєш, Міхале, вистоїть?

— Гадаю, генерал подільський не забезпечив його як належить, а жителі, поки грім не вдарив, теж не зробили того, що слід. Хоч Кетлінг казав, ніби прибули туди чудово споряджені полки князя єпископа Тшебицького51. Боже мій! Супроти якої могуті встояли ми за поганеньким валом під Збаражем, а вже нині мусимо встояти, адже Кам’янець — гніздо орлине...

— Гніздо, бач, орлине, та невідомо, чи орел у ньому виявиться, яким був Вишневецький, чи всього-на-всього ворона? Чи знаєш ти генерала подільського?

— Вельможний пан і добрий жовнір, тільки трохи недолугий.

— Так, знаю. Я не раз дорікав йому за це. Пани Потоцькі свого часу хотіли послати його зі мною на навчання за кордон, щоб він добрі манери від мене перейняв. Але я їм так сказав: «Не поїду, бо він дуже недолугий, адже в нього жодної пари черевиків із двома вушками не знайдеться, от він і стане у моїх при дворах відрекомендовуватися, а сап’ян нині дорого коштує». Згодом уже, за Марії Людвики, він на французький манер одягався. Проте панчохи у нього увесь час спускалися, так голими стегнами й світив. Далеко йому до пана Вишневецького!

— Личаки кам’янецькі вельми облоги бояться, бо під час неї торгівля стоїть. Вони воліли б і під турком жити, аби тільки крамничок не зачиняти.

— Бісові діти! — сказав пан Заглоба.

Обидва вони з маленьким рицарем надто переймалися долею Кам’янця. Думали вони при цьому про Басю, котру у разі падіння фортеці спіткала б доля жителів міста.

Зненацька пан Заглоба ляснув себе по лобі.

— Боже ти мій! — заволав він, — чого ми журимося? А для чого нам зачинятися у цьому паршивому Кам’янці? Чи не ліпше тобі при гетьмані залишитися й у відкритому полі з супротивником зійтися? А тоді й Баська у хоругов не завербується і, звісно, змушена буде кудись поїхати, але ж не до Кам’янця, а десь далеко, хоч би й до Скшетуських. Міхале! Бог свідок, як я хочу з турками зітнутится, та вже заради тебе і Баськи я відвезу її.

— Дякую, ваша милость, — відповів маленький рицар. — Ясна річ, якщо мене у Кам’янці не буде, то й Баська туди не рватиметься, але що діяти, як наказ від гетьмана прийде?..

— Що діяти, як наказ прийде?.. А дідько б їх узяв, ці накази!.. Що діяти... Постривай-но, я міркую... Ага, є! Треба наказ випередити!

— Як же це?

— Напиши негайно ж панові Собеському, ніби про новини йому повідомляєш, а наприкінці припиши, що coram******** на невідворотну війну ти хотів би, з приязні до нього, залишитися при його особі й у полі битися. Боже ти мій! Архічудова думка! По-перше, куди це годиться, щоб такого наїзника, як ти, за фортечними мурами тримати, замість того, аби послати його на бойовище, а по-друге, після такого листа гетьман ще більше тебе полюбить і схоче залишити при собі. Вірні жовніри йому теж потрібні... Слухай, якщо Кам’янець вистоїть, це принесе славу генералові подільському, а ти на бойовищі гетьманові слави додаси. Не бійся! Гетьман тебе генералові не віддасть!.. Когось би іншого віддав, але тебе й мене не віддасть!.. Пиши листа! Нагадай йому про себе! Хе! Кмітливість моя, як бачиш, і тут мене не підвела! Міхале, вип’ємо з такої нагоди, чи як? Пиши листа!

Пан Володийовський і справді дуже зрадів. Він обійняв пана Заглобу і, поміркувавши якусь хвилину, промовив:

— І ні Бога, ні Вітчизни, ні гетьмана я не підведу, адже на бойовищі на багато що спроможний. Дякую тобі, милостивий пане, від щирого серця! Я теж гадаю, що пан гетьман схоче, аби я у нього напохваті був, особливо після такого листа. А щоб і від Кам’янця не відмовитися, знаєш, що я надумав? Загін піхоти своїм коштом споряджу і до Кам’янця його пошлю. І про це напишу зараз гетьманові.

— Ще ліпше! Але, Міхале, звідки ж ти людей візьмеш?

— А у мене в погребах десь із сорок розбійників та грабіжників відсиджуються, от їх і візьму. Баська багато разів, бувало, мене упрохувала розбійників не вішати, а життя їм дарувати — і в жовніри. Але я не хотів — щоб більше боялися. А тепер війна на носі, усе можна. Хлопці вони жорстокі, пороху понюхали. Та ще й оголошу при цьому: хто доброхіть із ярів і схованок у полк завербується, тому простяться колишні розбійницькі вчинки. Десь із сотня, гадаю, набереться. І Баська задоволена буде. Великий тягар ти, милостивий пане, з душі у мене зняв...

Того самого дня маленький рицар відправив нового посланця до гетьмана, а розбійникам оголосив, що зробить їм ласку і подарує життя, якщо вони у піхоту наймуться. Ті з радістю пристали на пропозицію й обіцяли привести з собою інших. Бася була втішена безмірно. З Ушиць, із Кам’янця, звідки тільки можна було, доправили кравців — шити мундири. Колишні розбійники щодня проходили муштру на хрептівському майдані, а пан Володийовський був щасливий, що зможе і з супротивником у відкритому полі зітнутися, і дружину вберегти від небезпек облогового життя, і при цьому Кам’янцю й Вітчизні вірно прислужиться.

Так тривало декілька тижнів, і ось одного вечора повернувся посланець із листом від пана гетьмана Собеського.

Ось що він писав:

«Люб’язний і вельми милий моєму серцю Володийовський! За те, що ти так пильно вісті мені надсилаєш, я і Вітчизна дуже тобі вдячні. Війна неминуча. Я маю теж відомості, що на Кучункаурах стоять уже незліченні полчища, з ордою буде тисяч триста. Орда ось-ось рушить. Для султана найважливіший Кам’янець. Зрадники-липеки усі дороги туркам покажуть і всі підходи до Кам’янця. Маю надію, що цього змія, сина Тугай-бея, Бог віддасть у твої руки або в руки Нововейського, котрому щиро у кривді його співчуваю. Quod attinet того, щоб ти при мені був, Бог свідок, як би я тішився, та неможливо це. Пан генерал подільський після виборів справді був до мене прихильний, і я хочу послати йому найкращого жовніра, бо кам’янецька твердиня для мене — що зіниця ока. Там збереться сила-силенна воїнів, які лише раз чи два у вогні побували: це ніби як хто їжі особливої раз скуштував, яку згодом усе життя згадує. Таких же, котрі як хліб щоденний її споживали і цінною порадою могли б прислужитися, там бракує, а якщо й знайдуться, то без належної поваги. Тому я тебе туди й посилаю. Кетлінг, щоправда, жовнір хороший, але менш знаний, а на тебе будуть звернені погляди усіх тамтешніх громадян, і я так гадаю, що, хоч командування в інших руках залишиться, тебе, одначе, хай би що ти сказав, охоче послухають. Небезпечною може бути ця служба в Кам’янці, та ми вже до неї звикли: не вперше нам мокнути під дощем, від якого інші ховаються. Слава і вдячна пам’ять — цієї нагороди нам достатньо, а найголовніше — Вітчизна, до порятунку якої спонукати тебе нема, я гадаю, необхідності».52