— Лелечко! Як поживають Скшетуські? — заволав пан Заглоба. — Ви і його самого вдома застали?

— Застали, бо він на побивку з трьома старшими синами від пана гетьмана приїхав, вони у війську там служать.

— Скшетуських я від нашого весілля не бачив, — озвався маленький рицар. — Стояв він тут із хоругвою у Дикому полі, і сини з ним разом були, та якось не довелося побачитись.

— Там страшенно нудьгують за вашою милостю! — сказав Кетлінг, звертаючись до пана Заглоби.

— Ба! А я за ними! — відповів старий шляхтич. — От яка річ: тут сиджу — за ними нудьгую, туди поїду — за оцією ласочкою сохну... Таке вже життя людське, не в одне, то в друге вухо вітер дме... А найгірше сироті — було б своє, до чужого не прикипів би.

— Тебе, милостивий пане, і рідні діти більше б за нас не любили, — мовила Бася.

Почувши це, пан Заглоба дуже зрадів, відкинув сумні думки і впав у благодушний настрій. Посопівши трохи, він вирік:

— Ну й дурний же я був тоді у Кетлінга, і Кшиську, і Баську вам посватав, а про себе й не подумав! Був іще час...

Тут він звернувся до жінок:

— А признайтесь-но, я обом вам подобався, і ви, напевно, обидві воліли б за мене вийти, аніж за Міхала чи Кетлінга?

— Звісно ж, нема чого й питати! — вигукнула Баська.

— Геленка Скшетуська теж свого часу мене б вибрала. Ха! Що вдієш! Оце, я розумію, жінка статечна, не волоцюжка якась, що татарам зуби вибиває! Чи здорова вона?

— Здорова, та тільки трохи зажурена, бо у них двоє середніх зі школи в Лукові до війська втекли, — відповів Кетлінг. — Скшетуський, той радий, що у підлітків така вдача, але мати є мати!

— А скільки ж у них дітей? — зітхнувши, спитала Бася.

— Хлопців дванадцять, а тепер пішла прекрасна стать, — відповів Кетлінг.

А пан Заглоба на це:

— Над оселею цією благословення Боже! Я їх усіх, як той пелікан, власною плоттю вигодував... Ох, середнім і вуха намну, бо якщо вже надумали тікати, то нехай би сюди, до Міхала, тікали!.. Стривайте, це, здається, Міхалек із Ясеком дьору дали? Їх там стільки, що сам батько наймення плутав. А вороння на півмилі довкола не побачиш, усіх, шибеники, із мисливських рушниць постріляли. Еге ж, другої такої жінки у світі не знайдеш! Я їй, бувало, кажу: «Геленко! Карапузи в мене підросли, нових би треба!» Пирхне вона на мене, а підходить пора — і ось, нате вам! Уявіть собі, до чого дійшло: не може, скажімо, якась жінка в околиці розродитися, мерщій до Геленки — позичте, мовляв, одяг, і, Богом присягаюсь, допомагало!..

Усі вельми здивувалися, замовкли навіть, і тут раптом мовчання порушив маленький рицар:

— Чуєш, Басько?

— Міхале, не треба, мовчи! — відповіла Бася.

Але пан Володийовський не хотів мовчати, бо йому в голову сяйнули різні хитрі думки, особливо здалося, що тут можна, так би мовити, двох зайців убити, тому він заговорив, ніби ненароком, як про щось найзвичайнісіньке:

— Бігме, варто б провідати Скшетуських! Його, щоправда, не буде, він до гетьмана поїде, але ж вона жінка розсудлива, не має звички долю випробовувати, тож лишиться вдома.

Тут він обернувся до Кшисі:

— Весна наближається, чудова пора. Зараз для Баськи ще зарано, але трохи пізніше я б, далебі, не став суперечити, задля приязні, чи що. Пан Заглоба вас обох туди одвіз би, а восени, коли усе вляжеться, і я по вас приїхав би...

— На диво слушна думка! — заволав пан Заглоба. — Я все одно мав туди їхати, скільки можна їх невдячністю годувати. Аж сором бере, ніби забув геть, що вони живуть на світі!

— Що скажеш, милостива пані? — запитав пан Володийовський, пильно дивлячись Кшисі у вічі.

Але та несподівано відповіла зі звичним для неї спокоєм:

— Я б і рада, та це неможливо, бо я у Кам’янці з чоловіком залишусь і ні за що його не покину.

— Лелечко, що я чую! — вигукнув пан Володийовський. — Ти, милостива пані, у фортеці хочеш залишитися, яка напевно обложена буде і до того ж безжалісним ворогом. Добре б іще з якимось політичним ворогом війна намічалася, але ж тут із варварами матимемо справу. Чи знаєш ти, милостива пані, що таке завойоване місто? Що таке турецький чи татарський ясир? Просто вухам своїм не вірю!

— І все-таки інакше ніяк неможливо! — відповіла Кшися.

— Кетлінгу, — у розпачі вигукнув маленький рицар, — ти вже так дав собі на шию сісти? Чоловіче, май Бога в серці!

— Розмірковували ми довго, — мовив Кетлінг, — і так вирішили.

— І син наш уже в Кам’янці, під наглядом однієї моєї родички. А що, хіба Кам’янець не вистоїть?

Тут Кшися піднесла догори свої ясні очі.

— Бог за турка сильніший, він довіри нашої не підведе! А я чоловікові присягала, що аж до смерті його не покину, тож місце моє при ньому.

Маленький рицар страшенно збентежився, він зовсім іншого очікував від Кшисі.

А Бася, від самісінького початку розмови збагнувши, куди хилить Володийовський, усміхалася лукаво. Втупивши у нього свої бистрі оченята, вона сказала:

— Чуєш, Міхале?

— Басько! Мовчи, ні слова! — у надзвичайному збентеженні закричав маленький рицар.

Сказавши це, він заходився кидати відчайдушні погляди на пана Заглобу, очікуючи від нього порятунку, але цей зрадник підвівся раптом і промовив:

— Треба б і про якийсь почастунок потурбуватися, бо словами ситий не будеш.

І вийшов із ванькира.

Пан Міхал вибіг слідом за ним і заступив йому дорогу.

— Ну й що тепер? — запитав пан Заглоба.

— Ну й що?

— А бодай їй трясця, цій Кетлінговій дружині! Боже милий! Як же тут Речі Посполитій не загинути, коли баби у ній правлять?..

— Нічого, ваша милость, не вимислиш?

— Як ти дружини боїшся, що тут вимислиш? Звели ковалеві підкувати себе, от що!

******** Випадок (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХLIV

Кетлінги гостювали близько трьох тижнів. Бася після цього спробувала підвестися з ліжка, але виявилося, що ноги ще не тримають її. Здоров’я поверталося раніше, ніж сили, і лікар наказав їй лежати, аж поки остаточно зміцніє.

А тим часом настала весна. Спершу подув теплий поривчастий вітер від Дикого поля та Чорного моря й розірвав, пошарпав на клоччя запону хмар, немовби зотліле лахміття, а потім заходився зганяти й розганяти ці хмари в небі, як вівчарка зганяє й розганяє отару овець. Хмари, тікаючи од вітру, часто всипали землю крупними, як ягоди, краплями дощу. Розтоплені рештки снігу і льоду спливали озерцями у рівному степу, з лісових заростей потекли тоненькі струмочки, на дні ярів поздувалися ручаї, і все це з шумом, гамом і рокотом неслося до Дністра, як діти радісно біжать до матері.

У розривах поміж хмарами щохвилини з’являлося сонце, ясне й омолоджене і якесь вологе, ніби скупане у гігантській купелі.

Потім ясно-зелені голки трави почали витикатися із розм’яклої землі, тонкі галузки дерев і кущів набухли роздутими бруньками. Сонце пригрівало дедалі сильніше. У небі з’явилися табуни птаства: ключі журавлів, диких гусей, лелек, далі вітер приніс безліч ластівок. Заквакали великим хором жаби у нагрітій воді, розспівалися до нестями дрібні сірі пташки, степами і ярами, лісами і гаями покотився сильний розголос, немовби вся природа кричала радісно й піднесено:

«Весна! Ух-ха! Весна!»

Але для цього нещасного краю весна несла з собою скорботу, а не радість, смерть, а не життя. Через декілька днів після від’їзду Кетлінгів маленький рицар одержав таку звістку50 від пана Мислишевського:

«У кучункаурійському степу дедалі більше війська congressus. Султан послав значні суми коштів до Криму. Хан із п’ятдесятитисячною ордою йде на допомогу Дорошенкові. Як тільки підсохне, полчища вирушать Чорним і Кучменським трактами. Змилуйся, Боже, над Річчю Посполитою!»

Пан Володийовський негайно відіслав свого пахолка Пєнтку із цією звісткою до гетьмана.

Проте сам він не квапився від’їздити із Хрептова. Як жовнір, він не міг покинути фортеці без гетьманського наказу та й до того ж надто часто мав діло з татарами, щоб не знати, що чамбули так швидко не вирушать. Води ще не спали, трава ще щойно пробилася, козаки ще стоять на зимівниках. Турків маленький рицар сподівався хіба що влітку, бо, хоч і збиралися вони вже під Адріанополем, але такий гігантський табір, така сила-силенна військ, обозної прислуги, поклажі, коней, верблюдів і буйволів не здатні були швидко пересуватися. А от кіннотників татарських треба було виглядати раніше — наприкінці квітня, на початку травня. Правда, основним силам, що налічували десятки тисяч воїнів, передували зазвичай невеликі розрізнені чамбули і більш чи менш численні ватаги — так зливі передують поодинокі краплі дощу. Однак чамбулів маленький рицар не боявся. Навіть відбірний татарський кінний загін не в змозі був устояти у відкритому полі перед польською кіннотою, а вже такі купки й поготів. Почувши про наближення кінноти, чамбули розсіювалися, як клуби пилюки від вихору.