— У тобі, милостивий пане, старий волонтер сидить, — відповів нетерпеливо маленький рицар, — ти що ж гадаєш, заради приватного інтересу можна наказом знехтувати?

— Ха! Якщо наказ тобі миліший за Баську, тоді пакуй її на воза і гайда. Я знаю, знаю, ти за наказом ладен її хоч би й вилами посадити, коли виявиться, що сама вона на бричку вилізти не зможе. Дідько б вас узяв із вашою дисипліною! За старосвітських часів чоловік робив, що міг, а чого не міг, того й не робив. Ти про милосердя весь час базікаєш, а як крикнуть: «Гайда на турка!» — тут-таки й виплюнеш його, як кісточку, а бідолашну за конем на аркані потягнеш!

— Це я не маю до Басі милосердя?! Ти, милостивий пане, Бога побійся! — закричав маленький рицар.

Пан Заглоба ще певний час посопів сердито, але, поглянувши на стурбоване обличчя пана Володийовського, сказав йому так:

— Міхале, ти ж знаєш, я Баську як дочку рідну люблю. А інакше чого б іще я сидів отут, під обухом турецьким, замість того, щоб у безпечному місці розкошувати собі, за що ніхто б мені в мої літа нічого лихого не закинув. А скажи-но, хто тобі Баську висватав? Якщо виявиться, що не я, звели мені кадку води випити, нічим її не присмачивши.

— Життям мені з тобою, милостивий пане, не розплатитися за це! — відповів маленький рицар.

І вони обнялися, й після цього між ними запанувала повна згода.

— Я ось що собі надумав, — промовив маленький рицар, — як війна почнеться, ти, милостивий пане, забереш Баську з собою і поїдеш із нею до Скшетуських, у Луківську землю. Туди вже чамбули не дійдуть.

— Зроблю це для тебе, хоч зуб у мене на турка, бо, як на мене, немає безчеснішого за цей непитущий свинський народ!

— Одного боюсь я, щоб Баська до Кам’янця не напросилась, аби при мені там бути. У мене мороз поза шкуру йде, як подумаю про це, а вона вже, з місця мені не зійти, проситиметься.

— А ти не дозволиш. Хіба мало вже зла через те сталося, що ти у всьому їй потакаєш, ось і в рашківську експедицію її відпустив, хоч я з самісінького початку перечив!

— А от і неправда! Ти, милостивий пане, сказав, що не хочеш радити.

— Коли я кажу, що не хочу радити, то це гірше, ніж не радити.

— Ніби вже така наука для Баськи, та де там! Як побачить меч у мене над головою, відразу ж і упреться!

— Кажу тобі, не дозволяй, дідько б тебе взяв! Квач ти, а не чоловік!

— Коли, confiteor********, вона тільки кулачки свої до очей піднесе і плакати почне, та просто вдасть, що плаче, і все! У мені вже серце — як масло на сковороді. Не інакше як зіллям вона мене напоїла. Відіслати я її відішлю, бо мені її безпека дорожча за життя, але як подумаю, що доведеться її засмутити, далебі, серце крається від жалю.

— Міхале, побійся Бога, не дай себе за носа водити!

— Ба, не дай! А хто ж, милостивий пане, говорив щойно, мовби немає у мене до неї милосердя?

— Хе! — відповів пан Заглоба.

— Кмітливості тобі, милостивий пане, не позичати, а й сам зараз за вухом чухаєш!

— Бо ж міркую, як би нам її умовити.

— А як відразу кулачками очі тертиме?

— І сумніву не май! — скрушно мовив пан Заглоба.

Так вони собі думали й гадали, бо, сказати правду, Баська осідлала їх обох. Розпестили вони її під час хвороби до крайнощів і так любили, що необхідність учинити всупереч її серцю і бажанню жахала їх. Що Бася не чинитиме спротиву і скориться вироку, у цьому вони обидва не мали сумніву, проте, не кажучи вже про пана Володийовського, навіть пан Заглоба волів би вдарити утрьох на цілий полк яничарів, аніж бачити, як вона тре кулачками очі.

******** Признаюся (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХLІІІ

Та ось того самого дня з’явилася до них надійна, як вони гадали, підтримка в особі несподіваних і наймиліших гостей. Надвечір приїхало без будь-якого попередження подружжя Кетлінгів. Радість і здивування у Хрептові при їхній появі не описати словами. Вони ж, дізнавшись, що Бася вже одужує, теж вельми зраділи. Кшися притьмом увірвалася у ванькир до Басі, а вереск і вигуки, що долинули звідти, сповістили рицарям, яка Бася щаслива.

Кетлінг із паном Володийовським довго обіймалися, то відпускаючи один одного на відстань руки, то знову припадаючи.

— Боже мій, Кетлінгу! — промовив нарешті маленький рицар. — Мене б і булава так не потішила, але як ти у наших краях опинився? Що поробляєш?

— Пан гетьман призначив мене командувати артилерією у Кам’янці, от ми з дружиною і приїхали туди. Довідалися про біди, що спіткали вас, і поквапилися до Хрептова. Хвалити Бога, Міхале, що все щасливо закінчилося. Ми їхали у великому смутку й тривозі, не знаючи ще, радість нас чекає чи печаль.

— Утіха, утіха! — врутився пан Заглоба.

— Як же таке трапилось? — запитав Кетлінг.

Маленький рицар і пан Заглоба наввипередки почали розповідати, а Кетлінг слухав, підводив угору очі, підносив руки і дивувався Басиній мужності.

Наговорившись уволю, маленький рицар став випитувати в Кетлінга про його життя-буття, і той детально про все йому розповів. Повінчавшись, вони із Кшисею оселилися на прикордонні Курляндії. Було їм укупі так добре, що й на небі ліпше не буває. Кетлінг, одружуючись із Кшисею, переконаний був, що бере за дружину «неземну істоту», і думки своєї не змінив.

Панам Заглобі й Володийовському після цих його слів відразу ж згадався колишній Кетлінг, із його світськими манерами, і вони заходилися знову його обіймати, а коли вже достатньо висловили свої почуття, старий шляхтич запитав:

— А що, у цієї неземної істоти часом не стався такий собі земний casus********, що ногами чеберяє і пальцем у роті зубів шукає?

— Бог дав нам сина! — відповів Кетлінг. — А тепер ось знову...

— Я завважив, — перебив його пан Заглоба. — А в нас тут усе як було!

При цих словах він утелющив своє здорове око у маленького рицаря, і той швидко заворушив вусиками.

Подальшу розмову перебила поява Кшисі, котра, ставши у дверях, промовила:

— Баська вас просить!

Усі хутко рушили у ванькир, і там почалися нові привітання. Кетлінг цілував руки Басі, пан Володийовський — Кшисі, і всі допитливо розглядали одне одного, як і годиться людям, що давно не бачилися.

Кетлінг майже не змінився, тільки чуб був коротко пострижений, і це молодило його. Натомість Кшися, принаймні зараз, змінилася дуже сильно. Куди поділися її колишня витонченість і стрункість, личко поблідло й пушок над верхньою губою потемнішав. Такими самими були тільки красиві очі з надзвичайно довгими віями і спокій у всій статурі. Але риси обличчя, перше надто привабливі, вратили ніжність. Це, щоправда, могло бути тимчасовим, та пан Володийовський, дивлячись на неї і порівнюючи зі своєю Баською, мимоволі казав собі: «Боже! Як я міг кохати цю, коли обидві вони були поруч? Де були мої очі?»

Навпаки, Баська здалася Кетлінгу чарівною. Особливо гарна вона була зі своєю лляною зачіскою, що спадала на брови. Шкіра, трохи втративши рум’янець, після хвороби скидалася на пелюстку білої троянди. Одначе в ці хвилини личко її розрум’янилося від радості й ніздрі роздувалися. Вона здавалася зовсім юною, майже підлітком, на перший погляд десь років на десять молодшою від Кшисі.

Але під впливом її краси чуйний Кетлінг став з іще більшою ніжністю думати про дружину, відчуваючи себе винним перед нею.

Жінки повідали одна одній усе, що за такий короткий відтинок можна було розповісти, і тепер ціла компанія, усівшись біля Басиного ліжка, поринула у спогади про давні часи. Проте розмова якось не клеїлась, матерія була дражливою: через колишні секрети Міхала з Кшисею і його тодішню байдужість до коханої нині Басі, й усілякі обіцянки, і різні печалі. Час, проведений в оселі Кетлінга, зберіг зачарування і залишив по собі вдячну пам’ять, але говорити про це було якось ніяково.

Невдовзі Кетлінг перевів розмову на інше.

— Мало не забув, — похопився він, — ми дорогою заїхали до подружжя Скшетуських, вони два тижні не відпускали нас і так шанували, що й у раю, здається, краще не буває.