— Це нагорода за життя, а це — за смерть!
І тієї самої ночі, майже на світанку, зловісний павук раз і назавжди кудись зник, а присуд лікаря: «Хвороба триватиме довго, але вона одужає», — радісною луною понісся Хрептовом. Пан Володийовський, першим почувши його, впав на землю і так розридався, що здавалося, груди в нього луснуть. Панові Заглобі стало кепсько від радості, піт зросив йому обличчя, він ледве вимовив: «Пити!» Офіцери обіймали один одного.
А на майдані знову зібралися драгуни, латники й козаки пана Мотовила. Ледве вдавалося стримувати їхні гучні окрики. Забажавши будь-що якось висловити свою радість, вони попросили дозволу повісити на честь одужання господині кількох грабіжників, зачинених у хрептівських погребах.
Але маленький рицар відмовив.
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХLІІ
Іще тиждень Бася нездужала так тяжко, що, якби не запевнення лікаря, і маленький рицар, і пан Заглоба вважали б, що вогник її життя ось-ось погасне. Допіру згодом їй стало легше: притомність повернулася зовсім, і, хоч лікар передбачав, що лежатиме вона ще місяць або півтора, з’явилася впевненість, що вона одужає трохи раніше і повністю відновить колишнє здоров’я.
Пан Володийовський, який під час Басиної хвороби майже ні на крок не відходив од її узголів’я, покохав її після цих мук, наскільки таке було можливе, ще палкіше, просто світу за нею не бачив. Коли він сидів біля Басі й дивився на її личко, вихудле, змарніле, проте веселе, в очі, які з кожним днем дедалі більше сяяли колишнім вогнем, його брала охота і сміятися, і плакати, і кричати від утіхи:
— Одужує моя люба Баська, одужує!
І він припадав до її рук, виціловував її бідолашні маленькі ніжки, що так мужньо брели через глибокі сніги до Хрептова, одне слово, кохав і шанував її без тями. Крім того, він одчував себе у довічному боргу перед провидінням і якось сказав пану Заглобі й офіцерам:
— Я всього-на-всього убогий шляхтич, але хоч би й довелося тяжко запрацюватися, все-таки на костьольчик, бодай дерев’яний, спроможуся. І щоразу, коли битимуть там дзвони, згадаю Боже милосердя, і душа моя преповниться вдячністю!
— Дай Боже нам спершу турецьку війну пережити, — відповів йому не це пан Заглоба.
А маленький рицар, ворухнувши вусиками, — заперечив йому:
— Всевишньому ліпше знати, що його більше задовольнить: костьол забажає — мене вбереже, а якщо життя моє йому потрібне — що ж, я для нього й життя не пошкодую, як на сповіді кажу!
До Басі разом зі здоров’ям повертався і добрий настрій. Двома тижнями пізніше якось увечері вона попрохала прочинити двері ванькира і, коли офіцери зібралися у світлиці, озвалася сріблястим голосочком:
— Добривечір, милостиві панове! А я вже не помру, еге ж!
— Всевишньому за це хвала! — хором відповіли жовніри.
— Х в а л и т и Б о г а, д и т и н о м и л е н ь к а! — окремо від усіх закричав пан Мотовило, котрий якось особливо, по-батьківському любив Басю і в хвилини найвищого зворушення говорив завше по-русинському.
— Подумайте тільки, милостиві панове, — провадила далі Бася, — що зі мною трапилося, га? Хто б такого сподівався? Це ще добре, що так закінчилося!
— Бог оберігав невинну душу, — знову відгукнувся хор за дверима.
— А пан Заглоба не раз мене висміював, до шаблі, мовляв, у мене душа більше лежить, аніж до прядки. Нема чого й казати, пригодилася б мені прядка та нитка! А що, по-рицарському я поводилася, правда?
— І янгол би ліпше не зміг.
Подальшу розмову урвав пан Заглоба, зачинивши двері ванькира, — боячись, що Бася перевтомиться. Та вона запирхала на нього, як кішка, вельми вже їй кортіло поговорити ще, а радше — вислухати похвали про її хоробрість і витривалість. Тепер, коли небезпека минула і стала лишень спогадом, вона страшенно пишалася своїм учинком щодо Аз’ї і вимагала похвал. Повернувшись до маленького рицаря і торкнувшись пальцем його грудей, вона з міною розпещеної дитини прохала:
— Ну ж бо, похвали мене за мужність!
А він, слухняний, хвалив її, пестив, цілував їй очі й руки, аж пан Заглоба, хоч сам у душі милувався, вдавши обуреного, починав бурчати:
— Ой, розпуститься до решти, як дідівський батіг!..
Загальну радість у Хрептові щодо врятування Басі затьмарювала тільки пам’ять про зраду Аз’ї, яка завдала шкоди всій Речі Посполитій, і про страшну долю, що спіткала пана Нововейського, Еву й обох Боских — матір і доньку. Бася, як і всі, була вельми засмучена цим: про події у Рашкові стало вже відомо не лише в Хрептові, а й у Кам’янці й далі. Кілька днів тому в Хрептові зупинився пан Мислишевський, котрий, попри зраду Аз’ї, Кричинського й Адуровича, все-таки не втрачав надії перетягнути на польський бік інших татарських ротмістрів. Слідом за паном Мислишевським приїхав пан Богуш, а опісля надійшли відомості безпосередньо з Могилева, Ямполя і з самого Рашкова.
У Могилеві пан Гоженський, жовнір, як видно, ліпший, ніж промовець, не дав себе ошукати. Перехопивши наказ Аз’ї команді татар, залишених у місті, він сам напав на них зі жменькою мазурської піхоти й почасти знищив, почасти заполонив. До того ж він устиг іще попередити гарнізон у Ямполі, тож і Ямпіль уцілів. А невдовзі повернулося й військо. Жертвою став тільки Рашків. Пан Володийовський саме отримав звідти листа від пана Бялогловського, де повідомлялося про тамтешні події та про інші справи, що стосувалися усієї Речі Посполитої.
«Добре, що я приїхав сюди, — писав, до речі, пан Бялогловський, — бо пан Нововейський, котрий мене заміщав, не в змозі нині виконувати цих обов’язків. Він більше скидається на скелет, аніж на людину: ми, з усього видно, втрачаємо достойного кавалера — горе зовсім його доконало. Батька його зарізали, сестру на наругу віддали — Аз’я подарував її Адуровичу, а панну Боску собі залишив. Їм обом усе одно тепер кінець, якби навіть удалося з полону їх визволити. Ми дізналися про це від одного липека, який під час переправи через річку в’язи собі скрутив і, схоплений нашими, на вуглинах у всьому зізнався. Аз’я, син Тугай-бея, Кричинський і Адурович подалися аж під Адріанополь. Нововейський рветься за ними слідом, каже, що хоче дістати Аз’ю, хоч би й із самого султанського стану, аби поквитатися з ним. Він завжди був затятий і рішучий, а тепер нема чого й дивуватися, бо йдеться про панну Боску, злу долю якої ми всі тут гіркими сльозами оплакуємо, адже дівка була розкішна, мало хто перед нею встояв би. Я Нововейського стримую. Аз’я, кажу, до тебе сам прийде, бо війна неминуча і орди неодмінно попереду підуть. Я маю звістку із Молдавії від пиркалабів, та й від турецьких купців теж, що війська під Адріанополем починають уже збиратися. Орди там тьма-тьмуща. Стягується й кіннота турецька, яку вони називають «спагі», а султан власною персоною з яничарами прибути має. Полчища, добродію, підуть незліченні, увесь схід рушить, а у нас війська жменя. Всенька надія на твердиню кам’янецьку, яку дай Боже щоб пристойно забезпечили. В Адріанополі вже весна, та й у нас майже теж, дощі йдуть страшні, і трава вже повитикалася. Я до Ямполя перебираюсь, бо від Рашкова самі згарища лишилися, нема де й голову прихилити і попоїсти. А взагалі-то я так гадаю, що незабаром усіх нас із гарнізонів відкличуть».
Маленький рицар теж мав відомості, й теж певні, і, може, ще певніші, бо прийшли вони з Хотина, що війна неминуча, він навіть послав їх гетьманові. Проте лист Бялогловського, надісланий з останніх рубежів, підтверджував ці відомості й тому справив на нього сильне враження. Не війни, одначе, боявся маленький рицар, він думав про Басю.
— Наказ гетьмана відкликати гарнізони будь-якого дня може прийти, — казав він пану Заглобі, — і тоді — служба є служба — треба буде, не зволікаючи, виступити, а тут Баська лежить і час важкий.
— А хоч би й десять наказів надійшло, — відповів на це пан Заглоба, — Баська — найголовніше. Сидітимемо тут, аж доки вона зовсім одужає. Адже війна наприкінці зими не почнеться, та й у розквась теж, тим паче, що супроти Кам’янця важкі гармати підуть.
