Якусь хвилину всі мовчали. Потім у найдальших лавах почувся чийсь голос:
— Кров його — найкращі ліки для господині!
Гнів схолов у панові Заглобі, так розчулила його любов жовнірів до Басі, а при згадці про ліки йому зненацька сяйнула в голову геть інша думка, а саме — привезти до Басі лікаря. У Хрептові, де лікарів не було, ніхто про це не подумав, але в Кам’янці їх було декілька, зокрема один грек — чоловік шанований, багатий, власник близько десятка будинків і такий учений, що його всюди мало не за чорнокнижника мали. В одному лишень був сумнів: чи згодиться він — кого навіть магнати «вашою милостю» величають — при його багатстві їхати, нехай навіть і за будь-яку плату, у таку глушину?
Пан Заглоба хвилину розмірковував і сказав так:
— Справедлива помста того скаженого пса не мине, у цьому я вам присягаюсь, а він, мабуть, волів би, щоб сам його величність король помстою йому погрожував, аніж пан Заглоба. Та ще хтозна, чи живий пес той, адже господиня, з пазурів його вириваючись, рукояттю пістолета відбила йому розум. Одне слово, поки що думати про це не час, спершу треба її врятувати.
— Та ми з усією душею, і життя б не пожаліли! — відповів Лушня.
А юрба знову загомоніла на підтвердження слів вахмістра.
— Послухай, Лушня, — сказа пан Заглоба. — У Кам’янці живе лікар Родопул. Поїдь туди і скажи йому, що, мовляв, пан генерал подільський неподалік міста ногу собі пошкодив і на допомогу чекає. А вже коли за мурами міста будете, ти його цап — і на коня, а то й у мішок і щодуху сюди мчи, до Хрептова. Через кожні дві-три версти свіжі перепряжні стоятимуть. Женіть на відчай душі. Тільки гляди, щоб живого довіз, мертвий нам не потрібен.
Гул схвалення почувся зусібіч, а Лушня поворушив суворими своїми вусищами і відповів:
— Я вже його добуду і не випущу, хіба що у Хрептові.
— Рушай!
— А можна вашу милость запитати?
— Чого ще?
— А що, як він потім зачахне?
— Нехай чахне, аби тільки сюди доїхав живий! Бери шістьох людей і ходу!
Лушня рвонув із місця. Жовніри, раді з того, що можуть бодай чимось Басі прислужитися, кинулись сідлати коней. Шестеро осіб негайно помчали до Кам’янця, інші повели слідом за ними перепряжних.
Пан Заглоба, задоволений собою, повернувся у світлицю.
Невдовзі з ванькира від Басі вийшов пан Володийовський — занепалий, напівживий, байдужий до слів співчуття і втіхи. Повідомивши пану Заглобі, що Бася досі ще спить, він сів на лаву і як божевільний втупився у двері, за якими вона лежала. Офіцери, подумавши, що він прислухається, затамували дух. У кімнаті залягла цілковита тиша.
Трохи згодом пан Заглоба навшпиньки підійшов до маленького рицаря.
— Міхале, — сказав він, — я послав по лікаря до Кам’янця, може, ще по когось послати?..
Пан Володийовський дивився, намагаючись зібратися з думками, але, з усього видно, не розумів.
— По ксьондза, — промовив пан Заглоба. — Ксьондз Камінський міг би встигнути до ранку?
Тоді маленький рицар заплющив очі, повернув до груби бліде, як полотно, обличчя і тричі повторив:
— О Боже, Боже, Боже!
Тож пан Заглоба, ні про що більше не запитуючи, вийшов і віддав розпорядження.
Коли він повернувся, пана Володийовського у світлиці не було. Офіцери сказали йому, що хвора покликала чоловіка, у маренні чи при пам’яті — незрозуміло.
Незабаром старий шляхтич переконався, що це було у маренні.
Щоки Басі пашіли яскравим рум’янцем. На вигляд вона була здорова, але очі її, завжди блискучі, помутніли, зіниці ніби розчинилися, руки без упину шукали чогось на ковдрі. Пан Володийовський ледь живий лежав біля її ніг.
Час від часу хвора щось тихо бурмотіла, якісь слова вимовляла голосніше, найчастіше «Хрептів». Напевно, іноді їй здавалося, що вона ще у дорозі. Пана Заглобу найбільше непокоїв рух її рук на ковдрі, у мимовільному його одноманітті старий шляхтич побачив ознаки скорої смерті. Чоловік він був досвідчений, не раз люди вмирали у нього на очах, проте ніколи ще серце його не краялося таким жалем, як тепер, коли очі бачили цю квітку, що збирається зів’янути.
І, зрозумівши, що тільки Бог може врятувати це згасаюче життя, він став перед ліжком навколішки і почав ревно молитися.
А Бася дихала дедалі важче, майже хрипіла. Пан Володийовський схопився на ноги. Пан Заглоба підвівся з колін. Обидва вони не сказали ні слова, тільки глянули один одному в очі, і жах був у їхньому погляді. Їм здалося, що вона вмирає. Але тривало це лише мить. Невдовзі Бася задихала спокійніше і навіть трохи повільніше.
Відтоді вони перебували між страхом і надією. Ніч тяглася ліниво. Офіцери теж не пішли відпочивати, а залишилися у світлиці, то позираючи на Басині двері, то перешіптуючись поміж собою, то куняючи. Від часу до часу заходив челядник підкинути дров у грубу, а вони при кожному скрипі підхоплювалися з лав, гадаючи, що це виходить пан Володийовський чи пан Заглоба і що ось-ось вони почують страшне слово: «Померла!»
Тим часом заспівали півні, а Бася досі ще боролася з гарячкою. Над ранок налетів ураган із дощем, він шумів, гудів і завивав, стрясаючи стіни й дахи, розгойдував полум’я у грубі й димарі, викидаючи в кімнату клуби диму й іскри. На світанку пан Мотовило тихцем вийшов — йому треба було вирушати на об’їзд. Нарешті настав день — блідий, хмарний — і освітив потомлені обличчя.
На майдані почалася звична метушня. Серед завивань вітру чулося тупотіння кінських копит об дошки стаєнь, скрипіння колодязних журавлів і голоси жовнірів. Незабаром почувся дзвіночок: приїхав ксьондз Камінський.
Коли він зайшов, убраний у білу сутану, офіцери впали навколішки. Усім здалося, що настала врочиста хвилина, за якою неминуче станеться смерть. Хвора не прийшла до тями, і ксьондз сповідати її не міг, тільки соборував її, а потім заходився втішати маленького рицаря, переконуючи його скоритися волі Божій. Проте втіха не подіяла, він узагалі нічого не чув через душевний біль.
Усенький день смерть кружляла над Басею. Як павук, що зачаївся десь у темному закутку на стелі, виповзає часом на світло й невидимою ниткою спускається униз, так і смерть, здавалося, часом спускалася аж до Басиного узголів’я. Ті, хто був поруч, не раз бачили, що тінь її сходить на Басине чоло і що світла душа вже розправляє крильця, аби відлетіти з Хрептова у нескінченні простори, по той бік життя. Потім смерть, як павук, знову ховалася під стелею, і надія сповнювала серця.
А втім, надія була непевною, нетривалою. На те, що Бася здолає хворобу, ніхто не смів сподіватися. Не сподівався і пан Володийовський, і через те страждання його були такі великі, що пан Заглоба, сам надзвичайно засмучений, вельми злякався і доручив його опікуванню офіцерів.
— Заради Бога, пильнуйте його, — казав він, — бо ще може накласти на себе руки.
Панові Володийовському, щоправда, не спадало таке на думку, але, змучений печаллю і болем, він раз у раз запитував себе:
«Як же мені лишатися, якщо вона йде? Як же мені відпустити її одну, мою найдорожчу кохану? Що вона скаже, коли, огледівшись там, не знайде мене поруч?»
Розмірковуючи так, він усіма силами душі прагнув померти з Басею вкупі, бо так само, як не уявляв собі життя на землі без неї, не міг собі уявити, що вона — у тому, потойбічному житті — була б щасливою без нього і не сумувала за ним.
Ополудні зловісний павук знову сховався під стелею, рум’янець на Басиному обличчі поблід, жар спав, і притомність майже повернулася.
Певний час вона лежала із заплющеними очима, потім, розплющивши їх, глянула в обличчя маленькому рицареві й запитала:
— Міхалеку, я у Хрептові?
— Так, кохана! — відповів, стиснувши зуби, пан Володийовський.
— І ти справді стоїш поруч?
— Авжеж! Як ти почуваєшся?
— Ой! Добре!..
Либонь, вона сама не була впевнена, чи не оманливі видіння, викликані лихоманкою, у неї перед очима. Але з тієї хвилини притомність почала до неї повертатися.
Увечері прискакав зі своїми людьми вахмістр Лушня і витрусив із мішка перед фортецею кам’янецького лікаря разом із ліками. Той був ледве живий. Але, дізнавшись, що він не в розбійницьких, як гадав, руках, а в такий спосіб запрошений до хворої лікар, отямившись, хутко поквапився до неї на допомогу, тим паче, що пан Заглоба, показавши йому в одній руці повну торбу дукатів, а в другій — набитий кулями пістолет, сказав так:
