— Там коней напувають! Це Хрептів! Це наші журавлі! Хоч би до воріт! До воріт... О Господи!.. Хрептів... Хрептів!..

Бір рідшає, перед нею відкривається снігове поле й узгір’я, з якого декілька пар блискучих очей дивляться, як біжить Бася.

Але це не вовчі очі... Ой, це хрептівські вікна миготять лагідним, ясним, спасенним світлом — це фортеця там, на узгір’ї, своїм східним боком повернена до бору.

Бася не пам’ятала, як пробігла ще версту, котра відділяла її від фортеці. Жовніри, які стояли з боку поселення біля воріт, не впізнали її у темряві, але пропустили, вирішивши, що це, напевно, пахолок, по щось посланий, повертається до коменданта. З останніх сил вона вбігла у фортецю, перетнула майдан, проминула колодязні журавлі, біля яких драгуни, щойно повернувшись з об’їзду, напували на ніч коней, і стала у дверях головного будинку.

Маленький рицар із паном Заглобою сиділи саме верхи на лаві біля вогню і, попиваючи медівку, розмовляли про Басю, гадаючи, що вона там, далеко, порядкує у Рашкові. Обидва були зажурені, бо страшенно нудьгували за нею і щодня сперечалися про термін її приїзду.

— Боронь Боже ранньої відлиги, дощів і розлиттів, а то бозна, коли й повернеться, — понуро мовив пан Заглоба.

— Зима ще потримається, — відповів маленький рицар, — а десь днів через вісім-десять я вже поглядатиму у бік Могилева.

— Ліпше б вона зовсім не їхала. Нема чого мені робити без неї у Хрептові.

— А чого ж ти, ваша милость, радив?

— Не вигадуй, Міхале! Своїм розумом вирішував...

— Тільки б здорова повернулася!

Маленький рицар зітхнув і додав:

— Здорова і чимскоріше...

Тут рипнули двері й якась маленька, бідолашна, обірвана істота, уся в снігу жалібно пропищала з порога:

— Міхале! Міхале!

Маленький рицар підхопився, але першої миті так був здивований, що аж остовпів, руки розкинув, очима закліпав — і ані руш.

А вона наблизилась і через силу промовила, радше простогнала:

— Міхале!.. Аз’я зрадив... Мене викрасти хотів... але я втекла і... врятуй!

Сказавши це, вона захиталася і як мертва впала на землю. Міхал підскочив до неї, схопив її мов пір’їну на руки й пронизливо закричав:

— Боже милостивий!

Посиніла Басина голівка нерухомо повисла у нього на плечі, і, гадаючи, що він тримає в обіймах мертву, маленький рицар заволав страшним голосом:

— Баська померла!.. Померла!.. Рятуйте!..

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХLІ

Звістка про те, що прибула Бася, блискавкою облетіла Хрептів, але ніхто, опріч маленького рицаря, пана Заглоби й служниць, не бачив її ані того вечора, ані в наступні.

Піся запаморочення на порозі будинку, вона опритомніла настільки, щоб кількома словами сказати, як і що з нею трапилося, але відразу ж почалися нові запаморочення, а через годину, хоч її всіляко приводили до притомності, відігрівали, намагалися нагодувати й відпоювали вином, Бася і чоловіка вже не впізнавала, не було сумніву, що в неї починається довга й тяжка недуга.

Тим часом у Хрептові учинився великий рух. Жовніри, довідавшись, що їхня господиня повернулася напівжива, висипали на майдан як бджолиний рій, офіцери зібралися у світлиці і, перешіптуючись, із нетерпінням чекали на вісті з ванькира, куди поклали Басю. Проте довгий час нічого не можна було дізнатися. Служниці, щоправда, снували туди-сюди — то в кухню по теплу воду, то в аптеку по пластир, мазі й теріак, — але не дозволяли себе затримувати. Тривога свинцем тиснула на серця. Людей дедалі більшало, прийшли навіть з околиць, чутки передавалися з уст в уста. Стало відомо про зраду Аз’ї, про те, що їхня господиня врятувалася втечею, але в дорозі була цілий тиждень без їжі й без сну. При цій звістці лють закипала у грудях. У юрбі жовнірів чулося глухе, але грізне невдоволення, стримуване побоюванням нашкодити здоров’ю хворої.

Нарешті після тривалого очікування до офіцерів вийшов пан Заглоба. Очі в нього були червоні, поодинокі волосини на голові настовбурчилися. Офіцери враз оточили його, гарячково посипалися тихі звпитання:

— Жива? Жива?

— Жива, — відповів старий шляхтич, — але тільки Бог знає, що буде за годину...

Зненацька голос у нього затнувся, нижня губа затремтіла, і він, обхопивши руками голову, важко опустився на лаву.

Стримувані ридання стрясали його груди.

Побачивши це, пан Мушальський схопив у обійми пана Ненашинця, хоч зазвичай не вельми його любив, і тихо заплакав, а пан Ненашинець заходився йому вторувати. Пан Мотовило вирячив очі, немовби чимось удавився, а пан Снітко тремтячими руками почав розстібати жупан, а пан Громика, піднявши догори руки, заходив кімнатою.

Побачили жовніри у вікна ці ознаки відчаю і, гадаючи, що господиня померла, відразу ж заголосили й залементували. Пан Заглоба, почувши цей галас, ураз розлютився й стрілою вилетів на майдан.

— Тихо, шельми! Побий вас сила Божа! — засичав він придушеним голосом.

Вони вмить замовкли, зрозумівши, що не час іще голосити, але з майдану не йшли. А пан Заглоба повернувся у світлицю трохи заспокоєний і знову всівся на лаву.

Цієї миті у дверях ванькира з’явилася служниця.

Пан Заглоба рвонувся до неї.

— Що там?

— Спить.

— Спить? Хвалити Бога!

— Може, Бог дасть...

— А що робить пан комендант?

— Пан комендант при ній.

— Це добре! Ну, йди, по що послали.

Тут пан Заглоба повернувся до офіцерів і повторив, що сказала йому служниця.

— Може, змилується Всевишній. Спить! Все-таки є якась надія... Уф!..

І всі глибоко зітхнули. Потім збилися довкола пана Заглоби й ну розпитувати:

— Бога ради! Що сталося? Як усе було? Як же вона пішки змогла втекти?

— Спершу вона не пішки втікала, — прошепотів у відповідь пан Заглоба, — а на двох конях. Вона того пса, щоб його черви з’їли, з сідла скинула!

— Вухам не повіриш!

— Рукояттю пістолета проміж очей йому зацідила, ніхто цього не бачив і ніхто за нею не гнався. Одного коня вовки у неї зарізали, другий під кригу пішов. Боже милостивий! Ішло, небожатко, саме через бори, нічого не ївши, нічого не пивши!..

Тут пан Заглоба урвав свою розповідь і вдруге заплакав, а офіцери слідом за ним теж, аж на лави попадали і від подиву, і від люті, і від жалю до Басі, яку всі любили.

— А як до Хрептова вона підійшла, — провадив по хвилі пан Заглоба, — то не впізнала місцевості й померти готувалася, та почула раптом скрипіння колодязних журавлів і збагнула, що близько вже, і доволоклася з останніх сил...

— Бог уберіг її в таких напастях, — сказав пан Мотовило, витираючи мокрі вуса, — вбереже й далі.

— Твоя правда! Ти, милостивий пане, як в око вліпив, — зашепотіли кілька голосів.

Аж тут із майдану знову долинув гучний гомін. Пан Заглоба і цього разу з люттю підхопився й мерщій до дверей.

На майдані голова до голови стояли жовніри. Побачивши пана Заглобу і ще двох офіцерів, вони сахнулися, утворивши півколо.

— Тихо ви, собачі душі! — почав пан Заглоба, — бо звелю...

Але до нього з півкола вийшов наперед Сидір Лушня, драгунський вахмістр, щирий мазур, улюбленець пана Володийовського. Ступивши кілька кроків, він виструнчився і рішуче промовив:

— А як же інакше, ваша милость, якщо той, сякий-такий син, нашу господиню хотів скривдити, то ми на нього тепер піти хочемо, помститися, себто. Про що я кажу, про те всі просять. А як пан полковник самі не можуть, то ми й під іншою рукою хоч би й до самісінького Криму дійдемо, щоб падло те добути і за господиню нашу відборгувати!

Завзята, холодна хлопська погроза звучала в голосі вахмістра. А жовніри заскреготіли зубами й стали тихо подзенькувати шаблями, сопучи й бурмочучи при цьому. І страшне було те глухе бурмотіння, як гарчання ведмедя у темряві ночі.

Вахмістр стояв виструнчений і чекав відповіді, за ним застигли в очікуванні шеренги, люта затятість була в них, від колишньої жовнірської покірності не залишилося й сліду.