У Басі ще вистачило часу й присутності духу, вхопившись за гриву бахмата, сповзти по його шиї на міцну кригу перед ним. Там вона упала і змокла. Але підвівшись і, відчувши тверду кригу під ногами, зрозуміла, що врятована. Намагаючись витягти й коня, вона перегнулася, схопила повіддя і, задкуючи до другого берега, потягла за них щосили.
Та бахмат більше й більше занурювався у глибінь, і передні його ноги теж зісковзнули з крижаного виступу. Повіддя натягалося дедалі тугіше, а він опускався дедалі глибше і нарешті увесь пішов під воду, тільки шия й голова стриміли над поверхнею. Під кінець він почав стогнати майже людським голосом, вищиривши зуби. Очі дивилися на Басю з непередаваним сумом, він немовби хотів сказати: «Нема вже для мене рятунку. Відпусти повіддя, а то й тебе затягну...»
Рятунку й справді не було, і Басі довелося кинути повіддя.
Коли кінь зовсім зник під кригою, вона пішла до берега, сіла під голим кущем і розплакалася як дитина.
Сили раптом покинули її. До того ще й гіркота, і кривда, які при зустрічі з людьми оселилися у неї в серці, тепер наповнили його по вінця. Усе було супроти неї: бездоріжжя, темрява, стихії, людина, звір, одна тільки рука Божа, здавалося, її берегла. Цій добрій, лагідній батьківській опіці вона досі віддавалася з усією дитячою довірливістю — і теж ошукалася. Сама собі у тому не сміючи зізнатися, вона ще сильніше відчувала це серцем.
Що ж лишалося? Скарги і сльози! Але ж вистачило їй, змученій, слабкій, і мужності, й сміливості, й витримки. Та от затонув кінь — остання надія на порятунок, єдина жива істота, яка була поруч. Без коня вона відчувала себе безпомічною перед тим невідомим простором, що відокремлював її від Хрептова, перед пущами, ярами і степом, і не лише беззахисною перед людьми і звіриною, а й безмежно самотньою, усіма покинутою.
Вона плакала, аж поки виплакала усі сльози. Потім настало виснаження, втома і почуття безпорадності, таке сильне, що майже схоже на спокій. Тож зітхнувши глибоко раз і другий, вона сказала собі:
«Що ж, супроти волі Божої нічого не вдієш... тут і помру...»
І заплющила очі, такі колись ясні й веселі, а тепер геть запалі, обведені темними кругами.
Та хоч тіло її важчало з кожною хвилиною, думки билися в голові наполоханим птахом, і серце теж. Якби ніхто на світі не любив її, не так жаль було б помирати, але ж усі так її любили!
Вона уявила собі, що буде, коли рознесеться звістка про зраду Аз’ї, про її втечу. Як стануть шукати її, як знайдуть нарешті посинілу, замерзлу, що спить вічним сном під оцим кущем над річкою. І зненацька сказала гучно:
— О! Це ж Міхалек буде у розпачі! Ай-ай!
І заходилася його перепрошувати, пояснювати, що не винувата.
«Я, Міхалеку, — говорила вона подумки, обіймаючи його за шию, — старалася як могла, та що вдієш, любий мій, не схотів Господь...»
І враз таку відчула до нього любов, таке бажання — якщо померти, то хоч би від нього близько, що, зібравши усі сили, підвелася й пішла геть від берега.
Спочатку йти було надзвичайно важко. Ноги, наче чужі, не слухалися, надто довго ніс її на своїй спині кінь. На щастя, їй не було холодно, навпаки, було дость тепло — лихоманка ні на мить її не відпускала.
Заглибившись у ліс, вона йшла і йшла вперед, стежачи, щоб сонце було по ліву руч. Воно уже котилося у молдавський бік, бо була вже друга половина дня, може, десь четверта. Бася тепер не дуже прагнула триматися чимдалі від Дністра, гадаючи чомусь, що Могилів залишився позаду.
«Якби знати напевно, якби знати! — повторювала вона, піднявши посиніле, але спаленіле обличчя до неба. — Заговорив би зараз раптом якийсь звір або дерево і сказав: до Хрептова миля, дві, — я б, може, ще й дійшла...»
Та дерева мовчали. І навіть були до неї неприязні, перепиняли корінням дорогу: Бася раз за разом спотикалася об припорошені снігом вузлуваті корені. Через певний час їй стало нестерпно важко, вона скинула з плечей теплу делію й зосталася у самому кунтушику. Відразу полегшало, і вона йшла і йшла, наддаючи кроку, то спотикаючись, а то й падаючи — там, де сніг був глибший. Легкі сап’янові чобітки, підшиті хутром, але на тонкій підошві, незамінні для санок і верхової їзди, не захищали ніг від ударів об каміння і відземки, до того ж не один раз промоклі на переправах, вони залишалися мокрими на ногах, що палали від жару, і легко могли подертися в лісі.
«Дійду боса або до Хрептова, або до смерті», — думала Бася.
І журлива усмішка прояснювала її личко, бо все-таки її втішало, що вона так наважливо йде вперед і, навіть якщо загине в дорозі, Міхал ні в чому не зможе їй дорікнути.
І раз уже тепер вона без упину говорила з чоловіком, то тут-таки йому й сказала:
«Ой, Міхалеку, інша б і на таке не зважилася, Евка, наприклад...»
Про Евку вона не раз думала під час своєї втечі, не раз молилася за неї, бо зрозуміло було: якщо Аз’я не любить дівчини, її, як і всіх полонених, що залишилися у Рашкові, очікує страшна доля.
«Їм гірше, ніж мені», — часто повторювала Бася, і ця думка додавала їй сили.
Але тепер, коли минула година, друга й третя, сил із кожним кроком меншало. Сонце поволі закотилося за Дністер і, обливши небо пурпуровою зорею, згасло. Сніг зробився фіолетовим. Потім золотаво-пурпурова глибінь стала темнішати і звужуватися. Море, розлите на півнеба, перетворилося на озеро, озеро — на річку, річка — на струмок, нарешті зблиснула розтягнена на заході промениста нитка і поступилася темряві.
Настала ніч.
Спливла ще година. Бір став чорний, таємничий і, не порушуваний жодним повівом, мовчав, ніби зосереджено думаючи, що йому вчинити з оцим сердешним, заблудлим створінням. А втім, нічого доброго не обіцяла його мертва тиша, були в ній байдужість і заціпеніння.
Бася йшла і йшла, дедалі швидше хапаючи повітря пересохлими губами і падаючи частіше через темряву і брак сил.
Голівка її була задерта догори, але вона вже не дивилася на дороговказну Велику Ведмедицю, бо зовсім утратила напрям. Ішла, аби йти. Йшла тому, що до неї почали злітатися передсмертні видіння, дуже світлі й приємні.
Ось, приміром, чотири сторони бору швидко зближуються й утворюють чотири стіни хрептівської світлиці. Бася там, усередині, й чітко все бачить. У грубі яскравим полум’ям палахкотить вогонь, а на лавах сидять, як завше, офіцери. Пан Заглоба передражнюється з паном Снітком. Пан Мотовило сидить мовчки й дивиться на вогонь, а коли у вогні щось запищить, говорить своїм протяжним голосом: «Душе непохована, чого тобі треба?» Пан Мушальський і пан Громика грають у кості з паном Міхалом. Бася підходить до них і каже: «Міхалеку, я сяду до тебе і подрімаю, бо мені недобре». Міхал обіймає її, говорячи: «Що з тобою, котику? А може, це?..» І нахиляється до її вуха, і шепоче щось, а вона відповідає: «Ой, як мені кепсько!» Яка ясна і гарна світлиця, і Міхал такий коханий, тільки от Басі так кепсько, що аж тривога бере...
Басі так уже кепсько, що гарячка раптово спадає, поступаючись передсмертній кволості. Видіння зникли. Повернулася притомність, а з нею і пам’ять.
«Я втікала від Аз’ї, — каже собі Бася, — я у бору, вночі, не можу дійти до Хрептова і вмираю».
Після гарячки холод швидко огортає її і пронизує тіло до кісток. Ноги підкошуються, і вона падає на коліна у сніг під деревом.
Ані найменша хмаринка не затуляє тепер її розуму. Їй страшенно жаль розлучатися з життям, але вона знає твердо, що вмирає, і, прагнучи довірити свою душу Богові, говорить уривчастим голосом:
— В ім’я Отця, і Сина...
Проте молитву зупиняють дивні звуки — різкі, пронизливі, скрипучі, у нічній тиші вони особливо ріжуть вухо.
Бася розтуляє вуста. Запитання: «Що це?» завмирає у неї на губах. Вона тремтливими пальцями обмацує собі обличчя, ніби бажаючи прокинутися, ніби не вірячи власним вухам, і з вуст її зненацька зривається крик:
— О Боже милосердний! Це ж колодязні журавлі, це Хрептів! О Боже!
І ось жінка, що хвилину тому вмирала, підхоплюється з колін і, гучно дихаючи, тремтячи, з очима, повними сліз, мчить через бір, падає, підводиться і говорить, говорить:
