Ще двічі під час невпинної їзди траплялося їй проїжджати поблизу людських жител. Якось на краю високої рівнини вона побачила близько двох десятків хат. Може, там жили зовсім не розбійники, але вона вирішила обминути хати на повному скаку, знаючи, що й поселенці не набагато кращі від розбійників. Удруге до вух Басі долинуло цюкання сокири, що била по дереву.

Жадана ніч нарешті спала на землю. Бася була така стомлена, що, опинившись у голому безлісому степу, сказала собі: «Тут об дерево не розіб’єшся, посплю-но я, нехай навіть і замерзну».

Коли вона вже стуляла повіки, їй здалося, ніби там, удалині, на білому снігу, рухаються в різних напрямках якісь чорні цятки. На мить вона пересилила сон і пробурмотіла: «Це достеменно вовки!»

Та не проїхала й декількох десятків метрів, як цятки ці зникли, і вона відразу ж заснула, ще й так міцно, що прокинулася, тільки почувши під собою іржання бахмата Аз’ї.

Бася огледілася довкола: вона була на краю лісу й прокинулася саме вчасно, бо інакше могла б розбитися об дерево.

І тут вона помітила, що другого коня нема поруч.

— Що сталося? — тривожно заволала вона.

А сталася найпростіша річ: Бася, щоправда, прив’язала повіддя джанета до луки свого сідла, але задубілі пальці погано її слухалися, і вона не зуміла туго затягти вузла. Повіддя розслабилися, далі й зовсім розв’язалися, і стомлений кінь відстав, щоб пошукати корму під снігом або лягти.

На щастя, пістолет у Басі був не в кобурі, а за поясом, ріг із порохом і торбинка з сім’ям теж були при ній. Кінець кінцем, біда невелика: бахмат Аз’ї якщо й поступався її джанетові у швидкості, зате, без сумніву, був витривалішим у бігові, краще переносив холод. Проте Басі стало жаль свого улюбленого джанета, і вона відразу ж вирішила його знайти.

Але її здивувало, що ніде в степу його не було видно, хоч ніч стояла надзвичайно ясна.

«Відстав, відстав, — подумала вона, — не вперед же він пішов, напевно, влігся де-небудь в улоговині, от я й не бачу його».

Бахмат заіржав удруге, причому аж затрясся й почав прясти вухами, але від степу йому відповіло мовчання.

«Поїду пошукаю», — сказала собі Бася.

І вже повернула коня, коли несподівана тривога закралась їй у душу, немовби людський голос заволав:

«Не вертайся, Басю!»

І саме цієї хвилини тишу порушили зловісні звуки, близькі, що йшли ніби з-під землі: це було виття, хрипіння, скімлення, стогін і, нарешті, жахливий вереск, короткий, обірваний... Це здалося тим більш страшним, що в степу нічого не було видно. Басю з ніг до голови зросив холодний піт, а з посинілих губ її зірвався окрик:

— Що це? Що сталося?

Правда, вона відразу здогадалася, що це вовки загризають її коня, але не могла второпати, чому не бачить цього, хоч, судячи зі звуків, відбувалося усе за якихось п’ятисот кроків від неї.

Квапитися на допомогу не було сенсу, бо коня, звісно, вже розтерзали, до того ж треба було думати про власний порятунок, і Бася, вистріливши для постраху із пістолета, рушила далі. Коли дорогою вона розмірковувала про те, що сталося, у неї майнула думка: а що, як зовсім не вовки викрали її коня, адже голоси долинали з-під землі? Мурашки поповзли спиною у Басі, та відразу ж, напруживши пам’ять, вона пригадала, що крізь сон їй марилося, немовби вона з’їжджає з гори і знову вибирається на гору.

«Так воно, мабуть, і було, — сказала вона собі, — уві сні я проїхала неглибокий яр, там залишився мій джанет, і там на нього напали вовки».

Решта ночі минула без пригод. Бахмат, підкріпившись сіном минулого ранку, йшов дуже бадьоро, аж сама Бася дивувалася. Це був татарський кінь, доброї породи й надзвичайної витривалості. Під час коротких постоїв він під’їдав усе без винятку: мох, листя, обгризав навіть кору дерев і йшов і йшов уперед. На галявинах Бася пускала його скоком. Він трохи стогнав і шумно дихав, а коли стримувала його — сопів, трясся, низько схиляв голову від утоми, але не падав.

Її джанет, якби не загинув від вовчих зубів, усе одно не витримав би такої дороги.

Наступного дня Бася, проказавши вранішню молитву, почала підраховувати, скільки ж часу вона в дорозі.

«Від Аз’ї я вирвалась у четвер, опівдні, і аж до ночі мчала на відчай душі, — розмірковувала вона. — Потім у дорозі проминула ніч, далі цілий день, відтак знову ніч, а нині третій день настав. Либонь, погоня, якщо вона й була, мала б уже повернутися, і Хрептів неподалік десь, бо я не жаліла коней».

За хвилину вона ще додала:

«Ой, час би вже! Боже, змилуйся наді мною!»

Іноді її брала охота наблизитися до річки, бо на березі значно легше було б зміркувати, де вона, проте, пам’ятаючи, що п’ять десятків татар Аз’ї залишилися у пана Гоженського в Могилеві, вона на це не зважувалася. Хтозна, думала Бася, можливо, колуючи степом, він іще не минув Могилева. Дорогою, поки сон не брав її, вона намагалася уважно дивитись, чи нема поблизу розлогого яру, схожого на могилівський, але нічого такого не помітила. А втім, яр той міг далі звужуватися і мати геть інший вигляд, аніж біля Могилева, а міг і взагалі закінчитися або звернути вбік за декілька кілометрів від міста. Одне слово, Бася поняття не мала, де вона перебуває.

Вона тільки без упину молила Бога, щоби дім був близько, відчуваючи, що недовго ще зможе витримувати і холод, і безсонні ночі, й, нарешті, голод. Три дні вона харчувалася самим конопляним сім’ям, і, хоч вельми ощадлива, все-таки сьогодні вранці торбинка спорожніла.

Тепер її могла живити й зігрівати тільки надія, що Хрептів близько. Окрім надії, Басю зігрівала ще лихоманка. Вона виразно відчувала її: ставало дедалі холодніше і навіть просто морозило, проте руки й ноги, що на початку дороги дубіли, зараз палали, і спрага мучила її велика.

«Тільки б не знепритомніти, — говорила вона собі, — тільки б хоч на останньому подиху встигнути до Хрептова, побачити Міхала, а потім уже нехай звершиться воля Божа...»

Їй знову довелось переправлятися через безліч ручаїв і річок, але були вони або мілкі, або замерзлі. Часом зверху була вода, а під нею лід — твердий і міцний. Одначе переправ цих вона боялася найбільше, тому що й бахмат, зазвичай безстрашний, вочевидь їх боявся. Входячи у воду чи ступаючи на лід, він хропів, притискав вуха, упирався щосили, а спонукуваний до того, входив обережно, поволі, нога за ногою, принюхуючись і роздуваючи ніздрі.

Було вже далеко за південь, коли Бася, вибравшись із густого бору, опинилася на березі річки — більшої і значно ширшої за інші. «Невже Ладава чи Калюс?» — подумала Бася. Серце її радісно затьохкало. Принаймні Хрептів десь неподалік, навіть якщо вона стороною обігнула його, можна вважати себе поза небезпекою: і край усе-таки населений, і людей слід менше боятися. Річка, наскільки сягало око, береги мала стрімкі, в одному тільки місці — напевно, там було забуруння — ще скута кригою вода м’яко заходила на берег, неначе налита у пласку, але широку посудину. Під берегами вода була замерзла, а посередині струмувала широкою стрічкою. Бася, проте, сподівалася, що під водою цією, як завше, виявиться лід.

Бахмат ішов знехотя, як на кожній переправі, пригнувши шию й обнюхуючи сніг поперед себе. Досягнувши води, що струмувала поверх льоду, Бася, за своєю звичкою, стала навколішки у сідлі й ухопилася обіруч за передню луку.

Вода захлюпала під копитами. Лід під нею і справді був твердий, слизький, копита вдяряли у нього, як у камінь, та, очевидно, вухналі підків постиралися на довгій, часто скелястій дорозі — бахмат зненацька заковзав, ноги в нього стали роз’їжджатися. Раптом він упав на передні бабки, зарившись храпом у воду, потім підвівся, знову впав — тепер на круп, знов підвівся, але, переляканий, став рватися і відчайдушно бити копитами. Бася смикнула повіддя, і тут почувся глухий тріск: задніми ногами кінь аж по круп пішов під воду.

— Господи Ісусе! — вигукнула Бася.

Кінь, іще стоячи передніми ногами на твердій кризі, зробив страшний ривок, але, напевно, крижана брила, на яку він спирався, поповзла тепер у нього з-під копит, він дедалі глибше поринав у воду й хрипко стогнав.