Нарешті морок почав розсіюватися. Висвітилися стовбури, гілки й гілочки. У лісі запанувала цілковита тиша — світало.

Трохи згодом Бася могла вже розрізнити масть коней. Потім на сході поміж гіллям протяглася світосяйна смуга — наставав день, та ще й погожий.

Аж раптом Бася відчула нестерпну втому. Позіхи напали її, очі злипалися. Невдовзі вона заснула сном — міцним, але коротким, — пробудилася, зачепивши головою гілку. На щастя, коні йшли дуже повільно, мимохідь поскубуючи мох, тож ударилася вона легко, не боляче. Сонце вже зійшло, і бліде чудове його проміння пробивалося крізь безлисте гілля. Побачивши це, Бася піднеслася серцем, адже від погоні її відділяли вже неозорі степові простори, безліч гір, ярів і ціла ніч.

«Тільки б ці мене не схопили, що в Ямполі й у Могилеві лишилися, ну а ті вже, мабуть, не наздоженуть», — сказала вона собі.

Сподівалася Бася й на те, що на кам’янистому ґрунті, яким вона мчала напочатку, не могло зостатися слідів від копит.

Але невдовзі повернулися сумніви.

«Липеки, вони й на скелях, і на камінні сліди знайдуть, не відступляться, наздоженуть, хіба що коні в них подохнуть».

Це останнє припущення здавалося найімовірнішим, досить було глянути Басі на своїх коней. І в джанета, і в бахмата боки запали, голови були опущені, очі погасли. На ходу вони раз у раз нахиляли голови до землі, щоб ухопити бодай трішки моху або мимохідь зривали сухе руде листя з дубчака. Ще й гарячка, напевно, їх мучила, бо вони жадібно пили воду на переправах.

І все-таки, опинившись на відкритому просторі поміж двома борами, Бася знову пустила чвалом стомлених коней і мчала, аж доки досягла лісу.

Проминувши і його, вона знову опинилася на відкритій рівнині, ще розлогішій і горбистішій. За узгір’ями, на відстані приблизно чверть милі, виднівся дим, що здіймався струнко, як сосна, просто в небо. За увесь пройдений шлях Бася вперше зустріла поселення, бо край цей, за винятком узбережжя, був, а радше став, зовсім безлюдним, не лише після татарських набігів, а й після нескінченних польсько-козацьких війн. По останньому поході пана Чарнецького, жертвою якого впала Буша49, містечка перетворилися на жалюгідні поселення, села позаростали молодим ліском. Та й після пана Чарнецького ще стільки було походів, стільки битв і різанини аж до останнього часу, коли великий Собеський вирвав цей край у супротивника. Життя поступово тут налагоджувалося, однак місцевість, якою їхала Бася, була на рідкість пустельна. Хіба що розбійники ховалися тут, та й тих майже всіх винищили вже гарнізони, що стояли у Рашкові, Ямполі, Могилеві й Хрептові.

Побачивши дим, Бася спершу вирішила негайно туди їхати, і, знайшовши там хутір або курінь, а можливо, й просто вогнище, відігрітися біля вогню, попоїсти. Але тут же вона подумала, що у цих краях ліпше було б зустрітися, либонь, із вовчою зграєю, аніж із людьми. Люди тут були дикіші й жорстокіші, аніж звірі. Ні, краще вже припустити коней і чимшвидше минути це лісове людське сховисько, де може очікувати тільки смерть.

На самісінькому краю протилежного бору Бася запримітила стіжок сіна і, не зважаючи ні на що, зупинилася погодувати коней. Вони жадібно накинулися на їжу, по вуха зануривши голови у стіжок і вириваючи звідти великі пучки. Звісно, коням дуже заважали вудила, але Бася не хотіла їх розгнуздувати, слушно розміркувавши: «Там, де видно дим, має бути і якийсь хутір, стіжок же означає, що в хуторі тому є коні, отже, за мною можуть погнатися».

Однак біля стіжка вона провела з годину, тож коні непогано підкріпилися, і сама вона підживилася конопляним сім’ям. Рушивши далі й проминувши декілька верст, вона раптом побачила перед собою двох чоловіків із в’язанками хмизу на спині.

Один був чоловік не старий і не молодий, з повіспленим обличчям, із розкосими очима, потворний, страшний, із жорстоким, звіриним виразом. Другий, підліток, був недоумкуватим. Це відразу було помітно з його дурнуватої посмішки й непритомного погляду.

Побачивши вершника і коней, обидва покидали в’язанки на землю, добре, як видно було, злякавшись. Але зустріч була такою несподіваною і стояли вони так близько, що тікати їм було ніяк.

— Богу слава! — озвалась Бася.

— На віки віків.

— Як зветься цей хутір?

— А чого він має називатися? Ось, хата!

— А чи далеко до Могилева?

— Ми не знаємо...

Тут старий став пильно вдивлятися у Басю. Одяг на ній був чоловічий, він подумав, що вона підліток, і страх у нього на обличчі вмить змінився нахабством і жорстокістю.

— А що ж ви такий молоденький, пане лицарю?

— А тобі що?

— І самі їдете? — промовив чоловік, ступаючи крок уперед.

— Військо за мною йде.

Той зупинився, оглянув велику галявину і промовив:

— Неправда. Нікого нема.

Сказавши це, він ступив іще ближче. Розкосі очі понуро блиснули, а водночас він, склавши губи, заклично закричав перепілкою — безумовно, подаючи комусь знак.

Усе це здалося Басі таким зловісним, що вона, не вагаючись, уставила пістолет просто йому в груди.

— Мовчи, бо вб’ю!

Чоловік замовк і відразу ж упав перед нею на коліна. Недоумкуватий підліток зробив те саме, але зі страху ще й вовком завив. Можливо, колись він і розум утратив із переляку, бо у витті його відчувався неймовірний жах.

Бася припустила коней і стрілою помчала вперед. На щастя, ліс був голий і рідкий. Незабаром засвітліла ще одна галявина, вузька і дуже довга. Коні, підкріпившись біля стіжка і набравшись нових сил, летіли як вихор.

«Доберуться додому, сядуть на коней — і за мною навздогін», — думала Бася.

Втішало її тільки те, що коні йшли прудко та й від місця, де вона зустріла людей, до хутора було досить далеко.

«Перш ніж вони до хати дійдуть і коней виведуть, я, якщо так гнати, на милю або й на дві від них одірвуся».

Так воно й вийшло. Проте через кілька годин, коли Бася, переконавшись, що ніхто за нею не женеться, сповільнила біг, серце її огорнув страх, сльози супроти волі навернулися на очі, така вона була пригнічена.

Зустріч ця наочно показала їй, що за люди живуть у цих краях і чого можна від них сподіватися. Насправді у цьому не було для неї жодної несподіванки. З власного досвіду й із хрептівських оповідей вона знала, що колишні мирні жителі або покинули ці пустельні місця, або війна поглинула їх. Ті ж, хто залишився тут, жили у постійному страху перед війною, серед безконечної усобиці й татарських набігів, за часів, коли людина людині вовк, без церкви, без віри, не бачили нічого, крім убивств і підпалів, не знали іншого закону, крім закону кулака, і тому втратили усі людські почуття й уподобилися дикій лісовій звірині. Бася добре знала про це. Одначе ж людина самотня, заблудившись у пустельному краї, пригнічена голодом і холодом, мимоволі чекає підмоги передусім від істот собі подібних. Так і вона, побачивши той дим — ознаку житла, мимохіть, піддавшись першому пориву серця, захотіла туди, щоб іменем Христовим привітати мешканців і під їхнім дахом дати спочити своїй стомленій голові. Але життя постало перед нею в усій своїй жорстокості, як злісний пес, і серце її сповнилося гіркотою, а сльози кривди, розчарування набігли на очі.

«Нема звідки чекати помочі, лишень від Бога, — думала Бася, — тільки б нікого більше не зустріти».

А потім стала міркувати: з якого це дива селянин підпадьомкав перепілкою? Не інакше, як поблизу були ще люди, і він надумав покликати їх. Сяйнула їй думка: чи не на стан розбійників натрапила вона? Можливо, вигнані з прибережних ярів гультяї сховалися в лісовій глушині, де сусідство неозорих степів давало їм велику безпеку і за необхідності полегшувало втечу?

«А що, як декілька їх зустрінуться, а то й кільканадцять? — розмірковувала Бася. — Мушкет одного покладе, два пістолети — ще двох, шабля — ну нехай іще двох, а якщо їх більше виявиться, страшна смерть на мене чекає».

І як досі серед тривожної ночі благала вона, щоб чимскоріше настав день, так тепер із сумом ждала сутінків, які б сховали її від злих очей.