Бася почала хреститися — довго, аж доки затерпла рука, але й тоді не переставала молитися, бо яка ще зброя віджене нечисту силу? Дух її підтримували коні, що різко іржали, форкали, не виказуючи ніякісінької тривоги. Часом Бася, ніби бажаючи переконатися, що вона ще на цьому світі, поплескувала по шиї свого джанета.

Ніч, спочатку дуже темна, поволі світлішала, нарешті крізь рідку імлу заблищали зірки. Для Басі це була надзвичайно сприятлива обставина, бо і страх її трохи зменшився, і, дивлячись на Велику Ведмедицю, вона могла рухатися на північ, тобто у бік Хрептова. Оглядаючи довкілля, Бася визначила, що вже далеко відійшла од Дністра — скель поменшало, місця пішли розлогіші, частіше траплялися порослі дубняком округлі узгір’я і просторі рівнини.

Одначе раз по раз їй доводилося долати яри. Спускалася вона в них зі страхом у серці, на дні панував морок і тягло суворим, дошкульним холодом. Деякі з них були такі круті, що їх треба було об’їздити, а це означало втрату часу і зайву дорогу.

Але найгірші були струмки й річки, ціла мережа їх, звільнившись від криги, пливла до Дністра. Коні боязко хропли, входячи вночі у невідомі, незрозумілої глибини води. Бася переправлялася бродом тільки у тих місцях, де пологий берег і широко розлита вода давали змогу припустити, що там мілководдя. Так найчастіше й бувало, проте іноді під час переходів вода сягала коням до черева, тоді Бася, як це роблять жовніри, ставала коліньми на сідло і, припавши до гриви, хапалася за передню луку, щоб не замочити ніг. Та вдавалося їй це не завжди, і невдовзі пронизливий холод пойняв її від ступнів до колін.

— Дай Боже дня, поїду хутчіш! — щохвилини повторювала вона собі.

Нарешті вона виїхала на простору рівнину, порослу рідколіссям, і, бачачи, що коні вже волочать ноги, зупинилася перепочити. Коні відразу ж потяглися до землі й, поволі переступаючи, почали жадібно скубти мох і пожухлу траву. В лісі стояла цілковита тиша, яку порушували тільки шумне дихання коней і хрумтіння трави у потужних щелепах.

Вгамувавши, а радше ошукавши перший голод, обидва коні захотіли лягти, але Бася не могла їм дозволити цієї втіхи. Вона не наважилася навіть ослабити підпруг і сама злізти на землю, бо треба було увесь час бути напоготові.

Вона пересіла на бахмата Аз’ї — джанет ніс її від самого попасу опівдні, та хоч він був витривалий і шляхетної крові, однак не такий сильний, як бахмат.

Спрагу Бася тамувала під час переправ, далі вона відчула голод і заходилася гризти конопляне сім’я з торбинки, яку знайшла при сідлі молодого Тугай-бея. Воно здалося їй дуже смачним, хоч і дещо згірклим, і вона подякувала Богові за цей несподіваний пожиток.

Їла вона потрошку, щоб вистачило аж до Хрептова. Відтак сон із нездоланною силою почав стуляти їй повіки, та ще й — адже кінський біг тепер не зігрівав її — холод пронизав Басю до кісток. Ноги в неї задубіли, вона відчувала страшенну втому в усьому тілі, особливо у крижах і в плечах, натруджених боротьбою з Аз’єю. Велика слабість огорнула її, повіки стулилися.

Проте вона силою змусила себе розплющити очі

«Ні! Спатиму вдень під час їзди, — подумала вона, — бо якщо зараз засну — замерзну...»

Однак думки її дедалі більше паморочилися і плуталися, у голові виникали безладні картини: пуща, втеча, погоня, Аз’я, маленький рицар, Евка й останні події змішувалися у напівсон, напівреальність. Усе це мчало кудись уперед, як хвиля, гнана вітром, і вона, Бася, теж мчала, без страху, без радості, ніби за домовленістю. Аз’я немовби мчав навздогін, але водночас розмовляв із нею й турбувався про коней. Пан Заглоба сердився, що вечеря вистигне, Міхал показував дорогу, а Евка їхала слідом у санях і жувала фініки.

Потім ці образи потьмяніли, їх затягло туманною завісою, напівмороком, і поступово зникли. Залишилася тільки якась дивна темрява — хоч погляд і не пробивав її, все-таки вона здавалася порожньою і безкінечно глибокою... Темрява проникала всюди, проникла і в Басину голову й загасила в ній усі видіння, всі думки, як порив вітру гасить смолоскипи вночі просто неба.

Бася заснула, але, на щастя, перш ніж кров устигла захолонути в жилах, її пробудив страшний галас. Коні рвонулися — у пущі коїлося щось неймовірне.

Бася, умить отямившись, вхопила мушкет Аз’ї і, припавши до кінської гриви, з напруженою увагою, роздувши ніздрі, почала прислухатися. Така це була натура, що будь-яка небезпека враз будила в ній чуйність, відвагу і готовність до оборони.

Цього разу, одначе, пильно прислухаючись, вона відразу й заспокоїлася: пуща повнилася рохканням вепрів. Чи то вовки підбиралися до поросят, чи то кабани-одинаки сіклися за самок, але вся метушня, яка відбувалася десь далеко серед нічної тиші у сонному лісі, здавалася такою близькою, що Бася розрізняла не лише рохкання і кувікання, а й шумливе дихання і посвист ніздрів. Зненацька пролунало тупотіння, гуркотіння, тріскотіння хмизу, і цілий табун, хоч і невидимий для Басі, промчавши поблизу, заглибився у хащі.

А в невиправній цій Басі озвалася мисливська жилка, і, попри увесь жах свого становища, вона пошкодувала на мить, що не побачила, як промчався табун.

«Одним вічком хоч би глянути, — сказала вона собі,— та не біда! Чого ще тільки не побачу, їдучи отак лісом...»

І враз, усвідомивши, що ліпше б нічого не бачити, а якнайшвидше втікати, пустилася далі в дорогу.

Стояти довше не можна було й тому, що холод огортав її дедалі більше, а в русі вона все-таки зігрівалася, не дуже й утомлюючись при цьому. Щоправда коні, які ледве встигли вхопити трохи моху та мерзлої трави, рушили неохоче, опустивши голови. Поки вони стояли, у них узялися інеєм боки. Вони ледве плелися, бо від самісінького обіднього привалу йшли майже без спочинку.

Переїхавши галявину і не зводячи очей із Великої Ведмедиці, Бася занурилася в пущу, не вельми густу, зате бугристу, перетнуту вузькими ярами. Потемнішало не лишень від тіней, що падали від розлогих дерев, а й від туману, який піднявся від землі й сховав зірки. Треба було їхати наосліп. Тільки яри ще якось показували Басі дорогу, вона знала, що всі вони тягнуться зі сходу до Дністра, і, отже, перетинаючи їх один за одним, вона рухатиметься на північ. Правда, було побоювання, як би занадто не заглибитися на північ і не відійти далеко від Дністра. І те й те було небезпечне: у першому випадку вона зробила б величезний гак, у другому — могла виїхати до Ямполя і там опинитися у ворожих руках.

Та де був Ямпіль, чи попереду, чи поряд, чи вона вже переїхала його, про це Бася не мала ані найменшого поняття.

«Знатиму про це, коли промину Могилів, — сказала вона собі, — бо він лежить у глибокому й довгому яру, який я, либонь, упізнаю».

Відтак, поглянувши в небо, подумала:

«Дав би мені Бог тільки за Могилів перебратися, а там уже володіння Міхала, там уже мені нічого не страшно...»

Тим часом ніч стала ще темнішою. На щастя, тут, у лісі, вже лежав сніг, на тлі його виднілися темні стовбури дерев, нижні гілки, тож можна було обминути їх, не зачепивши. Натомість Бася мусила їхати повільніше, через те в душу їй знову починав закрадатися страх перед нечистою силою, від якого на початку ночі кров холола у неї в жилах.

«Якщо внизу побачу, що очі світяться, — сказала вона наполоханій своїй душі, — це нічого, це вовк; а ось якщо вище від землі...»

І враз гучно скрикнула:

— В ім’я Отця, і Сина!..

Чи був це обман зору чи дика кішка на гіллі причаїлася, та тільки Бася явно побачила двоє блискучих очей на рівні людського зросту.

Від страху в неї потемніло в очах, але, придивившись знову, вона нічого більш не побачила, тільки якийсь шелест почувся у гілках та серце її гупало, ладне вискочити з грудей.

І вона рушила далі, мріючи, щоб чимскоріше настав день. Одначе ніч тривала без кінця. Незабаром шлях їй знову заступила річка. Бася була вже далеко за Ямполем, над берегом Росави, та про це не знала, тільки здогадувалася, що рухається на північ, бо зустріла нову річку. Здогадувалася вона і про те, що ніч має скоро скінчитися, бо стало холодно. Певно, бралося на мороз, туман спав і знову з’явилися зорі, але бліді, котрі світилися примарним світлом.