Полонені не впізнали Аз’ї, бо обличчя його було майже повністю перев’язане. У жінок від страху тряслися коліна: спершу вони подумали, що дикі татари якимось незрозумілим чином винищили липеків і заволоділи Рашковом. Проте, побачивши Кричинського й Адуровича, переконалися все-таки, що перебувають у руках польських татар.
Певний час вони мовчки переглядалися, нарешті старий пан Нововейський озвався кволим, але рішучим голосом:
— У чиїх же ми руках?
Аз’я став розмотувати з голови пов’язку, і ось показалося його обличчя, колись вродливе, хоч і хиже, а тепер навіки спотворене, зі зламаним носом і чорно-синьою плямою на місці ока. Обличчя страшне, перекошене усмішкою, як конвульсією, — уособлення холодної помсти.
Якусь хвилину він іще помовчав, потім утупив палюче око своє у старого шляхтича і відповів:
— У моїх руках, у руках Тугай-беєвого сина.
Та старий Нововейський упізнав його до того, як він назвав себе, упізнала його й Ева, хоч серце її стислося від жаху й огиди від побаченої потворної голови.
Дівчина затулила очі руками — вони не були зв’язані, а шляхтич розтулив рота й закліпав від подиву.
— Аз’я! Аз’я! — повторював він.
— Котрого ви, ваша милость, ростили, були йому батьком і в якого від вашої батьківської руки спина кров’ю сходила...
Шляхтич скипів.
— Зрадник, — сказав він, — перед судом відповіси за свої безчинства!.. Змій!.. Я маю ще сина...
— І маєш доньку, — відповів Аз’я, — через яку ти звелів мене до смерті відбатожити, а я цю доньку твою найостаннішому ординцеві віддам, щоб служницею йому була і підложницею!
— Вожде! Подаруй її мені! — озвався раптом Адурович.
— Аз’я! Аз’я! Я тебе завше... — крикнула Ева, падаючи йому до ніг.
Але він копнув її ногою, а Адурович підхопив її попідруч і потяг підлогою. Пан Нововейський зробився із багрового синім. Лико скрипіло у нього на руках, так він напружив їх, а з губів злітали нерозбірливі слова.
Аз’я підвівся зі шкур і пішов до нього, спершу поволі, потім дедалі швидше, як дикий звір, що прагне кинутися на жертву. Наблизившись нарешті до старого впритул, схопив його за вуса кривими пальцями своєї худої руки, а другою заходився немилосердно бити по обличчю, по голові.
Хриплий рик виривався з горлянки татарина. Нарешті, коли шляхтич опинився на землі, Тугай-беєвич наступив коліном йому на груди, і лезо ножа блиснуло зненацька у темряві кімнати.
— Рятуйте! Пробі! — волала Ева.
Але Адурович ударив її по голові й затулив їй рота своєю широкою долонею. Аз’я тим часом добивав пана Нововейського.
Це було так страшно, що навіть у татар-десятників кров застигла в жилах. Аз’я з жорстокою байдужістю повільно водив лезом по горлу нещасного шляхтича, а той жахливо стогнав і харчав. Кров із надрізаних жил дедалі сильніше бризкала на руки вбивці й ручаєм стікала на підлогу. Нарешті согін і хрипіння вщухли, тільки повітря зі свистом виривалося з перерізаної горлянки, а ноги вмирущого, конвульсійно смикаючись, били об підлогу.
Аз’я підвівся.
Погляд його впав на бліде, гарненьке личко Зосі Боскої, котра здавалася неживою — у глибокому запамороченні вона повисла на плечі татарина, що підтримував її, — і сказав:
— Цю дівку я беру собі, аж доки подарую комусь або продам.
Після чого він звернувся до татар:
— А тепер, щойно погоня вернеться, подамося у султанські землі.
Погоня вернулася через два дні, але впорожні.
І пішов Тугай-беєвич у султанські землі з відчаєм і лютістю в серці, залишивши по собі силу-силенну небесно-сірих попелищ.
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХL
Десять та ще двадцять українських миль відділяли Хрептів від Рашкова, якщо їхати містами, як проїхала Бася. А вся дорога дністровським шляхом становила близько тридцяти миль. У дорогу вони вирушали ще вдосвіта, зате на ночівлю зупинялися не надто пізно — одне слово, уся подорож укупі з постоями, попри важкі переправи і переїзди, відібрала три дні. За тих часів і люди, і військо зазвичай пересувалися повільно, проте, якщо хто хотів або мусив, то можна було й поквапитися.
Бася сподівалася чимскоріше дістатися до Хрептова, адже тепер її ніс кінь, а найголовніше, вона рятувалася втечею, і порятунок залежав від швидкості.
Одначе першого ж дня вона зрозуміла, що помиляється, бо дністровським трактом їй не можна було втікати, а тримаючи шлях степом, вона змушена робити величезний гак. А ще й заблукати недовго, адже можна зустріти дорогою скреслі ріки, непрохідні хащі, незамерзлі болота і на людей наткнутися чи на диких звірів, отож, хоч і вирішила Бася вночі не зупинятися, все-таки мимоволі переконувалася в тому, що й за найсприятливіших обставин бозна-коли добереться вона до Хрептова.
Їй пощастило вирватися з обіймів Аз’ї, але що далі? Без сумніву, нема нічого страшнішого за ці огидні обійми, та на думку про те, що очікує її попереду, кров холола у жилах.
Ясно одне: щадитиме вона коней, її, найпевніше, зловлять. Липеки знали ці степи як свої п’ять пальців, і сховатися тут від їхніх очей, від погоні здавалося просто неможливим. Адже це вони невтомно переслідували диких татар, навіть навесні, навіть улітку, коли нема снігу й грязюки і кінські копита не залишають слідів. Всі знаки степів вони знали й читали, як розгорнену книгу: висліджували, як зіркі орли, винюхували, як гончаки, всеньке життя минало в них, як у погоні. Марно дикі татари не раз намагалися йти водою — козаки, липеки й черемиси, так само як і польські наїзники, вміли виявити їх, перехитрити і виникали раптово, немов із-під землі. Як від них утекти? Хіба що залишити їх далеко позаду, аби сама відстань унеможливила погоню. Але в такому разі вона зажене коней.
«Звісна річ, зажену, якщо так-от гнатиму», — зі страхом розмірковувала Бася, позираючи на те, як парували їхні мокрі боки, й на піну, що клаптями спадала на землю.
Часом вона сповільнювала біг і прислухалася, але тоді у будь-якому подуві вітру, у шурхоті листя, що встилало яри, у сухому шелесті степових трав, у шумі крил пролетілих птахів, навіть у дзвінкій пустельній тиші вчувалися їй звуки погоні.
І, перелякавшись, Бася знову відпускала повід і шалено мчала вперед, аж поки коні, вибившись із сил, починали хропти.
Тягар самотності й немочі дедалі більше гнітив її. Ох! Як гостро відчувала вона себе сиротою, яка величезна і водночас несправедлива образа росла у неї в серці на всіх людей, найближчих і найдорожчих, немовби вони її покинули!
Потім Бася подумала, що це, мабуть, Бог її карає за жадобу пригод, за те, що рвалася у походи й на полювання, інколи й наперекір волі чоловіка, за її легковажність і несерйозність. Подумавши так, вона щиро розплакалася, піднесла голову до неба і, схлипуючи, заходилася повторювати:
— Покарай, але не покинь! Міхала не карай! Міхал не винен!
Тим часом наближалася ніч, а з нею холод, морок, невпевненість у дорозі й тривога. Предмети довкола почали розпливатися, мутніти, втрачати обриси і водночас ніби якось таємниче оживати, зачаївшись. Нерівності на зрубах високих скель здавалися головами, що тихо й злостиво видивляються, хто це там скаче внизу. Галузки дерев, розгойдувані вітром, махали наче руками. Одні немовби манили Басю, щоб повідати якусь страшну таємницю, другі застерігали: «Не наближайся!» Вивернуте коріння скидалося на потворні істоти, які приготувалися до стрибка. Бася була відважна, дуже відважна, але, як і всі тодішні жінки, марновірна. І тому, коли пітьма геть огорнула землю, волосся заворушилося у неї на голові й дрижаки хапали її тіло на думку про нечисту силу, що, можливо, живе у цих краях. Особливо боялася вона упирів. Віра в них була вельми поширена у цілому Наддністров’ї через сусідство з Молдавією, і саме ці місця — околиці Ямполя й Рашкова — мали лиху славу. Стільки людей помирало тут наглою смертю, без сповіді, без розгрішення. Басі пригадалися всі оповіді, які вечорами у Хрептові розказували біля вогнища рицарі: про крутояри, звідки пориви вітру доносили зненацька стогін «Ісусе, Ісусе!», про заблукані вогні, у яких щось хрипіло, про реготливі скелі, про блідих дітей-«смоктунів» із зеленими очима й потворною головою, котрі просили посадити їх на коня й відразу ж починали смоктати з тебе кров, і, нарешті, про голови без тулубів, що повзали на павучих ніжках, і про найстрашніших з усіх чудовиськ — про дорослих упирів, котрих волохи називали вовкулаками. Вони просто кидалися на людей.
