У Кричинського й Адуровича, котрі геть здичавіли, віддавна кочуючи і грабуючи вкупі з дикою ордою, при цих словах загорілися очі.

— Завдяки тобі, пане, — промовив Кричинський, — нас пустили в це місто, яке Аллах віддає нам нині...

— Нововейський не чинив вам перепон? — запитав Аз’я.

— Нововейський думав, що ми на службу Речі Посполитої переходимо, він знав, що ти підходиш, аби з’єднатися з нами, і тому нас мав за своїх, як тебе за свого вважає.

— Ми стояли з молдавського боку, — втрутився Адурович, —але обидва з Кричинським у гостину до нього наїжджали, і він приймав нас як шляхтичів і так казав: нинішнім своїм учинком ви давні гріхи спокутуєте, а позаяк гетьман вам за порукою Аз’ї прощає, чого ж мені на вас вовком дивитися? Він хотів навіть, щоб ми у місто ввійшли, але ми так відповіли: «Не ввійдемо, аж поки Аз’я, син Тугай-бея, вручить нам дозвіл від гетьмана...» Наостанок він іще бенкет нам учистив і просив, щоб за містом наглядали...

— На бенкеті тому, — додав Кричинський, — бачили ми батька його і поважну жінку, котра чоловіка у полоні розшукує, і ту дівицю, з якою Нововейський одружитися надумав.

— А! — скрикнув Аз’я, — я й забув, що вони усі тут!.. А панну Нововейську я сам привіз!

І плеснув у долоні, а коли, за мить, з’явився Халім, сказав йому так:

— Нехай липеки мої, як вогонь у місті побачать, мерщій кинуться на жовнірів, що у фортеці залишилися, і переріжуть їм горлянки, а жінок і старого шляхтича нехай зв’яжуть і стережуть до мого наказу.

Відтак звернувся до Кричинського й Адуровича:

— Сам я допомагати вам не буду, слабий ще, проте на коня все-таки сяду, щоб глянути хоч би. Ну, приятелі любі, починайте, починайте!

Кричинський з Адуровичем стрімголов кинулися до дверей, а він вийшов слідом за ними і, звелівши подати собі коня, під’їхав до частоколу, щоб із брами високої фортеці спостерігати за тим, що відбувається у місті.

Чимало липеків почали перелазити через частокіл, щоб із валу насолодитися виглядом різанини. Ті з жовнірів Нововейського, хто не пішов у степ, побачивши юрбу татар, вирішили, що буде якесь видовище, і враз змішалися з ними без тіні тривоги чи підозри. А втім, було тієї піхтури не більш як зо два десятки, решта сиділа собі спокійно у шинках.

Тим часом загони Адуровича й Кричинського на млі ока розсипалися містечком. Були у тих загонах майже тільки липеки і черемиси, тобто колишні жителі Речі Посполитої, переважно шляхта, але вони вже давно покинули межі країни і за час своїх поневірянь стали цілком схожими на диких татар. Жупани їхні подерлися, майже на всіх були тепер овечі кожухи, надіті просто на голі тіла, задубілі від степового вітру й диму вогнищ. Проте зброю вони мали кращу, ніж дикі татари: у всіх шаблі, луки з гартованими стрілами, а в багатьох і самопали. Обличчя ж у них були жорстокі й кровожерні, як і обличчя їхніх добрудзьких, білгородських і кримських співбратів.

Вони розсипалися містечком, пронизливо волаючи, щоб криком збудити, підбурити один одного на вбивства і грабунки. Та хоч багато хто з них, за звичаєм, уже тримав ножі в зубах, тутешні жителі, як і в Ямполі, — волохи, вірмени, греки й татари-купці — дивилися на них без щонайменшої недовіри. Усі крамниці були відчинені, купці сиділи біля них на лавах, по-турецькому схрестивши ноги і перебираючи намистини чоток. Крики татар тільки розбудили цікавість, скидалося на те, що затівається якесь ігрисько.

Та ось зненацька на рогах базарного майдану піднялися вгору стовпи диму, і всі липеки гуртом так страшно зойкнули, що смертельний страх пойняв волохів, вірмен і греків, жінок і дітей.

Одразу ж заблищали шаблі, й злива стріл сипнула на мирних жителів. Крики жертв, гуркіт дверей і віконниць, що зачинялися, змішалися з тупотінням кінських копит і виттям грабіжників.

Майдан затягло димом. Почулися вигуки: «Горе нам! Горе!» Липеки вже ламали крамниці, вривалися у будинки, витягали за волосся переляканих жінок, викидали надвір меблі, сап’ян, усякий крам, постелі, з яких полетіла вгору хмара пір’я. Зусібіч почувся стогін заколюваних чоловіків, лемент, виття собак, ревіння худоби, яку пожежа застигла у задніх прибудовах. Червоні язики полум’я, що їх видно було навіть при світлі дня на тлі чорних клубів диму, вистрілювали дедалі вище у небо.

А у фортеці вершники Аз’ї ще на початку різанини накинулися на переважно беззбройних піхотинців.

Борні не було взагалі: кільканадцять ножів несподівано встромилися у груди полякам, потім нещасним повідтинали голови і позносили їх до копит коня Аз’ї.

Тугай-беєвич дозволив більшості своїх липеків узяти участь у кривавій роботі зі співбратами, сам же стояв і дивився.

Дим затуляв діяння рук Кричинського й Адуровича, запах гару долинув аж до фортеці. Містечко палало як гігантське вогнище, все затягло пеленою диму. Часом у диму лунав постріл із самопалу, як грім у хмарах, часом пробігав хтось, тікаючи, або група татар переслідувала когось.

Аз’я все стояв і дивився, відчуваючи радість у серці. Скажена посмішка — ще лютіша від того, що боліла підсохла рана, — розтягала його губи, білі зуби поблискували між ними. Не лише радістю, а й пихою повнилося серце молодого татарина. Нарешті-таки він скинув із себе тягар удавання, уперше дав волю ненависті, так багато років приховуваній, уперше був самим собою, істинним Аз’єю, сином Тугай-бея...

Але водночас страшний жаль огорнув його від того, що Бася не бачить цієї пожежі, цієї різанини, не бачить його, Аз’ї, у новій ролі. Пристрасть і до того ж дика жага помсти розпирали його.

«Отут би вона стояла біля коня, — думав він, — і я б за волосся її тримав, а вона чіплялася б за мої ноги, а потім я взяв би її і в губи став цілувати, і була б вона моя, моя, моя... рабиня!»

Од відчаю його утримувала одна лиш надія, що загони, послані навздогін Басі, або ті, які він залишив дорогою, повернуть її. Він чіплявся за цю надію як потопельник за соломину, і це давало йому сили. Він не міг змиритися із втратою Басі, навпаки, без упину мріяв про ту хвилину, коли знайде її і заволодіє нею.

Він стояв біля брами, аж доки різанина у містечку вщухла, а вщухла вона невдовзі, бо загони Адуровича й Кричинського налічували майже стільки ж людей, скільки їх було у всьому Рашкові. Тільки пожежа перенесла людські стогони й бушувала до самісінького вечора. Аз’я зліз із коня й повільним кроком попрямував до просторої кімнати, де настелені були баранячі шкури. Він усівся там і став чекати двох ротмістрів.

Ті надійшли незабаром, а з ними й сотники. Усі аж світилися радістю — ще б пак, здобич перевершила їхні сподівання. Містечко від часів селянського повстання вже зміцніло і стало заможним. До того ж було взято близько ста молодиць і чимало дітей віком від десяти років, яких можна було вигідно продати на східних базарах. Чоловіків же, старих жінок і маленьких дітей, котрі не могли витримати довгого шляху, прирізали. Руки липеків парували від крові, а від кожухів тхнуло гаром. Усі посідали навколо Аз’ї, і Кричинський сказав:

— Купа попелищ залишиться тут після нас... Перш ніж загони сюди повернуться, ми б іще й у Ямпіль устигли. Добра там усілякого не менше, а то й більше, ніж у Рашкові.

— Ні! — відповів син Тугай-бея, — у Ямполі є мої люди, вони самі з містом розправляться, а нам у ханські й султанські землі пора.

— Як накажеш! Повернемося зі славою і здобиччю! — озвалися ротмістри й десятники.

— Тут, у фортеці, є ще жінки і той шляхтич, котрий мене ростив, — промовив Аз’я, — справедлива належить йому за це нагорода.

Сказавши це, він плеснув у долоні й звелів привести полонених...

Їх невдовзі привели: пані Боску, усю в сльозах Зосю, бліду як полотно Еву і старого пана Нововейського, руки й ноги якого були стягнуті ликом. Полонені були перелякані, та ще більше приголомшені всім тим, що сталося, і нічого не могли зрозуміти. Тільки Евка, хоч і не могла збагнути, що трапилося з пані Володийовською, чому досі не показувався Аз’я, чого в містечку вчинили різанину, а їх зв’язали, як невільників, здогадувалася, одначе, що причина цього вона. Аз’я, напевно, розлютився через кохання до неї і, не бажаючи з пихи своєї просити її руки у батька, вирішив викрасти її. Усе це само собою було жахливо, але Евка принаймні не тремтіла за власне життя.