«А я на той час буду вже далеко», — подумала Бася.

Тут їй удруге пригадалося, що в Ямполі й у Могилеві стоять загони Аз’ї.

«Щоб їх обминути, треба чимглибше у степ піти, а до річки наблизитися хіба що в околицях Хрептова. Хитро розставив пастки цей страшний чоловік, але Бог убереже мене від них!»

Подумавши так, вона зміцнилася духом і почала готуватися до подальшої дороги.

При дерев’яному сідлі Аз’євого коня Бася знайшла мушкет, ріг із порохом, торбинку з кулями і торбинку з конопляним сім’ям, яке татарин мав звичку гризти. Підтягнувши стремена бахмата по своїй нозі, вона подумала, що буде, як птаха, всеньку дорогу харчуватися цим сім’ям, і ретельно приховала торбинку.

Бася вирішила обминати людей і хутори, бо в такому безлюдді від людини можна чекати радше зла, аніж добра. Серце її стискалося на думку, чим годувати коней. Вони можуть, звісно, вискубувати траву з-під снігу, мох зі скелястих розколин, ну а якщо все-таки здохнуть від поганого корму і важких переходів? А щадити їх їй не можна...

Страшно було й заблукати у цій пустелі. Добре б триматися дністровського берега, але такий шлях не для неї. Що буде, коли вона заглибиться у похмурі лісові хащі, неозорі, без доріг? Як дізнається, чи на північ вона рухається, якщо настануть туманні днини без сонця і ночі без зірок? Те, що ліси кишать дикими звірами, не вельми її турбувало: вона мала відважне серце і зброю. Вовчі зграї були, щоправда, небезпечними, та вона більше боялася людей, аніж звірів, а найбільше боялася заблукати.

— Бог покаже мені дорогу і дозволить повернутися до Міхала, — гучно сказала вона.

Перехрестившись, Бася втерла рукавом своє змарніле обличчя — вологе, воно мерзло, — відтак зірко оглянула околиці й пустила коней чвалом.

******** Р а р і г — птах породи яструбиних.

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХХІХ

Тугай-беєвича ніхто й не думав шукати, і він лежав у пустельному місці, аж поки прийшов до тями.

Отямившись, він сів і, силкуючись збагнути, що з ним сталося, почав озиратися довкола.

Проте бачив він усе немовби в напівмороку і невдовзі усвідомив, що бачить тільки одним оком, та й то кепсько. Друге було вибите або залите кров’ю.

Аз’я підніс руки до обличчя. Пальці його намацали закипілу кров на вусах. У роті теж було повно крові, він давився, кашляв, плював нею. Страшний біль пронизав обличчя, він обмацав його вище від вусів, проте відразу ж зі стогоном відсмикнув пальці.

Своїм ударом Бася роздробила йому перенісся.

Хвилину він сидів непорушно, потім розгледівся одним своїм оком, котре якось іще бачило світло, помітив у розколині трохи снігу, підповз туди і, набравши його повну пригорщ, приклав до розбитого обличчя.

Йому відразу стало набагато легше. Коли сніг танув, рожевими струменями стікаючи йому на вуса, він знову набирав його у жменю і знову прикладав. А потім узявся жадібно їсти сніг, це теж давало полегшення. Через певний час він перестав відчувати страшенну важкість у голові й згадав, що з ним трапилося. Але першої миті не відчув ані люті, ані гніву, ані відчаю. Тілесний біль заглушив у ньому решту почуттів, залишивши одне-однісіньке бажання — врятуватися будь-що.

Проковтнувши ще кілька пригорщей снігу, Аз’я почав видивлятися свого коня: коня не було. Тоді він зрозумів: якщо не хоче чекати, поки липеки його хопляться, мусить іти пішки.

Він спробував підвестися, спершись на руки, та аж завив від болю і знову сів.

Просидівши з годину, він знову зробив зусилля підвестися. Цього разу йому це вдалося, він підвівся і, обіпершись спиною об скелю, зумів утриматися на ногах. Але як подумав про те, що доведеться одірватися від опори і ступити крок у простір, а за ним другий і третій, почуття такого безсилля і страху охопило його, що він ледве знову не сів.

Проте все-таки переборов себе, витяг шаблю і, спираючись на неї, рушив уперед. Вийшло. Ступивши декілька кроків, Аз’я відчув, що ноги й тіло у нього сильні, що він чудово володіє ними, от тільки голова наче не своя, як важенна гиря, тягне то праворуч, то ліворуч, то назад, то вперед. Цю надто важку голову доводилося нести надзвичайно обережно — так страшно було впустити її і розбити об камінь.

Часом голова паморочилася, здавалося, що він ходить по колу, темніло в однісінькому здоровому оці, і тоді він обіруч спирався на шаблю.

Поволі запаморочення меншало, натомість сильнішав біль і так свердлив у лобі, в очах, у всій голові, що Аз’я аж вив.

Це виття відлунювало у скелях, і так він ішов серед пустелі скривавлений, страшний, схожий більше на упиря, ніж на людину.

Смеркалося вже, коли він почув попереду кінський тупіт.

Це був татарський десятник, який приїздив по накази.

Того вечора в Аз’ї ще вистачило сил вислати погоню, після чого він упав на шкури і три наступних дні нікого не хотів бачити, окрім грека-цирульника, котрий бинтував йому рани, і Халіма, який цирульникові допомагав. Аж на четвертий день до Аз’ї повернулася мова, а з нею й усвідомлення того, що трапилося.

І відразу ж гарячкова його думка помчала слідом за Басею. То він бачив, як вона біжить серед скель, у безкрайому степу, то птахою, що відлітала назавжди, бачив її у Хрептові, в обіймах чоловіка, і видовище це викликало у нього біль, пекучіший, ніж біль від рани, а з ним печаль, а з печаллю відчуття сорому.

— Втекла! Втекла! — повторював він без упину, і лють душила його. Часом здавалося, що він знову непритомніє.

— Горе мені! — відповідав він Халімові, коли той намагався його заспокоїти і запевняв, що Басі не втекти від погоні, і відкидав ногами шкури, якими старий татарин укривав його, і погрожував ножем йому і грекові, і вив диким звіром, і схоплювався з місця, щоби мчати, наздогнати її, а потім у гніві й дикій пристрасті задушити власними руками.

Іноді він марив у гарячці. Якось покликав Халіма і звелів негайно принести йому голову маленького рицаря, а дружину його, зв’язавши, замкнути у коморі. Бувало, він розмовляв із нею, благав, погрожував, а то й простягав руки, щоб обійняти її. Нарешті впадав у глибокий сон і спав цілу добу. Натомість, коли прокинувся, гарячка зовсім відпустила його і він зміг прийняти Кричинського й Адуровича.

Їм це було дуже пильно, бо вони не знали, що діяти. Правда, військо, яке вийшло з міста на чолі з молодим Нововейським, мало повернутися аж за два тижні, та що як воно раптом зробить це раніше? Звісно, Кричинський з Адуровичем лише вдавали, немовби хочуть повернутися на службу Речі Посполитій, усім верховодив тут Аз’я. Він один міг дати їм указівки, він один міг розтлумачити, що нині ліпше: мерщій іти назад, у султанські землі, чи вдавати й далі, і як довго вдавати, ніби вони служать Речі Посполитій? Обидва добре знали, що сам Аз’я врешті-решт зрадить Річ Посполиту, але можливо, одначе, що він звелить їм зачекати зі зрадою до початку війни, аби потім мати від цього якнайбільшу користь. Його вказівки були для них наказом: він накинув їм себе у вожді як голова усього діла, як найхитріший і найвпливовіший чоловік, нарешті, як син Тугай-бея — уславленого серед ординців войовника.

Вони сквапливо підійшли до його ліжка й заходилися ревно бити поклони, а він у відповідь привітав їх, дивлячись одним оком з-під перев’язок, слабий ще, але бадьорий. І почав так:

— Я нездужаю. Жінка, котру я хотів для себе викрасти, вирвалась у мене з рук, поранивши мене рукояттю пістолета. То була дружина коменданта Володийовського... Нехай його візьме мор і увесь його рід!..

— Нехай буде так, як ти сказав, пане! — відповіли обидва ротмістри.

— Нехай пошле вам Аллах, правовірні, щастя і благополуччя!..

— І тобі, пане!

І відразу ж заходилися обговорювати, як треба їм діяти.

— Зволікати не можна, слід іти до султана, не дожидаючись війни, — почав Аз’я, — бо після того, що сталося з тією жінкою, вони перестануть нам довіряти і шаблями на нас ударять. Та ми раніше завдамо їм удару і спалимо це місто в ім’я Аллаха! А ту жменю жовнірів, яка тут залишилася, у ясир візьмемо, вкупі з жителями, підданими Речі Посполитої, а добром волохів, вірмен і греків між собою поділимося і за Дністер подамося, у султанські землі.