Зрештою задушливий неспокій, як це буває у диких звірів, переходив у лють... І він почав розпалювати її в собі.
«Хоч би як там було, — думав він, — вона моя, моєю зараз буде і завтра буде моєю, а потім — їй уже не повернутися до чоловіка, тільки й лишиться, що за мною іти...»
На цю думку дика радість спалахнула у ньому, і він заговорив раптом голосом, який йому самому видався чужим:
— Ви, ваша милость, досі не знали мене!..
— У цьому тумані вельми голос у тебе змінився, — з певним хвилюванням відповіла Бася, — і справді ніби хтось інший говорить.
— У Могилеві військ нема, і в Ямполі нема, і в Рашкові нема! Я один тут над усіма пан!.. Кричинський, Адурович та інші — раби мої, бо я князя, влодаря, син, я їм візир, я їм мурза найвищий, я вождь їм, як Тугай-бей був вождь, я їм хан, я один маю силу, і все тут мені підвладне...
— Чому ти, милостивий пане, кажеш мені це?
— Ви, ваша милость, досі не знали мене... Рашків уже близько... Я хотів стати гетьманом татарським, Речі Посполитій служити, але пан Собеський не дозволив... Відтепер не польський я татарин і нікому не підвладний, я сам великі чамбули поведу, на Дороша або на Річ Посполиту, це вже як ви, ваша милость, забажаєте, як ви мені накажете!
— Як я накажу?.. Аз’я, що з тобою?
— А те зі мною, що всі тут мої раби, а я — твій раб! Що мені гетьман! Дозволив чи не дозволив! Слово, ваша милость, скажи, і я Акерман тобі до ніг покладу, і Добруджу теж, і ті орди, що в улусах тут живуть, і ті, що у Дикому полі кочують, і ті, що у зимівниках, усі твоїми рабами стануть, як я — твій раб... Накажеш, я хана кримського не послухаюсь, і султана не послухаюсь і з мечем супроти них піду, допомогу подам Речі Посполитій, і нову орду у краї цьому створю, і буду ханом у ній, а ти одна повелівати мною будеш, тобі одній я битиму чолом і про прихильність, про милість благатиму!
Він перегнувся у сідлі, і, обійнявши за талію спантеличену і немовби оглушену його словами жінку, вів далі уривчасто й хрипко:
— Невже не знала ти, що я одну тебе кохаю!.. А натерпівся ж як... Я й так тебе візьму!.. Ти моя вже і будеш моєю!.. Ніхто не вирве тебе у мене з рук! Ти моя! Ти моя! Ти моя!
— Боже праведний! Мати Божа!
Він так стискав її в обіймах, ніби хотів задушити... Коротке дихання виривалося з його губ, очі взялися пеленою, нарешті він витяг її зі стремен, із сідла й посадив просто перед собою, притискаючи груддю до своїх грудей, і сині його губи, жадібно розкрившись, ніби паща рибини, шукали її губ.
Вона навіть не скрикнула, але з несподіваною силою стала опиратися. Між ними зав’язалася боротьба, чулося тільки шумне дихання обох. Різкість його рухів і близькість обличчя повернули її до тями. Дар ясновидіння зійшов на неї, як сходить на потопельників. У одну мить вона якнайчіткіше усвідомила ситуацію. Передусім, що земля розійшлася у неї під ногами, відкривши бездонну яругу, куди він нестримно тягнув її. Вона побачила його пристрасть, його зраду, свою страшну долю, свою неміч і безпорадність, відчула тривогу, безмірний біль і печаль, але водночас полум’я лютого гніву спалахнуло в ній, і оскаженілість, і жага помсти.
Така душевна сила була у цієї рицарської дитини, у коханої дружини найвідважнішого жовніра Речі Посполитої, що тієї страшної хвилини першою її думкою було: «Помститися!», після вже:«Врятуватися!» Розум її напружився до межі, і ясність мислення стала як у потопельників. Руки її почали намацувати зброю і нарешті наткнулися на костяне дуло його східного пістолета. Проте водночас Бася збагнула: якщо навіть пістолет заряджений і вона встигне звести курок, то перше, ніж стисне долоню, приставить дуло до його голови, він неминуче схопить її за руку і позбавить останньої можливості врятуватися.
І тому Бася вирішила діяти інакше.
Усе сталося на млі ока. Він і справді вгадав її намір і блискавично викинув руку вперед, але руки їхні розминулися, і Бася з усією силою молодості, мужності й відчаю шмагонула його костяною рукояттю пістолета поміж очей.
Удар був такий страшний, що Аз’я, навіть не скрикнувши, упав навзнак, як підкошений, потягши її за собою.
Бася мерщій підвелася і, скочивши на свого джанета, вихором помчала геть від Дністра у глиб степу. Завіса туману закрилася за нею.
Кінь, притиснувши вуха, сліпма мчав серед скель, ущелин, ярів, вирв. Будь-якої миті міг він упасти з кручі, будь-якої хвилини міг розбитися укупі з вершницею об скелясті виступи, та Басі все вже було байдуже. Не було для неї страшнішої небезпеки, ніж татари і Аз’я... І дивна річ! Тепер, коли вона вирвалась із рук хижака і він, скоріш за все мертвий, лежав серед каміння, над усіма її почуттями переважала тривога. Притиснувшись обличчям до кінської гриви, скачачи в тумані, як сарна, переслідувана вовками, вона боялася тепер Аз’ї незрівнянно більше, аніж тоді, коли була в його обіймах. Страх і безсилля пойняли її, вона відчувала себе кволою, заблудлою, самотньою і покинутою напризволяще дитиною. Якісь плачливі голоси озвалися у неї в серці й почали кликати, жалібно стогнучи: «Міхале, врятуй! Міхале, врятуй!»
А джанет мчав далі й далі. Гнаний чудовим інстинктом, він перескакував через виломи у скелях, спритно обходячи гострі виступи, аж поки нарешті скельний ґрунт перестав дзвеніти у нього під копитами — напевно, вирвався на рівну луговину, які простягалися тут поміж ярами.
Кінь увесь був змилений, він шумно дихав, роздуваючи ніздрі, одначе мчав і мчав.
«Куди втікати?» — подумала Бася.
І відразу ж сама відповіла:
«До Хрептова!»
Але нова тривога стиснула їй серце на думку про те, який далекий шлях на неї чекає через страшну, безкраю пустелю. І ще їй згадалося, що Аз’я позалишав загони татар у Могилеві та Ямполі. Без сумніву, всі татари у змові, всі вони служать Аз’ї, тому, зловивши, неодмінно доправлять її до Рашкова. І Бася вирішила чимглибше піти у степ, і тільки потім повернути на північ, минаючи придністровські поселення.
Це мало сенс іще й тому, що погоня, якщо така буде, безперечно попрямує вздовж берега. До того ж у степу може зустрітися польський загін, який повертатиметься до фортеці.
Джанет поступово сповільнював біг. Бася, будучи досвідченою наїзницею, відразу зрозуміла, що треба дати йому перепочити, аби не занапастити. Ясно було й те, що залишитися їй серед цих неозорих степів без коня рівнозначно загибелі.
Бася стримала біг джанета і якийсь час їхала ступою. Імла розсіювалася, від бідолашного коня валила гаряча пара.
Бася почала молитися.
Зненацька у тумані, за декілька сотень метрів за нею, почулося кінське іржання.
Волосся у неї на голові наїжачилося.
— Свого зажену, але й тих теж! — промовила вона голосно.
І припустила джанета.
Якийсь час скакун летів наче голуб, переслідуваний рарогом********. Мчав він так досить довго, з останніх уже сил, та вдалині й досі чулося іржання. І було в цьому іржанні, що долинало з туману, щось до болю сумне і грізне. Після першої тривоги Басі, одначе, спало на думку, що якби на коні, який її переслідував, сидів хтось, кінь би не іржав: вершник, аби не виказати себе, примусив би його мовчати.
«Не інакше як бахмат Аз’ї біжить за моїм», — подумала Бася.
Вона дістала з кобури при сідлі обидва пістолети, але обережність виявилася зайвою. За хвилину щось зачорніло у поріділій імлі й з’явився бахмат Аз’ї. Побачивши Басиного коня, він вистрибцем підбіг до нього, роздуваючи ніздрі й коротко, уривчасто форкаючи. Скакун одразу відповів йому.
— Кось, кось! — покликала Бася.
Бахмат, що звик до людських рук, підійшов до неї і дозволив узяти себе під вуздечку. Бася піднесла очі до неба й промовила:
— Хвала тобі, Господи!
Справді, те, що у неї опинився кінь Аз’ї, було для Басі обставиною надзвичайно сприятливою.
По-перше, два найкращих у загоні коня були у неї в руках; по-друге, тепер вона могла міняти коней і, нарешті, по-третє, те що кінь Аз’ї прийшов сюди, означало: погоня вийде не скоро. Якби бахмат пішов за загоном, татари, стривожившись, без сумніву, негайно б повернулися шукати свого вождя. Тепер же, можливо, їм і на думку не спаде, що з Аз’єю щось трапилось, і на пошуки вони вирушать, тільки схвилювавшись надто довгою його відсутністю.
