І тому криваві спогади витали над цілим поселенням, тут і там чорніли ще попелища, а зі стін маленького напівзруйнованого замку, здавалося, дивились убиті козаки й поляки з білими обличчями. Бася була відважна, але духів боялася, а подейкували, що в самому Ямполі, у гирлі Шумилівки й на поближніх Дністровських порогах щодня опівночі чути великий плач і стогнання, а вода у місячному сяйві стає червоною, немовби забарвлена кров’ю. На думку про це прикрою тривогою бралося Басине серце. Вона мимоволі вслухалася у нічну тишу, чи не долинають крізь шум порогів плачі й стогони. Та чути було тільки протяжне жовнірське «Чу-ва-ай!». І пригадалася Басі тиха хрептівська світлиця, чоловік, пан Заглоба, привітні обличчя пана Ненашинця, пана Мушальського, пана Мотовила, пана Снітка й інших, і вперше відчула Бася, як далеко вона від них, ой, далеко, у чужому краї, і така взяла її журба за Хрептевом, що захотілося плакати.
Заснула вона аж над ранок, і снилися їй дивні сни. Бурляй, різуни, татари, криваві картини різанини мелькали у сонному її мозку, і в цих картинах вона увесь час бачила обличчя Аз’ї, але то був ніби зовсім і не Аз’я, а козак, або дикий татарин, або сам Тугай-бей.
Уранці вона встала, радіючи, що ніч із її жахливими видіннями вже позаду. Решту дороги Бася вирішила їхати на джанеті: і розім’ятися, і дати можливість Аз’ї поговорити з Евою наодинці, адже Рашків був уже близько, і їм треба було вкупі подумати, як оголосити про все старому Нововейському і дістати від нього благословення. Аз’я, подавши їй власною рукою стремено, сам не підсів, одначе, у сани до Еви. Спершу він понісся вперед, у голову загону, потім наблизився до Басі.
Вона, враз помітивши, що загін став іще меншим після Ямполя, звернулась до молодого татарина:
— Я бачу, милостивий пане, ти і в Ямполі частину своїх людей залишив?
— П’ятдесят коней, так само, як і в Могилеві, — відповів Аз’я.
— Навіщо ж?
Він дивно усміхнувся — губа трохи піднялася, як у злого, вищиреного пса, — і аж за хвилю відповів:
— Бо хочу мати в запасі цих жовнірів, щоб убезпечити дорогу назад вашій милості.
— Коли військо зі степів повернеться, його й так достатньо буде.
— Військо так швидко не повернеться.
— Звідкіля ти це знаєш, милостивий пане?
— Вони мусять добре впевнитися, що діється у Дороша, а на це їм знадобиться три, а то й чотири тижні.
— Ну, якщо так, тоді ти слушно зробив, милостивий пане, що залишив своїх людей.
Якийсь час вони їхали мовчки. Аз’я щомиті поглядав на рожеве личко Басі, наполовину прикрите піднятим коміром делії і каптуром, і за кожним разом заплющував очі, немовби намагаючись закарбувати у пам’яті її розкішний образ.
— Тобі, милостивий пане, конче треба поговорити з Евою, — знову почала Бася. — І взагалі, ти мало з нею говориш, їй часом навіть дивно це. Адже ви невдовзі перед обличчям пана Нововейського постанете... Мені й самій неспокійно... Вам би порадитися, з чого почати.
— Я спершу з вашою милостю хотів би поговорити, — дивним голосом відповів Аз’я.
— То чом же ти, милостивий пане, не починаєш?
— Бо чекаю на посланця з Рашкова. Я сподівався уже в Ямполі його застати. Ось і виглядаю.
— А до чого тут гонець?
— Он, здається, їде! — відповів, уникаючи відповіді, молодий татарин.
І поскакав уперед, але відразу ж і повернувся.
— Ні, це не він! — сказав Аз’я.
В усій його постаті, у словах, у погляді, у голосі було щось таке тривожне й гарячкове, що тривога ця передалася й Басі. Проте до того часу ані найменшої підозри не закралося їй у душу. Неспокій Аз’ї легко пояснювався близькістю Рашкова і грізного Евиного батька, але в Басі чогось було так тяжко на душі, ніби вирішувалася її власна доля.
Під’їхавши до саней, вона декілька годин поспіль трималася біля Еви і розмовляла з нею про Рашків, про батька й сина Нововейських, про Зосю Боску, нарешті, про околиці, що ставали дедалі дикішими і страхітливо пустельними. Правда, пустельними вони стали відразу за Хрептовом, але там принаймні від часу до часу на видноколі вився димок, що означав якесь людське поселення, можливо, хутір. Тут же не було жодних слідів людини, і, якби Бася не знала, що їде до Рашкова, де живуть люди і стоїть польський гарнізон, вона могла б подумати, що її везуть кудись у невідомі пустелі, у чужі землі, на край світу.
Розглядаючись довкола, Бася мимоволі притримала коня і незабаром відстала од саней і загону. За хвилину до неї пристав Аз’я. Чудово знаючи тутешні місця, він заходився показувати їх і називати.
Але тривало це недовго, бо земля зненацька запарувала. Напевно, зима у цій південній стороні була менш сувора, аніж у лісистому Хрептові. Подекуди у ярах, розпадинах, на гірських виступах і на північних схилах гір лежав, щоправда, сніг, проте земля не всуціль була нам укрита, вона чорніла заростями чагарника або поблискувала вологою пожухлою травою.
Саме від цієї трави підіймалася тепер летюча біляста імла і пливла низько над землею, тому здалеку здавалося, немовби велика вода повністю заповнила долини й широко розлилася всією рівниною місцевості. Відтак імла почала здійматися дедалі вище, заступаючи сонячне світло і змінюючи погожу днину на імлисту й похмуру.
— Завтра дощ буде, — сказав Аз’я.
— Тільки б не сьогодні. Чи далеко ще до Рашкова?
Тугай-беєвич окинув поглядом ледве помітні в тумані околиці й відповів:
— Звідси вже ближче до Рашкова, аніж назад до Ямполя.
І глибоко зітхнув, ніби великий тягар упав у нього з плечей.
Цієї миті з боку загону почувся кінський тупіт, і в тумані замаячив вершник.
— Халім! Це він!— заволав Аз’я.
Це й справді був Халім: порівнявшись з Аз’єю і Басею, він зіскочив із бахмата і почав бити чолом у стремено молодого татарина.
— Із Рашкова? — спитав Аз’я.
— Із Рашкова, пане мій! — відповів Халім.
— Що там чути?
Старий підняв до Басі бридке, висохле від важких трудів обличчя, немов питаючи поглядом, чи можна говорити при ній.
— Говори сміливо! — сказав Тугай-беєвич. — Війська вийшли?
— Так, пане! Жменя лишилася.
— Хто їх повів?
— Пан Нововейський.
— А Піотровичі виїхали до Криму?
— Давно вже. Залишилися тільки дві жінки і старий пан Нововейський із ними.
— Де Кричинський?
— На тому березі. Чекає!
— Хто там із ним?
— Адурович зі своїм загоном. Обидва б’ють тобі чолом, сину Тугай-бея, і віддаються під владу твою — і вони, і ті, хто не встиг іще підійти.
— Добре! — сказав Аз’я, і очі в нього загорілися. — Негайно мчи до Кричинського і накажи йому Рашків захопити.
— Воля твоя, пане!
Халім за мить скочив на коня і щез, як привид, у тумані...
Страшним і зловісним вогнем палало обличчя Аз’ї. Вирішальна, довгоочікувана хвилина, хвилина найвищого його щастя настала... Проте серце в нього билося так сильно, що йому забракло дихання... Якийсь час він мовчки їхав поруч із Басею і, аж коли відчув, що голос його не підведе, звернув до неї незглибимі ясні очі й промовив:
— Тепер мені треба поговорити з вами відверто, ваша милость...
— Слухаю, — відповіла Бася, пильно вдивляючись у нього, неначе сподіваючись прочитати щось у зміненому його обличчі.
******** Безпосередньо (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХХХVІІІ
Аз’я на своєму бахматі впритул, стремено до стремена, наблизився до Басиного джанета і ще зо два десятки кроків їхав мовчки. Увесь цей час він намагався заспокоїтись і не міг збагнути, чому це так важко йому, якщо вже Бася у нього в руках і ніхто в цілому світі не зможе тепер її відібрати. Та він і сам того не знав, що в душі його, всупереч усякій очевидності, жевріла іскорка надії на те, що жадана жінка відповість йому взаємністю. Надія була слабка, але жадав він цього так сильно, що його трясло як у лихоманці. Ні, не простягне йому рук жадана, не впаде в його обійми, не скаже слів, про які він мріяв цілісінькими ночами: «Аз’я, я твоя!» — не припаде вустами до його вуст, він знав це... Але як сприйме вона його слова? Що скаже? Чи знепритомніє, як голуб у пазурах яструба, і дозволить узяти себе, як той самий безсилий голуб? Чи у сльозах стане благати про пощаду, чи криком жаху наповнить пустельні місця? Чи на краще усе це, чи на гірше? Такі запитання роїлися в голові у татарина. А тим часом настала пора відкинути всяке удавання, зняти личину і відкрити їй справжнє, страшне своє обличчя... Страх! Тривога! Ще, ще хвилина — і все здійсниться!
