— Славне місто і досить велике, — промовила Ева.

— Бо татари під час селянської війни його не спалили — тут козацьке військо зимувало, а ляхів тут майже не було.

— А хто у ньому живе?

— Татари. Вони мають тут свій дерев’яний мінаретик, бо у Речі Посполитій кожному дозволено свою віру сповідувати. Ще волохи тут живуть, вірмени і греки.

— Греків я раз у Кам’янці бачила, — сказала Бася. — Вони, торгуючи, всюди проникають, хоч і живуть доволі далеко звідси.

— Поставлене місто теж незвично, — озвався Аз’я. — Сюди безліч людей приходить торгувати. Он те поселення на узбіччі, яке ми здалеку бачили, зветься Сербами.

— Уже в’їздимо, — мовила Бася.

Вони в’їхали у місто. Дивний запах шкур і кислоти вдарив їм у ніздрі. То був запах сап’яну, над вичинкою якого трудилися потроху всі жителі Могилева, особливо вірмени. Аз’я слушно казав — місто відрізняється од інших. Вікна будинків, збудованих на азіатський манер, мали густі дерев’яні решітки. У багатьох із них вікна взагалі не виходили на вулицю, зате з подвір’їв линув догори сніп вогнів. Вулиці не були забруковані, хоч каміння довкола вистачало. Подекуди височіли дивної форми будівлі з решітчастими, прозорими стінами. То були сушарні, де свіжий виноград перетворювався на родзинки. Запах сап’яну наповнював ціле місто.

Пан Гоженський, командувач піхоти, попереджений черемисами про прибуття дружини хрептівського коменданта, виїхав верхи їй назустріч. Це був чоловік уже немолодий, який заїкався і шепелявив, бо обличчя його прошила яничарська куля. Коли він, безперестану заїкаючись, заговорив про зірку, «що зійшла на небеса могилевські», Бася мало не пирснула. Але прийняв він її як умів найгостинніше. У фортеці на них чекала вечеря і на диво зручний нічліг: свіжі й чисті пухові постелі, взяті в секвестр у багатих вірмен. Пан Гоженський, заїкаючись, розповів їм за вечерею, вже пізно ввечері, такі цікаві речі, що їх варто було послухати.

За його словами, якимсь неспокійним вітром повіяло несподівано із степів. Промайнула чутка, ніби потужний чамбул кримської орди, що стояв у Дороша, зненацька рушив до Гайсина і вгору від нього. До чамбулу пристало декілька тисяч козацьких кіннотників. Крім того, невідомо звідки прийшло чимало інших тривожних чуток, проте пан Гоженський не надто у них вірив.

— Зима надворі, — сказав він, — а відтоді як Господь Бог сотворив цей край, татари завше навесні починають ворушитися, позаяк обозів вони не мають і фуражу для коней вони з собою брати не можуть. Ми добре знаємо: турків тільки мороз на налигачі тримає, тож із першою травою жди гостей, але щоб узимку — ніколи у це не повірю.

Бася довго терпляче чекала, поки пан Гоженський усе виповість, а він затинався і ворушив губами, наче щось безупинно жував.

— А як же ви, ваша милость, розумієте просування орди до Гайсина? — нарешті запитала вона.

— А так розумію, що там, де стояли орди, коні всю траву з-під снігу вискубли, от і хочуть вони в іншому місці кіш закласти. І ще можливо, що орда, біля Дорошевого війська розташувавшись, не ладить із ним — це звична річ... Хоч і союзники вони, і воюють спільно, та варто жовнірам їхнім поряд опинитися — що на пасовиську, що на базарі,— і сутички не минути.

— Це правда, — підтвердив Аз’я.

— І ось іще що, — вів далі пан Гоженський, — вісті ці не directe******** від наїзників прийшли, а від селян, та й тутешні татари раптом заговорили про це. Три дні тому пан Якубович язиків зі степу привіз, вони вісті ці підтвердили. Тому вся кіннота враз і виступила.

— То ваша милость тільки з піхотою тут залишився? — запитав Аз’я.

— І не кажіть! Сорок душ! Ледве вистачить для охорони фортеці, і якби лиш самі могилевські татари піднялися, та й то не знаю, як би я впорався.

— Але вони ж хоч не піднімуться? — запитала Бася.

— Не піднімуться, ні до чого їм. Більшість постійно у Речі Посполитій живе із дружинами й дітьми — це наші люди. Ну, а чужі — ті торгувати сюди прибули, не воювати. Це народ мирний.

— Я вашій милості п’ятдесят своїх липеків залишу, — запропонував Аз’я.

— Бог вам відборгує! Вельми ви мені цим допоможете, ваша милость, буде кого до нашої кінноти по вісті посилати. А й справді можете залишити?

— Можу. До Рашкова прибудуть загони тих ротмістрів, які колись до султана перейшли, а тепер забажали повернутися на службу Речі Посполитій. Кричинський, той без сумніву прийде з трьомастами коней. Може статися, й Адурович, решта надійде згодом. Гетьман велів мені над ними взяти командування, і до весни, дай Боже, ціла дивізія збереться.

Пан Гоженський уклонився Аз’ї. Знав він його давно, але не надто цінував, як чоловіка сумнівного походження. Тепер, одначе, він знав, що Аз’я син Тугай-бея, звістку цю приніс перший караван, у якому нвірак їхав. Тому пан Гоженський пошанував зараз молодого татарина і за те, що в ньому тече кров великого, хоч і ворожого, войовника, і як офіцера, котрому гетьман доручив таке важливе діло.

Аз’я вийшов, щоб віддати накази, викликав до себе сотника Давида і сказав йому так:

— Давиде, сину Іскандера, ти з півсотнею коней у Могилеві залишишся, і нехай очі твої бачать, а вуха чують, що довкола коїться. А якщо Маленький Сокіл послання яке із Хрептова мені навздогін пошле, ти гінця затримаєш, листа відбереш і через вірного чоловіка мені відішлеш. Тут залишишся, аж поки я наказ надішлю, щоб повертався, а тоді, коли гонець мій скаже, що ніч стоїть, ти тихо місто покинеш, а коли скаже він, що день наближається, ти місто підпалиш, а сам на молдавський берег переправишся і підеш, куди буде наказано...

— Нехай буде так, як ти сказав, пане! — відповів Давид. — Очима дивитися буду, вухами слухати. Гінців від Маленького Сокола затримаю і, листи у них відібравши, тобі через вірного чоловіка передам. Залишуся тут, аж доки наказ твій одержу, а тоді, коли гонець твій скаже, що ніч стоїть, — спокійно місто покину, а коли скаже він, що день наближається, — я місто підпалю, сам же на молдавський берег переправлюся і піду, куди буде наказано.

Наступного дня, ледь засіріло, загін, зменшений на п’ятдесят коней, пустився знову в дорогу. Пан Гоженський провів Басю за могилівську ущелину, виголосив, заїкаючись, прощальну промову і повернувся до Могилева, а подорожні поквапилися до Ямполя.

Аз’я був надзвичайно веселий і так підганяв людей, що Бася аж здивувалася.

— Чого це ти, милостивий пане, так квапишся? — запитала вона.

А він їй відповів:

— Всякий до щастя свого квапиться, а на мене воно у Рашкові очікує.

Ева, сприйнявши, що це сказано для неї, усміхнулася ніжно і, набравшися сміливості, промовила:

— Тільки-от батько мій...

— Пан Нововейський ні в чому завадити мені не зможе, — відповів татарин.

І зловісна блискавиця промайнула у його погляді.

У Ямполі вони майже не застали війська — піхоти там ніколи й не було, а кіннота вся покинула місто: не більш як двадцять осіб залишилося у маленькому замку, радше у його руїнах... Ночівля їм була приготовлена, але спала Бася кепсько, звістки почали тривожити її. Передусім вона подумала, як схвилюється Міхал, коли виявиться, що чамбул Дорошенка й справді знявся з місця. Бадьорила її тільки думка, що таке навряд чи можливе. Спадало в голову, що ліпше б вернутися, взявши для безпеки частину жовнірів Аз’ї, але мучили різні сумніви. Адже Аз’я, покликаний посилити Рашківський гарнізон, міг дати їй лише невелику охорону, яка у разі справжньої небезпеки виявилася б недостатньою. До того ж дві третини шляху були вже пройдені, а в Рашкові на них чекав знайомий офіцер і сильний гарнізон. Зміцнений командою молодого Тугай-бея й загонами татарських ротмістрів, він міг вирости у значну могуть. І, зваживши усе це, Бася вирішила їхати далі.

Та спати вона не могла. Уперше за час подорожі її огорнула така тривога, ніби над нею нависла невідома небезпека. Можливо, тривога посилилася через ночівлю в Ямполі — місто було страшне, криваве. Бася знала про це з розповідей чоловіка і пана Заглоби. Тут за часів Хмельницького стояли під командою Бурляя головні сили подільських різунів; сюди зганяли полонених і переправляли їх на східні базари або умертвляли страшною смертю; нарешті, сюди навесні 1651 року48, під час багатолюдного ярмарку, ввірвався пан Станіслав Ланцкоронський, воєвода брацлавський, і вчинив страшну різанину, згадка про яку свіжа була у всьому Придністров’ї.