— Такі вони всі. Служба це служба. Міхалек мій теж на мене й не гляне, коли службою заклопотаний. А як же інакше? Якщо вже жовніра кохати, то найкращого.

— Але на постої він із нами буде? — запитала Ева.

— Гляди, щоб не набрид. Ти помітила, коли виїздили, як він радів? Аж сяяв увесь.

— Бачила! Дуже радів!

— А що буде, коли він дозвіл дістане від пана Нововейського?!

— Ой! Що на мене ще чекає! Нехай буде на те воля Божа! Хоча в мене серце аж завмирає, як подумаю про батечка. А що як кричати стане, а що як затнеться і не дасть дозволу? Ох і перепаде мені, коли ми додому повернемося.

— Знаєш, Евко, що я думаю?

— А що?

— Те, що з Аз’єю жарти кепські! Брат твій ще міг би йому протистояти, а батько ж не має гарнізону. От я й думаю, якщо він затнеться, Аз’я все одно тебе візьме.

— Як же це?

— А дуже просто — викраде тебе. Кажу ж тобі, з ним жарти кепські... Як-не-як, Тугай-беєва кров... Повінчається з тобою у першого-ліпшого ксьондза... Деінде потрібні й заручини, і метрики, і дозволи, але в нас дикий край, тут усе трохи по-татарському...

Обличчя в Евки проясніло.

— Оцього я й боюся! Аз’я ладен на все, оцього я й боюся! — відповіла вона.

Бася швидко до неї повернулася, глянула їй у вічі й розсміялася так дзвінко, мовби дитина.

— Авжеж, боїшся, як миша сала. Я так і знала!

Евка, рум’яна від морозу, ще дужче зашарілася і відповіла:

— Батькового прокляття я справді боюся, бо знаю — Аз’я ні перед чим не зупиниться.

— Ти на ліпше сподівайся, — сказала Бася. — Опріч мене, тобі й брат помічник. Правдива любов завше своє візьме. Мені це сказав пан Заглоба ще тоді, коли я Міхалові й уві сні ще не снилася.

І, розговорившись, вони наввипередки почали розповідати, одна про Аз’ю, друга про Міхала. Так спливло кілька годин, аж поки караван зупинився на перший короткий привал у Яришеві. Від містечка, за всіх часів досить бідного, після селянського вторгнення залишилася тільки одна корчма, яку відреставрували, бо часті переходи військ почали давати їй зиск.

Там Бася з Евою застали проїжджого вірменського купця родом із Могилева, котрий віз сап’ян до Кам’янця.

Аз’я хотів виставити його надвір укупі з волохами й татарами, що його супроводжували, але жінки дозволили йому залишитися, тільки варті довелося піти. Купець, дізнавшись, що мандрівна пані — пані Володийовська, заходився бити їй поклони і, на превелику радість Басі, до небес підносити її чоловіка.

Потім він пішов до своїх в’юків і, повернувшись, подарував їй коробку рідкісних цукерок і маленьку шкатулку, повну турецьких духмяних лікувальних трав від різних хвороб.

— Це я на знак подяки, — пояснив він. — Ще зовсім недавно ми з Могилева не сміли й носа виткнути, бо і Азба-бей тут лютував, і розбійники повсюди чаїлися — у всіх ярах і на тому боці, у схованках, а тепер шлях безпечний, от ми і їздимо. Нехай Господь примножить дні хрептівського коменданта, а кожен день таким довгим зробить, який довгий шлях від Могилева до Кам’янця, а кожну годину так подовжить, щоб вона днем здавалася. Бо наш комендант, пан писар польний45, воліє все більше у Варшаві відсиджуватися, а хрептівський комендант сам пильнував і розбійників вимів так, що ниньки їм Дністер за саму смерть страшніший.

— То пана Жевуського46 нема у Могилеві? — запитала Бася.

— Він тільки військо привів і не знаю, чи й три дні тут сам пробув. Даруйте, ваша милость, тут кишмиш, а оце — фрукт, якого і в Туреччині нема, його здалеку привозять, з Азії, він там на пальмах росте... Пана писаря ниньки нема, та й кінноти теж нема, вона вчора несподівано до Брацлава подалася... Ось, пані, фініки вам обом, їжте на здоров’я... Зостався сам пан Гоженський47 із піхотою, а кіннота вся пішла...

— Дивно мені, що кіннота вся пішла, — промовила Бася, запитливо поглянувши на Аз’ю.

— Коні, мабуть, застоялися, — відповів Тугай-беєвич, — адже зараз спокійно!

— У місті ходять чутки, що Дорош раптом заворушився, — сказав купець.

Аз’я розсміявся.

— А чим він коней годуватиме, снігом? — звернувся він до Басі.

— Пан Гоженський найкраще вашій милості це пояснить, — додав купець.

— Мені теж здається, що це нічого, — подумавши, сказала Бася, — якби щось було, чоловік мій перший про це знав би.

— Без сумніву, у Хрептові передусім стало б відомо, — мовив Аз’я. — Не бійтеся, ваша милость.

Бася підвела своє ясне обличчя на татарина і гордо роздула ніздрі.

— Це я боюся? Чудово! Звідкіля ти, милостивий пане, таке взяв? Чуєш, Евко, я — боюся!

Евка не відразу змогла відповісти. Вона дуже любила попоїсти, особливо їй подобалися солодощі, й тепер набила повен рот фініками, що не заважало їй, зрештою, кидати хтиві погляди на Аз’ю. Лишень проковтнувши, вона відповіла:

— Із таким офіцером і мені нічого не страшно!

І ніжно, значливо глянула у вічі молодому татаринові. Він же, відтоді як вона стала для нього завадою, відчував до неї тільки гнів і таємну відразу. Не виказавши себе жодним жестом, він одповів, не підводячи очей:

— У Рашкові з’ясується, чи заслужив я вашу довіру!

Це прозвучало майже як погроза. Проте обидві жінки, які звикли до дивацтв юнака і його манери говорити й чинити, не звернули на це уваги. А втім, Аз’я відразу ж заквапився їхати далі, бо до Могилева вів крутий, важкий спуск, який треба було здолати завидна.

І вони рушили далі.

До самих узгір’їв їхали швидко. Там Бася хотіла пересісти на коня, але Аз’я вмовив її залишитися з Евою у санях, які взяли на аркани і надзвичайно обережно стали спускати зі схилу.

Аз’я увесь цей час ішов пішки при санях, майже не розмовляючи з жінками, цілком поглинутий їхньою безпекою і взагалі командою. Сонце зайшло все-таки раніше, ніж вони встигли здолати гори, тому загін черемисів, що йшов попереду, почав розводити вогнища. Біля кожного з них стояв один черемис і безперервно підкидав у вогонь сухе галуззя. Подорожні просувалися вперед поміж багровими язиками полум’я і постатями черемисів. А позаду, за цими постатями, у нічному мороці й відблиску вогнищ виднілися розпливчасті, страхітливі обриси грізних урвищ.

Усе це було нове, цікаве, скидалося на небезпечну таємничу експедицію. Басина душа була на сьомому небі, а серце переповнювалося вдячністю до чоловіка — за те, що дозволив їй вирушити у невідомі краї, і до Аз’ї — за те, що він так уміло їх вів. Тільки тепер зрозуміла Бася, що таке жовнірські походи, дізналася, що таке труднощі, про які вона чула од військових, що таке круті, запаморочливі дороги. Шалена радість пойняла її. Вона, звісно, пересіла б на джанета, але їй кортіло побазікати з Евкою, полякати її. Коли передні загони зникали з очей у в’юнких ущелинах і починали перегукуватися дикими голосами, які відлунювали у заростях, Баська, обернувшись до Еви, хапала її за руки й казала:

— Ого! Розбійники лісові, а може, й орда!

Але Ева на саму думку про молодого Тугай-беєвича відразу заспокоювалася.

— Його й розбійники, й ординці шанують і бояться! — відповіла вона.

А трохи згодом, нахилившись до Басиного вуха, прошепотіла:

— Хоч би й у Білгород, хоч би й у Крим, тільки б із ним...

Місяць уже високо піднявся в небо, коли вони проминули гори. І там, унизу, немовби на дні глибоченної прірви, побачили купу вогнів.

— Могилів у нас під ногами, — озвався чийсь голос за спинами жінок.

Вони обернулися: позаду саней стояв Аз’я.

— Місто на дні яру лежить? — запитала Бася.

— Авжеж. Гори повністю затуляють його від холодних вітрів, — сказав він, нахилившись над ними обома. — Зауважте, милостиві пані, тут і клімат інший: тепло, затишно. І весна сюди днів на десять раніше приходить, аніж по той бік гір, і дерева раніше листям укриваються. Он бачите, сіріє щось на схилах — це виноград, поки ще під снігом.

Сніг лежав усюди, проте тут і справді було тепліше й затишніше.

У міру того, як вони поволі спускалися вниз, одні вогні з’являлися за одними, і їх дедалі більшало.