Він заворушив вусиками, а потім для бадьорості додав уже веселіше:

— Найгірше це бабські сльози. Як сльози побачу — мені стає зле. А ти, Аз’я, не тільки нам із дружиною маєш дякувати, а й оцій панянці, котра за мною як тінь ходила, журбу свою перед очі мої виставляючи. За такі почуття платити треба!

— Відплачу, відплачу! — дивним голосом відповів Тугай-беєвич і, схопивши руку Евки, осипав її поцілунками з такою пристрастю, ніби хотів її покусати.

— Міхале! — заволав зненацька пан Заглоба, показуючи на Басю. — Що ми тут робитимемо без цього котика?

— Еге ж, тяжко буде! — відповів маленький рицар, — далебі, тяжко!

А за мить тихіше додав:

— А може, Господь Бог згодом благословить цей добрий учинок... Розумієш, ваша милость...

Тим часом «котик» просунув поміж ними свою світлу допитливу голівку.

— Це ви про що?..

— А... так, ні про що! — відповів пан Заглоба. — Говоримо, що лелеки навесні, напевно, прилетять...

Баська по-котячому потерлася мордочкою об чоловікове обличчя.

— Міхалеку, я недовго там сидітиму, — тихо промовила вона.

І після цієї розмови вони ще декілька днів радилися, але вже про подорож.

Пан Міхал сам усе перевіряв, сани наказав готувати і вимощувати їх шкурами затруєних восени лисиць. Пан Заглоба повиносив свої кожухи, щоб ноги в дорозі було чим прикрити. Споряджалися вози з постіллю і харчами, готували й Басиного джанета, аби вона могла пересісти на нього з саней там, де шлях буде крутий і небезпечний. Найдужче пан Міхал боявся спуску до Могилева, там і справді можна було в’язи скрутити.

Хоч ні про який напад не могло бути й мови, маленький рицар усе-таки наказав Аз’ї бути якомога обережнішим: десь із двадцятеро людей висилати на декілька верст уперед, на нічліги розташовуватися тільки там, де є гарнізони, виїздити вдосвіта, зупинятися завидна, а в дорозі не марудитися. Так усе продумав маленький рицар, що навіть пістолети для Басі власноруч засунув у кобури при сідлі.

Нарешті настала хвилина від’їзду. Ще було темно, коли двісті коней липеків стали напоготові на майдані. У головній кімнаті комендантського дому панувало вже пожвавлення. У грубах ясним полум’ям палали смоляні друзки. Всі офіцери зібралися прощатися: маленький рицар, пан Заглоба, пан Мушальський, пан Ненашинець, пан Громика, пан Мотовило, а з ними товариші з відбірних хоругов. Баська й Евка, ще теплі й рум’яні від сну, пили на дорогу гаряче вино з прянощами.

Пан Володийовський сидів поруч дружини, обійнявши її за талію, пан Заглоба підливав вина, щаразу примовляючи: «Ще, бо морозець!» І Бася, й Ева вдягнені були по-чоловічому — так зазвичай подорожували жінки у прикордонних краях. Бася була при маленькій шаблі, у рисячій шубці, отороченій хутром ласиці, у горностаєвому, з вухами, ковпачку, у просторих, схожих на спідницю, шароварах і в чобітках по коліна, м’яких, випоротком підшитих. Поверх одягалася ще тепла делія і шуба з каптуром — закутувати обличчя. А поки що Басине обличчя було відкрите, і жовніри, як завше, чарувалися її красою. Дехто, щоправда, жадливо поглядав на Еву, на її вологі, створені для поцілунків губи, а дехто не знав, на яку дивитися, бо такими жаданими для них були обидві, що їх аж пропасниця била і вони перешіптувалися по обох кутках кімнати:

— Тяжко чоловікові самому жити на такому відлюдді. Щасливий комендант! Аз’я щасливий!.. Ух!..

Вогонь весело потріскував у грубі, за плотами вже співали півні. Спроквола вставав день, доволі морозний і погожий. Зарожевіли вкриті товстим шаром снігу дахи сараїв і жовнірських квартир.

Із майдану долинало форкання коней і рипіння снігу під ногами жовнірів із драгунських хоругов і хоругов товаришів, котрі зібралися тут із казарм і корчем, щоб попрощатися з Басею і липеками.

Нарешті пан Володийовський сказав:

— Пора!

Почувши це, Баська підхопилася і впала в обійми чоловіка. Він припав губами до її губ, потім, притиснувши щосили дружину до грудей, став цілувати в очі, чоло і знову в губи. Довга була ця хвилина, бо дуже кохали вони одне одного.

Після маленького рицаря настала черга пана Заглоби, відтак інші офіцери прикладалися до Басиної ручки, а вона не переставала повторювати своїм дзвінким, як срібло, дитячим голосочком:

— Бувайте, милостиві панове, здорові! Бувайте здорові!..

І вони пішли з Евою одягти делії з отворами замість рукавів, а на них — шуби з каптурами, отож геть потонули у своїх уборах. Перед ними широко відчинили двері, клуби пари увірвалися в кімнату — і все товариство опинилося на майдані.

Дедалі світлішало надворі від зорі й снігу. Гриви татарських бахматів і кожухи жовнірів узялися інеєм, і здавалося, що вся хоругва одягнена у біле й сидить на білих конях.

Бася з Евою сіли у вимощені шкурами сани. Драгуни й рядові зі шляхетських хоругов гучно побажали мандрівцям щасливої дороги.

Від цих криків численні табуни ворон і круків, яких сувора зима пригнала чимближче до людських жител, позривалися з дахів і з гучним карканням заходилися кружляти у рожевому повітрі.

Маленький рицар нахилився до саней і уткнувся обличчям у Басин каптур.

Довгою була ця хвилина. Нарешті він одірвався від Басі й, перехрестивши її, промовив:

— Із Богом!

І тоді Аз’я підвівся у стременах. Дике обличчя його променіло від радості й зорі. Він махнув пірначем, аж бурка піднялася на ньому, як крила хижого птаха, і пронизливо крикнув:

— Руша-а-а-ай!

Зарипіли по снігу копита. Пара густо повалила із кінських ніздрів. Перші шереги липеків поволі рушили у путь, за ними другі, треті, четверті, за ними сани, потім знову шереги — загін похилим майданом віддалявся до воріт.

Маленький рицар перехрестив їх, нарешті, коли сани вже проминули ворота, стулив руки рурочкою і вигукнув:

— Будь здорова, Басько!

Але відповіли йому тільки звуки ріжків і гучне каркання чорного птаства.

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХХVІІ

Загін черемисів майже у два десятки коней ішов на милю вперед, він перевіряв дорогу й попереджав комендантів про те, чи проїхала пані Володийовська, — щоб готували квартири. За цим загоном скакала основна сила липеків, потім сани з Басею й Евою, ще одні сани з обслуговуванням і менший загін, який завершував похід.

Через снігові замети шлях був важкий. Соснові бори, які й узимку не скидали хвої, трохи прикривали землю від снігу, але чорнолісся, що тяглося уздовж дністровського берега і складалося переважно з дубів та дерев інших листяних порід, не мало свого природного склепіння і майже до половини було занесене снігом. Сніг засипав також вузькі яри. Подекуди снігові кучугури здіймалися як морські хвилі, їхні підняті гребені звішувалися вниз, ось-ось ладні впасти і злитися із білою безмежною рівниною. Коли переїздили небезпечні яри, липеки на спусках притримували сани мотузками. Тільки на високих рівнинах, де вітри вигладили сніговий наст, удавалося швидко їхати слідами каравану, що разом із нвіраком та двома вченими анардратами невдовзі перед тим виїхав із Хрептова.

Хоч дорога була й важка, та все-таки не настільки, як часом траплялося у цьому лісистому, покраяному річками, струмками, розколинами і ярами краю, і вони тішилися, що до настання темряви встигнуть дістатися до глибокого яру, в якому лежав Могилів. До того ж днина обіцяла бути погожою. За рум’яною зорею встало сонце, і враз у його променях сліпучо засяяли яри, рівнини й ліси. Галуззя дерев ніби обліпили блискітки: вони сяяли так, що аж очам ставало боляче. З високих місцин крізь галявини, як крізь вікна у лісі, погляд летів ген у далину, до Молдавії, і потопав у білому з синявою, залитому сонцем просторі, що сягав аж до обрію.

Повітря було сухе, бадьористе. Такої пори люди, як і звірі, відчувають у собі силу й здоров’я. Тож коні гучно форкали, випускаючи з ніздрів клуби пари, а липеки, хоч як щипав їх мороз, примушуючи ховати ноги під поли халатів, весело співали пісні.

Сонце нарешті досягло зеніту небесного шатра і почало трохи пригрівати. Басі й Еві навіть спечно зробилось у санях під шкурами, тому розв’язавши зав’язки й відкинувши каптури, вони показали світові свої рум’яні лиця. Бася стала роздивлятися довкола, а Ева — шукати очима Аз’ю. Біля саней його не було, він їхав попереду з невеликим загоном черемисів, який видивлявся дорогу, а за потреби розчищав її від снігу. Ева навіть через це насупилася, але пані Володийовська, котра знала назубок військову службу, втішила її: