Нестерпний біль часом сам себе вбиває, переходячи в заціпеніння, так і він нарешті впав у заціпеніння.

Аж тут йому повідомили, що пані комендантша хоче з ним поговорити.

Халім не впізнав Аз’ї після тієї розмови. Заціпеніння геть зникло з обличчя татарина, очі в нього горіли, як у рисі, він увесь сяяв, білі ікла поблискували у нього з-під вусів, — і в дикій своїй красі він був як дві краплі води схожий на страшного Тугай-бея.

— Пане мій, — спитав Халім, — як сталося, що Бог звеселив твою душу?

А Аз’я на це:

— Халіме! Після темної ночі Бог посилає на землю день і сонцю велить із моря піднятися. Халіме, — він схопив старого татарина за плечі, — через місяць вона стане моєю навіки!

І таке сяйво йшло від смаглявого його обличчя, таким він здавався прекрасним, що Халім заходився бити йому поклони.

— Сину Тугай-бея, ти великий і могутній, і підступність невірних не здолає тебе!

— Слухай, — сказав Аз’я!

— Слухаю, сину Тугай-бея!

— До синього моря поїдемо ми, де сніги тільки в горах лежать, а якщо коли й повернемося сюди, то на чолі чамбулів, — незліченних, як пісок приморський, як листя у тутешніх пущах, меч і вогонь несучи. Ти, Халіме, сину Курдулука, ще сьогодні вирушиш у дорогу. Знайдеш Кричинського і скажеш йому, щоб людей своїх привів до Рашкова. Адурович же, Моравський, Александрович, Грохольський, Творовський і всі, хто живий із липеків і черемисів, нехай зі своїми загонами теж наблизяться до війська. А чамбулам, що з Дорошем на зимовищі стоять, нехай дадуть знати, щоб від Умані зчинили зненацька велику тривогу, тоді гарнізони ляські покинуть Могилів, Ямпіль і Рашків і в глибину степів підуть. Якщо на шляху в мене війська не буде, я у Рашкові самі попелища та пожарища залишу!

— Допоможи тобі Боже, пане! — відповів Халім.

І став бити поклони, а Тугай-беєвич нагнувся до нього і декілька разів повторив:

— Гінців розсилай, гінців розсилай, лишень місяць зостався у нас.

Після цього він одправив Халіма і, залишившись наодинці, взявся молитись, бо груди його наповнилися щастям і вдячністю Богові.

Молячись, він мимоволі поглядав у вікно на своїх татар, які саме виводили коней на водопій до колодязів. Майдан зачорнів від юрби. Стиха наспівуючи свої монотонні пісні, липеки витягали скрипучі журавлі й виливали воду в корита. Із кінських ніздрів струменями валила пара і затуляла світло.

Раптом із головної будівлі вийшов пан Володийовський у кожусі та ялових чоботях і, наблизившись до татар, став про щось говорити їм. Вони слухали його, випроставшись, і, наперекір східному звичаю, поскидавши з голів хутряні шапки. Побачивши коменданта, Аз’я урвав молитву і пробурчав:

— Хоч ти й сокіл, але не долетіти тобі туди, куди я долечу, і зостанешся ти один у Хрептові, у журбі й печалі.

Пан Володийовський, поговоривши з жовнірами, повернувся в будівлю, і на майдані знову почувся спів липеків, форкання коней і жалібне, пронизливе скрипіння колодязних журавлів.

******** Гадаю (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

ХХХVІ

Маленький рицар, як і передбачала Бася, дізнавшись про її наміри, закричав, що ніколи на це не пристане, що сам він їхати не може, а саму її не пустить, та його здолали прохання й наполягання, і він завагався.

Правда, сама Бася наполягала менше, аніж він сподівався. Їй дуже хотілося їхати з чоловіком, без нього поїздка втрачала для неї всяку привабливість, та Ева впала перед ним на коліна і, цілуючи йому руки, заклинала відпустити Басю в ім’я його кохання до дружини.

— Ні в кого не стане відваги підступитися до мого батька і про все йому оголосити, — казала вона, — ні в мене, ні в Аз’ї, ні навіть у брата, тільки пані Бася зуміє, їй він ні в чому не відмовить!

А пан Володийовський на це:

— Нема чого Басьці у сваху бавитися! Зрештою, ви ж назад повернетеся, ось тоді нехай усе і владнає.

Евка у відповідь розплакалася. Сам Бог знає, що станеться до того часу, вона, мовляв, помре від горя, хоч для неї, сироти, котра ніколи не бачила милосердя, може, так і ліпше.

Маленький рицар мав чуле серце, тому, настовбурчивши вусики, заходив кімнатою. Надто вже не хотілося йому розлучатися з Баською навіть на день, не кажучи вже про декілька тижнів.

Але прохання, очевидно, пройняли його, бо десь за два дні якось увечері він промовив:

— Якби ж то і я міг поїхати, інша річ! Та ніяк не можу, служба тримає!

Бася метнулася до нього і, торкнувшись щік його своїми рожевими вустами, почала повторювати:

— Їдьмо, Міхалеку, їдьмо, їдьмо!

— Ні, ніяк неможливо! — рішуче відповів пан Володийовський.

Минуло ще декілька днів. Маленький рицар допитувався у пана Заглоби — що робити? Але той поради не дав.

— Якщо інших перепон нема, тільки сантимент, то що тут скажеш? — відповів старий шляхтич. — Тобі вирішувати. Звісно, пустка тут буде без гайдучка. Якби не мій вік і не важка дорога, то і я б поїхав, бо без неї ніяк.

— От бачиш! Перепон і справді нема, хіба що дні стоять морозні. А так спокійно, і гарнізони на шляху всюди, тільки без неї нудно.

— Кажу тобі ще раз: сам вирішуй!

Після цієї розмови пан Міхал знову почав вагатися і думати став двояко. Евки йому було жаль. «Та й чи пристойно відпускати дівчину з Аз’єю саму в таку далеку дорогу, — роздумував він, — а головне, як не допомогти приязним людям, якщо нагода така випадає? Про що, власне, йдеться? Про те, що Басі не буде два-три тижні? Та якби тільки для того, щоб вона побачила Могилів, Ямпіль і Рашків, чого б їй не догодити? Аз’ї все одно треба їхати з хоругвою до Рашкова, тож варти буде чимало, навіть занадто, бо розбійників винищено, а орда взимку не страшна».

Дедалі більше вагався маленький рицар, і, помітивши це, жінки знов почали налягати: одна подаючи це як добрий вчинок і свій обов’язок, друга — плачучи і лементуючи. Нарешті й Тугай-беєвич прийшов уклонитися комендантові. Сказав, що він, звісно, недостойний такої ласки, але все-таки сміє про неї просити, бо не раз доводив свою вірність і відданість родині Володийовських. Він у великому боргу перед ними обома, бо це вони не дозволили попихати ним ще тоді, коли ніхто не знав, що він син Тугай-бея. Він ніколи не забуде, що пані Бася бинтувала його рани і була йому не лише пані лагідною, а й ніби матір’ю. Вдячність свою він уже довів у битві з Азба-беєм, та й у майбутньому, не доведи Боже що страшне трапиться, він, не задумуючись, віддасть за неї останню краплю крові й накладе головою.

Далі він розповів про свою давню нещасну любов до Еви. Він не може жити без цієї дівчини! Він кохав її усі ці роки розлуки, хоч і без надії, і ніколи не перестане кохати. Але вони зі старим паном Нововейським здавна ненавидять один одного, колишні стосунки слуги і пана широкою прірвою лягли поміж ними. Тільки пані Бася могла б їх помирити, ну а якщо не вдасться, то він хоч би захистить любу його серцю дівчину від батьківського тиранства, щоб той не замкнув її і не вихльостав.

Пан Володийовський волів би, либонь, щоб Баська не втручалася в це діло, але як сам він любив робити людям добро, то й серцю дружини не дивувався. Проте поки що він не відповів Аз’ї згодою, навіть Евчині сльози його не розчулили, а, зачинившись у канцелярії, став думати.

Аж нарешті якось до вечері вийшов він із прояснілим обличчям, а після вечері спитав зненацька Тугай-беєвича:

— Аз’я, а коли тобі треба вирушати?

— За тиждень, ваша милость! — відповів стурбовано татарин. — Халім, гадаю, вже закінчив перемови з Кричинським.

— Накажи й великі сани вимостити, жінок до Рашкова повезеш.

Почувши це, Бася заплескала в долоні й кинулась до чоловіка. Відразу ж підскочила й Евка, за нею, спалахнувши шаленою радістю, Аз’я припав до його колін. Пан Володийовський аж замахав руками.

— Та заспокойтеся ви! — сказав він. — Ну що тут такого! Якщо можна допомогти людям, чом би й не допомогти, серце не камінь, та і я не тиран якийсь. Ти ж, Басько, повертайся, люба, чимскоріше, а ти, Аз’я, опікуйся нею щиро, це буде твоя мені вдячність. Ну, ну, вгамуйтеся!