— Адам завше був хуткий.
— Аз’я ж гордий і відмови боїться, особливо з боку твого батька, бо брат, сам покохавши, легше зрозуміє сердечні муки. Ось воно як! Не будь нерозумною, Евко, і не бійся. Я Аз’ю покартаю добре, побачиш, яким він стане сміливцем.
Того самого дня Бася побачилася з Аз’єю і потім притьмом кинулася до Евки.
— Все! — заволала вона з порога.
— Що? — спалахнувши, запитала Евка.
— Я так йому сказала: «Що ти собі, милостивий пане, думаєш? Невдячністю мене нагодувати хочеш, так? Я зумисне Евку тут залишила, щоб ти, милостивий пане, скористався нагодою, а якщо не скористаєшся, нарікай на себе. Через два, щонайбільше три тижні, я відішлю її до Рашкова, а може статися, і сама з нею поїду, і ти, милостивий пане, сядеш на мілину». Він аж на обличчі змінився, як почув про від’їзд до Рашкова, аж до ніг мені припав. «Ну що скажеш?» — запитую, а він: «У дорозі, — каже, — відкрию, що в мене на серці. Там радше нагода буде, там станеться те, чому судилось статися. У всьому признаюсь, усе відкрию, не можу більше терпіти цієї муки нестерпної!» Аж губи у нього затремтіли, він перед цим сильно був засмучений, бо листи якісь неприємні сьогодні вранці одержав із Кам’янця. До Рашкова, сказав він, йому все одно треба вирушати, у чоловіка мого давно вже є на це наказ гетьмана, тільки час у тому наказі не стоїть, бо залежить він од перемов, які він із татарськими ротмістрами веде. «А зараз, — каже, — саме цей час настав, пора вже мені туди, до них, за Рашків, їхати, тож заодно і вас, милостива пані, й панну Еву відвезу». Я відповіла йому, що не знаю ще, чи поїду, чи буде на це дозвіл Міхала. Почувши це, він дуже злякався. Ну й дурненька ж ти, Евко! Кажеш, що він тебе не кохає, а він мені до ніг упав і так уже вмовляв, щоб і я їхала, кажу тобі, ну просто скімлив, мені до сліз його жаль стало. А знаєш, чому він це зробив? Він одразу ж і сказав мені. «Я, — каже, — серце своє відкрию, та тільки без заступництва вашої милості нічого у панів Нововейських домогтися не зможу, хіба що ненависть і в них, і в собі розбуджу. У руках вашої милості доля моя, мука моя, мій порятунок, а якщо ви, милостива пані, не поїдете, то ліпше б земля мене поглинула, ліпше б у вогні мені згоріти!» Ось як він кохає тебе! Аж подумати страшно! Якби ти бачила, який він при цьому мав вигляд — злякалася б!
— Ні, я його не боюся! — відповіла Евка.
І почала цілувати Басині руки.
— Їдь із нами! — промовила вона збуджено. — Їдь із нами! Ти одна можеш урятувати нас, ти одна не побоїшся сказати батькові, ти одна зможеш чогось домогтися. Їдь із нами! Я до ніг панові Володийовському кинуся, щоб він тобі їхати дозволив. Без тебе батько з Аз’єю за ножі схопляться! Їдь із нами! Їдь із нами!
Кажучи це, вона сповзла до Басиних колін і з плачем їх обняла.
— Дасть Бог, поїду! — відповіла Бася. — Міхалові все як є розкажу і надокучатиму йому проханнями. Ниньки й самій їхати безпечно, а вже тим паче з такою численною стражею. Може, й Міхал поїде, а ні, то він має серце добре, згодиться. Накричить спершу, але як побачить, що я засмутилася, відразу почне довкола мене ходити, в очі заглядати і згодиться. Я воліла б, щоб він сам міг поїхати, бо мені без нього так тоскно, та що врадиш! Я ж їду, аби вам якось допомогти... Тут не забаганка моя, ваша доля вирішується. Міхал тебе любить і Аз’ю любить — він погодиться.
Аз’я ж після побачення з Басею помчав до себе на квартиру мов на крилах, веселий і радісний, ніби одужав після тяжкої хвороби.
За хвилину до цього нестерпний розпач терзав його душу. Того ранку від одержав листа від пана Богуша. Ось що було в ньому:
«Любий мій Аз’я! Я затримався у Кам’янці й до Хрептова поки що не поїду і через те, що маю багато клопоту, і через те, що нема чого. У Яворові я був. Пан гетьман не лише не дає тобі письмового дозволу і не має наміру своїм авторитетом прикривати твоїх шалених задумів, а й велить тобі — під загрозою позбавити милості — негайно задумів цих зректися. Я теж збагнув, обміркувавши: все, про що ти мені говорив, — єресь, бо християнському політичному народові у такі оборудки з бусурманами вступати — гріх і соромно було б перед усім світом шляхетські привілеї злодіям, розбійникам і кровопивцям роздавати. Ти сам розкинь розумом, а про гетьманську булаву й думати забудь, не для тебе вона, хоч ти і син Тугай-бея. А якщо хочеш ласку гетьмана якнайшвидше повернути, то чином своїм задовольняйся, а особливо прискор перемови з Кричинським, Творовським, Адуровичем та іншими, цим найліпше вислужишся.
Наказ тобі від гетьмана, що маєш робити, надсилаю у цьому листі, а панові Володийовському — розпорядження від гетьмана, щоб тобі з твоїми людьми вільний виїзд і в’їзд давали і не чинили перепон. Напевно, час тобі вже з ротмістрами зустрітися, поквапся з цим і пильно повідомляй мені в Кам’янець, що там, на другому боці, чути.
Нехай буде з тобою милість Божа, завше твій доброзичливець Марцин Богуш із Зембліц, підстолій новогрудський».
Молодий татарин, одержавши цього листа, страшенно розлютився. Спершу він на клаптики порвав листа, потім сколов стола кинджалом, нарешті погрожував, що заріже себе і вірного Халіма, котрий навколішки благав не робити цього, аж поки він схолоне від гніву і відчаю. Лист цей для Аз’ї був прикрим ударом. Замки, які вибудували його пиха й марнославство, розсипалися на порох, задуми були знищені. Він міг стати третім гетьманом Речі Посполитої і навіть інколи вирішувати її долю, а тепер йому світило залишитися невідомим офіцером, для якого вершина амбіції — шляхетське звання. У своїй запальній уяві він щодня бачив юрби, які били йому чолом, тепер же він змушений був бити чолом перед іншими.
І ні на що виявилося, що він син Тугай-бея, що кров могутніх войовників тече в його жилах, що в душі у нього зародилися великі задуми, — ні до чого! Усе ні до чого! Життя він проживе невизнаний і в невідомості помре у якійсь забутій Богом фортеці. Однісіньке слово підрізало йому крила, одне «ні!» позбавило його можливості орлом ширяти у піднебессі, відтепер він мусить черв’яком повзати по землі.
Але все це ніщо у порівнянні з тим, яке щастя він утратив. Та, за володіння якою він оддав би своє життя, та, до кого він палав неймовірною пристрастю, кого покохав очима, серцем, душею, усім єством, ніколи вже не буде йому належати. Лист відібрав у нього Басю, як і гетьманську булаву. Хмельницький міг викрасти Чаплинську, могутній Аз’я, Аз’я-гетьман теж міг викрасти чужу дружину й відстояти її хоч би і в борні з усією Річчю Посполитою, але у який спосіб доможеться її Аз’я, татарський поручик, що служить під рукою її чоловіка?
Коли він думав про це, світ уявлявся йому в чорному світлі, здавався порожнім і похмурим. Чи не краще вмерти, аніж жити без усякого сенсу, без щастя, без надії, без коханої жінки? Гнітило його це тим страшніше, що він не сподівався цього удару, навпаки, беручи до уваги стан Речі Посполитої, загрозу прийдешньої війни, слабкість гетьманських військ і ту користь, яку задуми його могли б дати Речі Посполитій, він із кожним днем переконувався, що гетьман схвалить його плани. А тим часом надії його розвіялись як дим під вітром. Що залишалося йому? Зректися слави, величі, щастя. Але він не був на це здатний. Першої миті шалений гнів і розпач пойняли його. Жар проник до кісток і нестерпно пік його, він вив і скреготів зубами, а думки, такі ж пекучі й мстиві, одна за одною пролітали у нього в голові. Він хотів помститися Речі Посполитій, гетьманові, Володийовському, навіть Басі. Хотів підняти своїх липеків, перебити до ноги гарнізон, усіх офіцерів, увесь Хрептів, убити Володийовського, а Басю викрасти і піти з нею на молдавський берег, а потім і далі, у Добруджу, і ще далі, хоч би й до самого Царгорода, хоч би й у азіатські пустелі.
Але вірний Халім був невідступно при ньому, та й сам він, оговтавшись після нападу сказу й розпачу, збагнув марність своїх намірів.
Аз’я і тим ще був схожий на Хмельницького, що у ньому, як і в Хмельницькому, уживалися лев зі змієм. Ну, вдарить він із вірними липеками на Хрептів — і що? Та невже ж чуткий як журавель Володийовський дасть себе ошукати? А хоч би й так, хіба дасть себе здолати цей уславлений наїзник, у нього до того ж і більше жовнірів пір рукою, і кращі вони. А втім, якби навіть Аз’я його переміг, що далі? Піде він униз річкою до Ягорлика, доведеться дорогою гарнізони знищити у Могилеві, Ямполі й Рашкові. Перейде на молдавський берег, там пиркалаби, приятелі Володийовського, і сам Хабарескул, паша хотинський, друг його затятий. До Дороша подасться, там під Брацлавом гарнізони польські, а в степу навіть узимку кишить роз’їздами. Уявивши все це, відчув Тугай-беєвич своє безсилля, і зловісна душа його поринула у глухий відчай, як поранений дикий звір поринає у похмуру печеру в скелях.
