— Шельма старий! — буркнув пан Заглоба.

А помовчавши, згодом додав:

— Хе! То й справді скоро може весілля бути і нова потіха у Хрептові, до того ж масляна близько, треба поспішати!

— Завтра й було б весілля, якби від мене залежало! — запально вигукнув Нововейський. — Та бачте, ваша милость, відпустка у мене закінчується, а служба це служба, до Рашкова мені треба вертатися. Але я знаю, пан Рущиць мене ще відпустить! Тільки б у жінок затримки не було. Бо я до матері, вона: «чоловік у неволі», я до доньки, і вона туди ж: «батечко в неволі». Я, чи що, їхнього батечка у полоні тримаю? Страх отаких ось перепон боюся, якби не це, я ксьондза Камінського за сутану спіймав би і тримав, аж поки б він нас із Зосею повінчав. Та вже коли жінки собі в голову що візьмуть, обценьками не витягнеш. Я б останній гріш віддав, пішов би сам по тестя, та ніяк не можна! Та й ніхто не знає, де він там, може, вмер уже, і що тоді? Але як мені велять його чекати, я до Страшного суду чекатиму!

— Піотрович із нвіраком та анардратами вранці у дорогу вирушають, то невдовзі й вісті будуть.

— Боже милий! Це сиди біля моря і жди погоди! До весни нічого бути не може, а я тим часом усохну, як пити дати. Ваша милость! Усі вірять у розум ваш і досвідченість, вибийте у жінок із голови оте чекання! Навесні війна, милостивий пане! Тільки Бог знає, що з нами станеться. А я ж із Зосею хочу одружитися, а не з батечком, чого ж це мені за ним зітхати?

— Умов жінок поїхати до Рашкова і там оселитися. Туди й вісті скоріше дійдуть, і, якщо Піотрович знайде Боского, йому там до вас шапкою докинути. І ще: я що можу — зроблю, але ти і Басю попрохай, нехай за тебе заступиться.

— Буду прохати, буду, дідько б мене...

Цієї миті двері рипнули, й увійшла пані Боска. Пан Заглоба кліпнути не встиг, як молодий Нововейський бухнувся їй до ніг, на повен зріст розтягся на підлозі, зайнявши півкімнати могутнім своїм тілом, і заходився волати:

— Є дозвіл батьківський! Давай, мати, Зоську! Давай, мати, Зоську! Давай, мати, Зоську!

— Давай, мати, Зоську! — завторував басом пан Заглоба.

Крики ці виманили людей із сусідніх кімнат: увійшла Бася, вийшов із канцелярії пан Міхал, а невдовзі з’явилася й Зося. Дівчині, здається, не випадало здогадуватися, про що йдеться, проте вона враз спалахнула як маків цвіт і, добропристойно склавши руки, стуливши губки бантиком і понуривши очі, стала під стіною. Бася відразу підтримала юнака, пан Міхал побіг по старого Нововейського. Той, прийшовши, висловив невдоволення, що син обійшовся без його красномовства, одначе приєднався до прохання.

Пані Боска, котрій справді бракувало чоловікової турботи, розплакалася і зрештою пристала і на прохання Адама, і на те, щоб їхати з Піотровичем до Рашкова й там чекати чоловіка. І аж тоді, уся в сльозах, звернулася до дочки.

— Зосю, — мовила вона, — а чи до серця тобі наміри панів Нововейських?

Усі погляди звернулися до Зосі, а вона, стоячи під стіною, втупилася, як завжди, в підлогу, помовчала трохи, а потім, узявшись рум’янцем до кінчиків вух, вимовила ледь чутно:

— До Рашкова хочу...

— Красуне ти моя! — гаркнув пан Адам і, підскочивши до дівчини, схопив її в обійми.

А далі закричав так, що задрижали стіни:

— Моя вже Зоська, моя, моя!..

******** Бісів (із тебе) виганяю (лат.).

******** Скромність (лат.).

******** Лев (лат.).

******** Котрий шукає, кого з’їсти (лат.).

******** Якраз (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХХV

Відразу після заручин молодий пан Нововейський виїхав до Рашкова, щоб знайти і привести до ладу житло для матері й дочки Боских. Через два тижні після його від’їзду вервечкою вирушили в дорогу і хрептівські гості: нвірак, двоє анардратів, Керемовичова, Нересовичова, Сеферович, мати й дочка Боскі, двоє Піотровичів, старий пан Нововейський і ще декілька кам’янецьких вірменів, численні слуги й озброєна челядь, що охороняла поклажу, а також тяглова і в’ючна худоба. Піотровичі й духовні посланці ечміадзинського патріарха мали намір перепочити в Рашкові, зібрати там відомості про дорогу й рушити далі до Криму. Решта ж вирішила поки що осісти у Рашкові й там чекати, хоч би й до весняного розливу, повернення полонених, а саме пана Боского, молодого Сеферовича і двох купців, за якими дуже знудьгувалися їхні дружини.

Дорога була важка, бо йшла через глухі пущі й круті яри. На щастя, випав щедрий і сухий сніг, лижня була розкішна, а військові загони у Могилеві, Ямполі й Рашкові організовували безпеку. Азба-бей був розбитий упень, розбійники повішені або розсіяні, а татари зимової пори через відсутність кормів не з’являлися на своїх звичних шляхах.

А ще пан Нововейський обіцяв, якщо дістане на це дозвіл пана Рущиця, вийти їм назустріч із десятком-другим вершників. Тож їхали всі охоче і в бадьорому настрої. Зося ладна була іти за паном Адамом хоч на край світу. Пані Боска і дві вірменки сподівалися незабаром побачити своїх чоловіків. Правда, Рашків містився десь у дрімотних лісах, на краю християнського світу, але ж не на все життя їхали вони туди, і навіть ненадовго. Навесні мала бути війна, про неї говорили всюди у прикордонні, тож треба було, зустрівши подружжя, задля безпеки повернутися назад із першим теплим вітерцем.

Ева, послухавшись пані Володийовської, залишилася у Хрептові.

Батько не дуже наполягав, щоб вона їхала з ним, тим паче, що зоставляв він її у такій шанованій родині.

— Я її безпечно відішлю або й сама привезу, — говорила йому Бася, — надто вже хочеться мені побачити раз у житті страшний цей кордон, про який я змалечку багато чула. Навесні, коли дороги зачорніють від чамбулів, чоловік мені не дозволить, а тепер, поки Евка у мене залишиться, добра буде нагода. Тижнів за два почну чоловіка упрохувати, а десь за три і дозвіл матиму.

— Чоловік, spero********, без надійного ескорту вас і взимку не відпустить.

— Якщо зможе, сам зі мною поїде, а ні, то Аз’я нас супроводжуватиме з двомастами, а то й більше вершників, я чула, що його й так до Рашкова посилають.

На цьому розмова закінчилася, і Ева залишилася. Бася ж, окрім справжніх причин, які вона відкрила старому Нововейському, мала й свій розрахунок.

Їй хотілося полегшити Аз’ї зближення з Евою, бо молодий татарин починав її непокоїти. На розпитування її він казав, правда, що любить Еву, що давнє кохання у ньому не згасло, але, стільки разів залишаючись із дівчиною на самоті, мовчав. А вона тим часом у цьому хрептівському безлюдді закохалася у хлопця до нестями. Його дика, але пишна врода, дитинство, проведене у жорстких руках пана Нововейського, його знатне походження, таїна, що довго тяжіла над ним, і, нарешті, воєнна слава її геть зачарували. І вона чекала тільки хвилини, щоб відкрити йому своє палке серце, щоб сказати: «Аз’я, я змалечку тебе кохаю!» — і впасти в його обійми, і присягнути в коханні до смерті. А він тим часом мовчав, зціпивши зуби.

Попервах Ева думала, що присутність батька і брата утримують Аз’ю від освідчення. Але згодом її пойняв неспокій. Батько і брат, без сумніву, чинили б їм перепони, та тільки доти, доки Аз’я одержить шляхетське звання, проте він міг хоч би перед нею відкритися, і тим швидше й щиріше, чим більше перепон ставало на шляху.

А він мовчав.

Сумніви закралися нарешті у душу дівчини, вона розповіла про них Басі, а та взялася втішати її, говорячи:

— Безперечно, хлопець він дивний і страшенно потайний, але я впевнена, він кохає тебе, — сам не раз казав мені, та й дивиться на тебе якось особливо, не так, як на інших.

Ева сумно похитала головою:

— Інакше, це достеменно, тільки от не знаю, кохання це у його погляді чи ненависть.

— Годі, Евко, не мели дурниць, за віщо йому ненавидіти тебе?

— А кохати за що?

Бася почала гладити її обличчя своєю маленькою ручкою.

— А за що мене Міхал кохає? За що брат твій, ледве побачивши Зосю, відразу ж у неї закохався?