— Чи подобаюсь я тобі, милостива панно, хоч трішки? — знову запитав кавалер.

А Зося на це голосочком ще тоншим:

— Ну... звісно...

Почувши це, пан Нововейський підскочив на лаві і, схопивши Зосині руки, почав обсипати їх поцілунками, примовляючи:

— Пропав я! Чого критися! Закохався я у тебе, милостива панно, до смерті! Нікого мені, окрім тебе, не треба! Красуне ти моя! Лелечко! Як же ти люба мені! Завтра матері до ніг упаду! Та що там завтра! Сьогодні ж, аби лишень знати, що я тобі подобаюсь!

Грім пострілів за вікном заглушив Зосину відповідь. Це зраділі жовніри палили на честь Басі, аж вікна дрижали, стіни тряслися. Перелякався втретє поважний нвірак, перелякалися двоє вчених анардратів, а пан Заглоба, що стояв біля них, почав заспокоювати їх латиною:

— Apud Polonos, — сказав він їм, — nunguam sine clamore et strepitu gaudia fiunt********.

Здавалося, усі тільки й чекали цього залпу з мушкетів, щоб усією душею віддатися веселощам. Звична шляхетська добропристойність змінилася степовою дикістю. Загримів оркестр, танцюристи закружляли в ураганному вихорі, загорілися, заблищали очі, від голів ішла пара. Навіть старі пустилися в танок, гучні окрики лунали щохвилини, усі гуляли, пили з Басиного черевичка, палили з пістолетів по Евчиних підборах.

Так гуляв, шумів, гримів і співав Хрептів аж до ранку, що навіть звірі у поближніх пущах поховалися від страху чимглибше у лісові хащі. А позаяк це відбувалося мало не напередодні найстрашнішої війни із турецькими полчищами й над усіма нависла загроза і загибель, дивувався цим польським жовнірам поважний нвірак і двоє вчених анардратів дивувалися не менше.

******** У поляків радість завше супроводжується криками і гуркотом (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХХІV

Наступного дня спали всі допізна, окрім караульних і маленького рицаря, котрий ніколи заради забави не занедбував служби.

Молодий пан Нововейський теж підхопився ледь сіріло, бо Зося Боска була йому миліша, аніж м’яке ліжко. Зранку гарно вбравшись, пішов він у кімнату, в якій учора танцювали, щоб послухати, чи не долинає шурхіт із прилеглих кімнат, де розташувалися жінки.

У кімнаті пані Боскої вже чувся якийсь рух, але нетерплячому юнакові так кортіло побачити Зосю, що, вихопивши кинджал, він заходився виколупувати ним мох і глину поміж колодами, аби бодай у шпарину одним оком на неї глянути.

За цим виколупуванням і заскочив його пан Заглоба. Зайшовши з чотками і відразу здогадавшись, у чім річ, він навшпиньки наблизився до рицаря і взявся дубасити його по спині сандаловими намистинами.

Той тікав, намагаючись вивернутися, хоч і почувався збентеженим, а старий ганявся за ним і стьобав, повторюючи:

— Ах ти турок, татарин сякий-такий, ось тобі, ось тобі! Exorcizo te********. А mores******** де? За жінками підглядати? А ось тобі, ось тобі!

— Добродію! — волав пан Нововейський, — не годиться, щоб священні чотки за батіг правили! Помилуйте, не мав я грішних помислів!

— Не годиться, кажеш, святими чотками тебе лупцювати? А от і неправда! Свячена верба у передвеликодню неділю теж за різку править! Чотки ці колись були поганськими, Субагазі належали, але я їх під Збаражем у нього відібрав, а потім їх нунцій апостольський посвятив. Поглянь-но, справжній сандал!

— Якщо справжній сандал, то пахнути має.

— Мені чотками пахне, а тобі дівицею. Ось огрію тебе як слід межи плечі, бо нема нічого ліпшого для вигнання біса, аніж святі чотки!

— Життям присягаю, не мав я грішних помислів!..

— Виходить, побожність тебе напоумила дірку колупати?

— Не побожність, а кохання, ще й таке, що не дивно, як розірве мене, мовби гранатою! Як на сповіді кажу, свята правда! Ґедзі коня так улітку не мучать, як почуття мене змучило!

— Гляди, чи не гріховна це похіть, ти ж на місці не міг устояти, коли я зайшов, із ноги на ногу переминався, наче на вуглинах стояв.

— Нічого я не бачив, Бог свідок, шпарину тільки колупав!

— Ох, молодість!.. Кров не водиця!.. Мені й то часом доводиться себе гамувати, бо ще у мені leo******** живе, gui guerit guem devore********. А якщо чисті маєш наміри, то про одруження думаєш?

— Про одруження? Боже милостивий! Та про що ж мені ще думати? Не просто думаю, а наче хто мене шилом до того підганяє! Ти, ваша милость, не знаєш, либонь, що я учора вже пані Боскій відкрився і у батька згоди спитав?

— З сірки й пороху хлопець, кат би тебе взяв! Якщо так, то це зовсім інша річ! Говори, одначе, як усе було?

— Пані Боска пішла вчора у кімнату Зосі хустку винести, а я за нею. Обернулася вона: «Хто там?» А я бух їй до ніг: «Бийте мене, мамо, але Зосю віддайте, щастя моє, кохання моє!» Пані Боска, схаменувшись трохи, так каже: «Усі тебе тут, милостивий пане, хвалять і за гідного кавалера мають, а в мене чоловік у неволі, Зоська без опіки залишилася. І все-таки зараз я відповіді не дам, і завтра не дам, тільки згодом, та й тобі, милостивий пане, теж батьківський дозвіл одержати треба». Сказала і пішла собі, може, подумала, що я усе це сп’яну. Та й правда, я був напідпитку...

— Пусте! Усі напідпитку були! А ти помітив, як у нвірака цього з анардратами клобуки набік з’їхали?

— Ні, не помітив, бо розмірковував, як би чимскоріше у батька згоду виманити.

— Важко довелося?

— Уранці пішли ми з ним обоє на квартиру. Коваль клепле, поки тепле, от я й подумав: добре б промацати обережно, як батько до моєї затії поставиться, і так йому кажу: «Послухайте, батьку, така припала мені охота на Зосьці оженитися, що край мені ваша згода потрібна, а як не дасте її, я до венеційців служити подамся, і тільки ви мене й бачили». Він як кинеться на мене! «Ти сякий-такий, — каже, — і без згоди чудово обходишся! Котися до венеційців своїх або дівку бери, та про одне попереджаю, що ні гроша не дам не лише з мого, а й із материного добра — усе це моє!»

Пан Заглоба випнув нижню губу.

— О, кепсько!

— Постривай, ваша милость! Я як почув це, то й кажу йому: «Та хіба ж я прошу чого чи вимагаю? Благословення мені потрібне, і нічого більше, бо того добра поганського, що його я шаблею добув, мені на пристойну оренду, а то й на своє сільце стане. А материне нехай Евці на посаг буде, та й я ще жменю-другу бірюзи їй усиплю, та атласу, та парчі сувій, а чорної години ще й вас, батьку, готівкою виручу».

Тут батька цікавість узяла.

— Ти такий багатий? — питає мене. — Боже праведний! Звідки? Зі здобичі? Ти ж поїхав голісінький, як турецький святий!

— Побійтеся Бога, батьку! — відповідаю йому. — Я ж одинадцять літ оцією рукою махав, і, кажуть, нівроку, як же було добру не призбиратися? Я міста бунтівні штурмував, у яких гультяї і татарва накопичили купи найвідбірнішої здобичі, я з мурзами бився і з розбійницькими ватагами, а здобич ішла й ішла. Брав я тільки те, що саме пливло в руки, нікого не грабував, а, проте, добро й далі прибувало, і, якби не пиятики, набралося б, мабуть, на два таких скарби, як ваш батьківський.

— А що старий на це? — допитувався розвеселілий пан Заглоба.

— Батько був спантеличений, не сподівався він такого, й відразу за марнотратство став мені дорікати: «Міг би, каже, кар’єру зробити, але такий вітрогон, такий пихатько, що тільки тринькати любить та магната з себе вдає, усе змарнує, нічого не втримає». Потім допитливість узяла гору, і батько взявся детально випитувати, що я маю, а я, побачивши, що коли цією коломаззю воза змащувати, то й доїхати можна, не лише не втаїв нічого, а ще й прибрехав трохи, хоч і не радий цьому, бо гадаю: хто бреше, той і краде. Батько за голову схопився і поринув у роздуми: те й те докупити б можна, те й те провернути, жили б ми з тобою у сусідстві, а я, поки тебе не буде, за всім би наглядав. І зарюмсав поважний мій батечко. «Адаме, — каже, — здається мені, вельми підходить для тебе ця дівка, до того ж сам пан гетьман її опікає, тут теж може користь бути. Адаме, — каже, — гляди ж, бережи другу мою дочку, не кривдь її, а то я і на смертному одрі тобі не прощу». А я, ваша милость, тільки увив собі, що Зосю кривдять, як зареву! Упали ми з батечком один одному в обійми і ридали accurate******** до перших півнів!