Розвівалися відкидні рукава кунтушика, немов крила великого метелика, а коли, підіймаючи трохи пальчиками поли спідниці, Бася присідала перед кавалером, то здавалося, зараз вона розтане, розчиниться, як чарівне видіння, зникне, як той коник літньої ясної ночі край яру.

Знадвору в кімнату заглядали жовніри, притиснувшись до освітлених шибок суворими, вусатими обличчями й розплющивши носи. Вельми лестило їм, що їхня улюблена пані Бася затьмарює усіх красою і, не скуплячись на шпигачки для Нововейської і Боскої, вони щоразу гучним криком вітали її, коли вона наближалася до вікна.

Пан Володийовський виростав як на дріжджах у власних очах і кивав головою у такт із Басиними рухами. Пан Заглоба стояв біля нього з кухлем і притупував, розливаючи мед на підлогу. Вони з маленьким рицарем час від часу дивилися один на одного, сопучи від почуттів, що переповнювали їх.

А Баська миготіла то тут, то там по кімнаті, дедалі веселіша й чарівніша. Оце-то для неї привілля! То битва, то полювання, то втіха і танці, і оркестр, і жовнірів сила, і найкращий із них — чоловік, люблячий і коханий. Бася знала, що її люблять усі, нею милуються, її обожнюють, що маленький рицар від цього дедалі щасливіший, і вона щаслива, як щасливі птахи, що навесні розкошують у травневому повітрі, кричачи гучно й радісно.

Другою за Басею йшла у парі з Аз’єю Ева Нововейська, у кармазинному каптанику. Молодий татарин мовчав, поглинутий сліпучим білосніжним видінням у першій парі. Ева ж гадала, що він мовчить, зворушений нею, і дедалі сильніше стискала його руку, щоб додати йому сміливості.

Аз’я теж часом відповідав їй таким міцним потиском, що вона ледве могла стримати крик болю, зрештою, робив він це мимоволі: ні про що не міг думати, тільки про Басю, нічого не бачив, крім Басі, а в душі повторював страшну обітницю, що доможеться її, хоч би й половину Русі довелося спалити.

Часом, коли він оговтувався, йому хотілося схопити Еву за горло й душити, мучити її за те, що руку тисне, за те, що стоїть у нього на дорозі до Басі. Тоді він пронизував бідолашну дівчину жорстоким поглядом, а у неї сильніше гупало серце, бо вона гадала, що він дивиться на неї так хижо з любові.

У третій же парі танцював молодий пан Нововейський із Зосею Боскою. Схожа не незабудку, вона дріботіла біля нього, понуривши очі, а він скакав, наче необ’їжджений кінь, що аж скіпки летіли у нього з-під окутих підборів. Чуприна підлетіла вгору, обличчя взялося рум’янцем, широкі ніздрі роздулися, як у турецького бахмата. Він кружляв Зосю, як вітер кружляє листок, і підкидав у повітря. Душа у ньому розпалилася без міри, а від того, що в Дикому полі він цілими місяцями не бачив жінок, Зоська так припала йому до серця, що він із першого погляду закохався у неї до нестями.

Він час від часу поглядав на опущені додолу її очі, на рум’яні щічки, на округлі груди, і так мило йому було бачити усе це, що він аж пирхав від задоволення і дедалі сильніше викрешував іскри підківками, дедалі міцніше на поворотах притискав її до своїх широких грудей, і сміявся розкотисто від надміру почуттів, і кипів, і закохувався дедалі сильніше.

Зосине ніжне серденько аж завмирало, але то був зовсім не прикрий страх, — їй до вподоби був вихор, що підхопив її і поніс. Ну чисто тобі змій! Різних кавалерів бачила вона у Яворові, але такого темпераментного не зустрічала, і жоден не танцював, як він, і жоден не пригортав, як він. Справжній змій!.. Що з таким удієш, йому й опиратися неможливо...

У наступній парі танцювала з ґречним кавалером панна Камінська, а за нею Керемовичова і Нересовичова. Їх, дарма що вони міщанського стану, запросили все-таки до компанії, бо обидві дами були з хорошими манерами і до того ж дуже заможні.

Поважний нвірак і двоє анардратів з дедалі більшим здивуванням дивилися на польські танці. Старі при меду гомоніли гучніше й гучніше, так сюрчать коники у полі на жнивах. Але оркестр глушив усі голоси, а посеред кімнати розгорявся у танцюристах молодечий запал.

Бася несподівано залишила свого кавалера, підбігла, задихавшись, до чоловіка і благально склала перед ним руки.

— Міхалеку! — сказала вона. — Жовніри мерзнуть за вікнами, звели їм бочку викотити!

Він, розвеселившись, заходився цілувати їй долоньки і вигукнув:

— Мені й життя не жаль, тільки б тебе потішити!

І вискочив у двір оголосити жовнірам, хто їхня доброзичливиця, бо так йому хотілося, щоб вони Басі були вдячні й аби ще більше любили її.

Коли ті у відповідь крикнули так оглушливо, що сніг посипався з даху, маленький рицар розпорядився:

— Ну ж бо, пальніть із мушкетів! На честь пані віват!

Повернувшись у кімнату, він застав Басю, яка танцювала з Аз’єю. Коли татарин обняв витончену її фігурку, коли відчув зблизька її дихання й тепло її тіла, він підвів догори очі й закружляв перед ним. У душі він зрікався раю, вічного блаженства, усіх насолод у світі й усіх гурій — заради неї одної.

Аж ось Бася завважила кармазинний кафтанчик Нововейської, що промайнув повз неї, і з цікавості, чи встиг Аз’я освідчитися дівчині в коханні, спитала його:

— Ну що, милостивий пане, сказав ти їй?

— Ні!

— Чому ж?

— Не час іще! — відповів татарин із дивним виразом обличчя.

— А ти дуже закоханий?

— На смерть! На смерть! — заволав Тугай-беєвич глухо і тихо, немовби ворон прокаркав.

І вони танцювали далі, слідом за Нововейським, який вирвався вперед. Інші поміняли вже партнерок, а він і досі не відпускав Зосі, часом лишень садив її на лаву — трохи перепочити й дух перевести, а потім знову пускався в танок.

Нарешті він став перед оркестром, обійняв Зосю, другою рукою взявся у бік і вигукнув музикам:

— Краков’як, хлопці! Ну ж бо!

Тої ж миті відгукнувшись, ті хвацько ушкварили краков’яка.

Тоді Нововейський став притупувати і гучним голосом заспівав:

Не струмок то лине

Й у Дністрі розтане,—

То в тобі, дівчино,

Моє серце тане.

Ой-ой!

І це «ой-ой!» він гаркнув по-козацькому так, що Зосенька, сердешна, аж присіла зі страху. Перелякався і поважний нвірак, який стояв поблизу, перелякалися двоє вчених анардратів, а Нововейський повів її далі, двічі обійшов кімнату і, ставши перед музиками, знову заспівав про серце:

Розтривожить хвиля

Річеньку привільну, —

Виловити б з неї

Персні два весільні!

Ой-ой!

— Гарні куплети! — вигукнув пан Заглоба! — Я вже розуміюся на цьому, сам склав чимало! Лови, кавалере, лови! А коли виловиш перстень, я тобі так заспіваю:

Спалахне дівчина,

Якщо ти кресало, —

Тож креши, щоб синя

Іскра їй запала!

Ой-ой!

— Віват! Віват пан Заглоба! — заволали офіцери і все добірне товариство, ще й так гучно, що перелякався поважний нвірак, перелякалися двоє вчених анардратів і в надзвичайному подиві втелющилися один в одного.

А пан Нововейський зробив іще два кола й посадив нарешті на лаву засапану й перелякану сміливістю кавалера Зосю. Любий він був їй, такий відважний і щирий, як вогонь, але саме тому, що вона такого досі не зустрічала, її пойняло збентеження, і дівчина, опустивши очі, сиділа тихо, як мишка.

— Чого ти мовчиш, милостива панно? Журишся чому? — запитав пан Нововейський.

— Бо тато в неволі, — тоненьким голосом відповіла Зося.

— Це нічого, — відповів юнак, — танцювати не гріх! Поглянь, милостива панно, тут у кімнаті нас десятка зо два кавалерів, і, мабуть, жоден із нас своєю смертю не помре — або від стріл поганських, або в полоні. Один сьогодні, другий завтра! У тутешніх краях кожен когось зі своїх утратив, а веселимося ми тому, щоб Господь не подумав, що ми на службу нарікаємо. От що! Танцювати не гріх! Усміхнися, милостива панно, покажи оченята свої, а то я подумаю, що не любий тобі!

Зося оченят своїх, правда, не підняла, зате куточки губ її трохи здригнулися, і дві ямочки з’явилися у неї на рум’яних щічках.