«А чи насмілюсь я сам ставитися до нього, як до підлітка? — розмірковував старий шляхтич. — Битий жак, поручик, бігме, не намилуюся я ним!»

На довершення всього старий усвідомлював, що батьківське почуття дедалі більше оволодіває ним і що він уже розчулений своїм богатирем сином.

Тим часом Ева щебетала як пташка, закидаючи брата запитаннями: коли він повернеться, чи не оселиться тут, чи не має наміру одружитися?

Вона, щоправда, достеменно не знає і зовсім не впевнена, але, бач, чула, що жовніри дуже влюбливі. Ба, навіть пригадує, їй пані Володийовська це казала. Яка вона гарненька і добра, ця пані Володийовська! Привітнішої і вродливішої у цілій Польщі зі свічкою не знайдеш! Хіба що тільки Зося Боска може з нею зрівнятися.

— А хто така Зося Боска? — запитав Адам.

— Та, що тут із матір’ю гостює, а батька її ординці полонили. Ось побачиш її, відразу закохаєшся!

— Кличте сюди Зосю Боску! — вигукнув молодий офіцер.

Батько з Евою заходилися сміятись із його гарячковості, а син сказав їм:

— Ну як же! Любов, як і смерть, нікого не обмине. Я ще безвусий був, а пані Володийовська дівчиною, коли я по вуха у неї закохався! Ой, Боже мій милий! Як же я кохав Баську! І що ж? Якось я став говорити їй про це, і тут немовби мені хто в пику затопив: «Не пхай носа до чужого проса!» Здогадався я, що вона вже тоді пана Володийовського кохала — і що там казати — сто разів мала слушність!

— Це ж чому? — запитав старий пан Нововейський.

— Чому? Та тому, що скажу не вихваляючись — я на шаблях будь-кого перефехтую, тільки не його. Він зі мною менш ніж за дві хвилини впорається. А до того ж наїзник incomparabilis********, перед ним сам пан Рущиць шапку скине. Та що там пан Рущиць! Навіть татари шанують його. Нема ліпшого жовніра у Речі Посполитій!

— А як же вони з дружиною кохають одне одного! Ох-ох! Аж дивитися боляче! — втрутилась Ева.

— А в тебе вже слинка тече! Ге! Та тече вона від того, що й тобі вже пора! — заволав Адам.

І, взявшись у боки, затряс головою як кінь і почав сестру дражнити. Вона ж відповіла скромно:

— У мене й на думці такого не було.

— А тут, до речі, й офіцерів, і ґречного товариства не бракує!

— Та от не знаю, чи казав тобі батько, що Аз’я тут.

— Аз’я Мелехович, липек? Знаю його, добрий жовнір!

— Але ти, напевно, не знаєш, — промовив старий пан Нововейський, — що він не Мелехович зовсім, а наш Аз’я, що з тобою вкупі ріс.

— Боже! Що я чую? Ви погляньте! Мені сяйнула була така гадка, але сказали, що Мелехович він, ну, думаю, тоді не той, а що Аз’я, то наймення це у них поширене. Я стільки років не бачив його, не дивно, що не впізнав. Наш був досить непоказний, присадкуватий, а цей просто хоч куди козак.

— Наш він, наш! — сказав старий пан Нововейський. — А радше, не наш уже — знаєш, чиїм сином він виявився?

— Звідкіля мені знати?

— Великого Тугай-бея!

Молодий Нововейський так плеснув себе по колінах, аж виляски пішли.

— Вухам своїм не вірю! Великого Тугай-бея? Виходить, він князь і ханам рідня? Та в Криму нема благороднішої крові!

— Ворожа це кров!

— Ворожа була у батьку, а син нам служить! Я сам його у ділі разів із двадцять бачив! Хе! Тепер зрозуміло, звідки у ньому береться така диявольська відвага! Пан Собеський перед усім військом відзначив його і в сотники підвищив. Від душі буду йому радий. Вправний жовнір! Сердечно його привітаю!

— І все-таки не варто тобі бути з ним запанібрата.

— Чому? Що він, слуга мені чи нам? Я жовнір, і він жовнір. Я офіцер, і він офіцер. Був би він ще піхотинець нещасний, що лозиною на війні орудує, тоді б не було про що говорити, але ж він Тугай-беєвич, у ньому ж тече шляхетна кров. Князь, і квит, а вже про шляхетське звання для нього сам гетьман подумає. Як же мені кирпу перед ним гнути, якщо я з Кулак-мурзою побратим, із Бакчи-агою побратим, із Сукиманом побратим, а всі вони не посоромилися б овець у Тугай-бея пасти!

Евці знов закортіло поцілувати брата. Сівши біля нього, вона взялася своєю красивою рукою пригладжувати його вихрясту чуприну.

Прихід пана Володийовського урвав ці ніжності.

Молодий Нововейський підскочив на рівні ноги, щоб привітати старшого офіцера, і відразу почав виправдовуватися, чому спершу не доповів про своє прибуття комендантові: тому, мовляв, що не у справах служби сюди прибув, а приватно.

Пан Володийовський лагідно обійняв його і відповів:

— Та хто ж, любий приятелю, дорікне тобі, що після стількох років розлуки ти спершу батькові припав до ніг! Якби йшлося про службу, інша річ, але, напевно, пан Рущиць нічого тобі не доручив?

— Тільки вклонитися. Пан Рущиць аж до Ягорлика подався, йому повідомили, що там багато кінських слідів на снігу виявили. Послання вашої милості мій комендант одержав і відразу ж в орду переказав своїм рідним і побратимам, щоб шукали там і розпитували, сам він, одначе, не став вам відписувати, бо, мовляв, рука у нього до цього не набита, у царині цій він великих успіхів не досяг.

— Не любить він писати, знаю! — усміхнувся пан Володийовський. — Шабля для нього найголовніше!

Маленький рицар поворушив вусиками і по хвилі не без самовдоволення промовив:

— А ви, бач, за Азба-беєм місяців зо два без успіху ганялися.

— Зате ви, ваша милость, проковтнули його, як щука головня, — запально вигукнув молодший Нововейський. — Треба ж такого! Бог йому, мабуть, мізки потьмарив, коли він, од пана Рущиця вирвавшись, до вас тицьнувся. Ну і вскочив горобчик, ха-ха!

Маленького рицаря улестили ці слова і, бажаючи відповісти приємністю на приємність, він звернувся до пана Нововейського-старшого:

— Мені Бог поки що не дав сина, але, якби послав, я хотів би, щоб він на оцього кавалера був схожий!

— І що у ньому такого! Анічогісінько! — заперечив старий шляхтич. — Neguam********, та й годі.

А сам аж засопів від задоволення.

— Чи й не раритет!.. — трохи подумавши, додав він.

Тим часом маленький рицар погладив по щоці Еву і сказав їй:

— Бачиш, милостива панно, я далеко вже не парубок, але Басьці моїй майже стільки років, як тобі, і я намагаюся, аби вона мала приємні розваги, що личили б молодій жінці... Правда, всі її тут обожнюють, сподіваюсь, і ти, милостива панно, погодишся, є за що?

— Боже милостивий! — заволала Евка. — Та другої такої нема на світі! Я допіру про це говорила!

Маленький рицар страшенно зрадів, обличчя його просяяло.

— Правда, милостива панно? Ти так і сказала?

— Так і сказала! — підтвердили разом батько й син.

— Ну то вдягнися, милостива панно, якнайошатніше, бо я, потай від Баськи, сьогодні оркестр із Кам’янця запросив. Музикам звелів інструменти сховати в солому, а їй сказав, що то цигани приїхали коней підкувати. Увечері такі танці влаштуємо! А вона охоча до них, ще й яка, хоч і вдає з себе поважну матрону.

І пан Міхал, вельми вдоволений, заходився потирати руки.

******** Неперевершений (лат.).

******** Непутящий (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХХІІІ

Випав такий густий сніг, що по вінця заповнив фортечний рів і шапкою накрив частокіл. Надворі була ніч і завія, а головний дім хрептівської фортеці сяяв вогнями. Оркестр складався із двох скрипалів, контрабаса, двох флейт і валторни. Скрипалі пиляли, як то кажуть, від вуха, що їх аж заточувало, а у флейтистів і валторніста щоки мало не лопалися і очі наливалися кров’ю. Літні люди з офіцерів і товариства повсідалися рядком на ослонах під стіною, як сизі голуби на даху, і, попиваючи мед і вино, спостерігали за танцівниками.

Першим у парі з Басею виступав пан Мушальський — попри поважний вік, танцюрист, як і лучник, затятий. Бася в сукні зі сріблястої парчі, отороченій горностаєм, була як свіжа троянда на свіжому снігу. І старі, й молоді, милуючись її красою, мимоволі вигукували: «Боже мій!» Усіх затьмарила, навіть Нововейську і Боску, котрі були молодшими від неї і дуже гарними на вроду. В очах у неї горіли радість і веселість. Пропливаючи повз маленького рицаря, вона усмішкою дякувала йому, поміж трохи розтуленими рожевими губами блищали білі, як перли, зубки, й уся вона, сріблячись і мінячись, як промінь чи зірочка, підкоряла воднораз очі й серця первозданною красою дитини, квітки і жінки.