Промовивши це, випростався пан Собеський в усій своїй величі, й обличчя його сяяло, як сяяло, напевно, обличчя Готфрида де Бульйона44, коли він із криком: «Із нами Бог!» кинувся на штурм Єрусалима. І пан Богуш після цих слів сам собі видався мізерним, і Аз’я поруч із паном Собеським здавався мізерним, а полум’яні задуми молодого татарина зчорніли враз і постали в очах пана Богуша безчесними й узагалі принизливими.
Та й що він міг відповісти на слова гетьмана, що ліпше головою накласти, аніж зрадити віру християнську? Який іще навести доказ? Бідолашний шляхтич не знав, що й робити, чи припасти до ніг гетьмана, чи бити себе у груди, волаючи: «Mea culpa? Mea maxima culpa!»********
Цієї миті задзвонили у найближчому домініканському соборі.
Почувши дзвін, пан Собеський сказав:
— До вечірні дзвонять! Ходімо, Богуше, волі Божій ввіримося!
******** Без сумніву (лат.).
******** Моя провина, моя велика провина! (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХХХІІ
Наскільки пан Богуш поспішав до гетьмана із Хрептова, настільки він не квапився поворітьма. У кожному великому місті зупинявся на тиждень або й на два, свята провів у Львові, там же його застав і Новий рік.
Він віз, щоправда, гетьманські настанови Тугай-беєвичу, але в них були тільки порада чимскоріше завершити перемови з татарськими ротмістрами і сухий, навіть грізний наказ відмовитися од великих задумів, тож у пана Богуша не було причин поспішати, бо Аз’я зі своїми татарами не міг нічого вчинити, не маючи на руках грамоти від гетьмана.
І пан Богуш ледве плівся, часто звертаючи дорогою до костьолів і приносячи там покуту за причетність до задумів Аз’ї.
А Хрептів тим часом відразу ж після Нового року наповнився гостями. Приїхав із Кам’янця нвірак, посланець ечміадзинського патріарха, з ним двоє анардратів — досвідчених теологів із Кафи, і безліч слуг. Жовніри чудувалися їхніми дивними уборами, фіолетовими і червоними клобуками, довгими покривалами з оксамиту й атласу, смаглявими обличчями і величавістю, з якою вони ходили, наче дрохви чи журавлі, хрептівською фортецею.
Прибув і Захарій Піотрович, відомий своїми подорожами до Криму і навіть до самого Царгорода, та ще більше ревністю, з якою відшукував і викуповував він полонених на східних базарах. Він супроводжував нвірака й анардратів. Пан Володийовський одразу відлічив йому суму, необхідну для викупу пана Боского, а позаяк дружина його таких коштів не мала, то доклав і свої, а Бася потайки поклала туди ще й свої діамантові кульчики, щоб якось допомогти нещасній вдові й гарненькій Зосі.
Приїхав і Сеферович, кам’янецький претор, багатий вірменин, у якого брат томився у татарському полоні, і дві пані, Нересовичова і Керемовичова, обидві молоді й уродливі, хоч і чорняві. Вони клопоталися про своїх полонених чоловіків.
Були це гості переважно журливі, проте й веселих не бракувало: ксьондз Камінський прислав до Хрептова на масну, під Басину опіку, свою небогу панну Камінську, доньку звинигродського ловчого, а одного чудового дня як із неба впав молодий Нововейський. Довідавшись про те, що батько його перебуває у Хрептові, він негайно ж попросив дозволу у пана Рущиця на зустріч із родаком.
Молодий Нововейський дуже змінився за останні декілька років: верхню губу його вже густо всіяли закручені догори вусики, що не приховували білих вовчих зубів. Він і колись був дужим хлопцем, а тепер став майже велетнем. Такий густий і буйний чуб тільки й міг рости на цій здоровенній голові, їй цілком пасували й широченні плечі. Засмагле, обпалене вітром обличчя з очима-вуглинками світилося молодецькістю. У широкій долоні він міг легко сховати чимале яблуко — вгадай, мовляв, у якій руці? І на порох чавив жменю горіхів, міцно притиснувши їх рукою до стегна.
Усе в ньому у силу пішло, бо, зрештою, сам він був стрункий, худорлявий, а груди — капличкою. Підкови гнув, не надто й натужачись. А прути залізні жовнірам на шиї зав’язував і на зріст вищим здавався, аніж був насправді. Під ногами в нього дошки тріщали, зачепить випадково лаву — тріски збирай.
Одне слово, славний був парубок. Життя, здоров’я, відвага й сила нуртували в ньому, наче окріп у казані, навіть не можучи вміститися у такому велетенському тілі. В голові й грудях у нього ніби вогонь бухав, тож мимоволі кортіло подивитися, чи не димить часом шевелюра. А й справді траплялося йому напиватися в дим — до чарки його тягло. На бій ішов зі сміхом — іржав як кінь, а вже рубака такий був управний, що жовніри на вбитих ним дивитися ходили — і чудувалися.
А втім, змалечку звиклий до степу і до польового сторожового життя, він, хоч і запальний, чуйний і обачний був, знав усі витівки татар, а після пана Володийовського і Рущиця славився як найліпший наїзник.
Старий пан Нововейський, всупереч своїм погрозам і обіцянкам, прийняв сина не надто суворо, боявся відштовхнути, — шукай потім вітра в полі, ще одинадцять років не з’явиться.
По суті, самолюбивий шляхтич був задоволений сином: справді, грошей із дому не бере, сам собі дає раду, серед рицарів прославився, у гетьмана ласку заслужив і чин офіцерський, чого не всякий і з протекцією міг би домогтися. Окрім того, батько врахував і те, що здичавілий у степах і на війні парубок може не скоритися батьківській волі, а тоді не варто й ризикувати.
Син же, хоч, як і годиться, припав до батькових ніг, сміливо глянув йому в очі й відверто відповів на перші докори.
— У вас, батьку, на язиці догани, а в серці радість за мене, бо й справді, я вас не осоромив, а що у хоругов утік, то на те й шляхтич.
— А може, бусурман, — заперечив старий, — одинадцять літ додому носа не потикав.
— Не потикав тому, що кари боявся, вона не відповідала б моєму чинові й честі офіцерській. Усе чекав листа із відпущенням гріхів. Листа не було, ну й мене не було.
— А тепер уже кари не боїшся?
Парубок показав в усмішці свої білі зуби.
— Тут у нас влада військова, їй навіть батьківська поступитися мусить. Ви, батьку, ліпше б обняли мене, адже душа ваша цього просить!
Сказавши це, він розгорнув обійми, а пан Нововейський розгубився, не знаючи, що робити йому з сином, котрий ще хлопчиськом пішов із дому, а тепер ось він — зрілий чоловік, прославлений офіцер. Це вельми лестило батьківському честолюбству, він і справді радий був би притиснути сина до грудей, але боявся все-таки втратити свою честь.
Але син перший обняв батька. У ведмежих обіймах затріщали у шляхтича кості, і це геть його розчулило.
— Що врадиш, — сопучи вигукнув він, — чує, бестія, що на своєму коні сидить, і ось вам! Дивіться! У себе вдома я б так не розм’як, а тут — куди дінешся? Ну ж бо, підійди ще до мене!
Вони знову обнялися, і син із нетерпінням почав розпитувати про сестру.
— Я наказав їй осторонь триматися, аж поки покличу, — відповів батько,— дівчина там, либонь, мало зі шкури не вискочить.
— Ой лелечко! Де ж вона? — крикнув син.
Він одчинив двері й заходився так гучно кликати сестру, що луна, відбившись од стін, йому відповіла:
— «Евко! Евко!»
Ева, яка чекала в сусідній кімнаті, тої ж миті влетіла до них, і, ледве встигла крикнути «Адаме!», як могутні руки підхопили її і підкинули вгору. Брат її завжди дуже любив. У дитинстві він часто-густо захищав її від батькового тиранства і не раз брав на себе її провини й належну їй хльосту.
Узагалі пан Нововейський був у домі деспотом і надто жорстоким, через те Ева у могутньому браті не лише брата вітала, а й прийдешню свою втечу і захисника. Він же цілував її в голову, очі, руки, на хвильку відсунув од себе, подивився їй в обличчя і радісно вигукнув:
— Ох, і гарна дівка! Бігме, гарна!
А згодом знову:
— Ну й виросла! Піч, не дівка!
А очі Еви сміялися. Потім вони заговорили навперебій про все на світі: про довгу розлуку, про дім, про війни. Старий пан Нововейський ходив довкола них і щось бурчав собі під ніс. Син вельми припав йому до душі, та все-таки старого непокоїло: хто з них надалі візьме гору? За тих часів батьківська влада міцнішала і невдовзі стала безмежною, але ж син як-не-як був наїзником, жовніром із Дикого поля і, як слушно зрозумів батько, міцно тримався у сідлі. Нововейський-старший ревно оберігав свою владу. Звісно, він мав певність, що син, шануючи його, віддасть йому належне, але чи буде він податливий як віск, чи все зноситиме, як зносив підлітком?
