Гетьман налив меду і почаркувався з гостем, а той доземно вклонився, вихилив чарку і так сказав:
— Ось вона, перша новина: Аз’я, якому велено було ротмістрів татарських назад сюди до нас на службу привести, зовсім не Мелехович, а син Тугай-бея!
— Тугай-бея? — з подивом перепитав пан Собеський.
— Так, ваша ясновельможність. Відкрилося, що пан Ненашинець іще дитиною його із Криму викрав, але дорогою загубив, і Аз’я опинився у Нововейських і ріс у них, не підозрюючи, хто його батько.
— Дивним здавалося мені, що він, зовсім ще молодий, таку повагу має у татар. А тепер воно й зрозуміло: і козаки, навіть ті з них, що залишилися Вітчизні вірними, Хмельницького мало не за святого мають і пишаються ним.
— От-от! Я те саме Аз’ї казав! — підтвердив пан Богуш.
— Незбагненні шляхи Господні, — помовчавши, сказав гетьман, — старий Тугай-бей річки крові пролив на нашій землі, а молодий служить їй, принаймні досі вірою і правдою служив. А тепер, не знаю, чи не захоче він у Криму скуштувати влади.
— Тепер? Та тепер він іще вірніше їй служитиме — це і є друга моя новина, яка, може статися, дасть надію проклятій Речі Посполитій на силі зібратися й вихід і шлях до порятунку. Нехай допоможе мені Бог, — як допоміг заради цієї новини знехтувати усіма труднощами й небезпеками дороги,— чимскоріше вам її викласти і тим утішити стурбоване серце вашої ясновельможності.
— Слухаю пильно, — відповів пан Собеський.
Пан Богуш заходився з таким запалом викладати задуми молодого Тугай-беєвича, що став воістину красномовним. Час від часу він тремтливою від хвилювання рукою наливав собі чарку меду, розхлюпуючи через вінця шляхетний напій, і все говорив, говорив...
Здивованому поглядові великого гетьмана ніби уявилися, змінюючи одна одну, світлі картини прийдешнього: ось тисячі, десятки тисяч татар ринулися вкупі з дружинами, дітьми, табунами й чередами до землі і волі, козаки ж, побачивши цю нову силу Речі Посполитої, перелякані, покірно б’ють чолом татарам, королю і гетьману. Немає більше бунтів в Україні, немає звичних спустошливих, як вогонь чи повінь, набігів на Русь, зате пліч-о-пліч із військом польським і козацьким нишпорять неозорими степами під звуки дудок і бій литавр чамбули української шляхти — татарські чамбули.
Через роки тягнуться одна за одною гарби, а на них, усупереч волі хана й султана, — незліченний народ, котрий віддав перевагу праву й свободі, аніж пригнобленню, українському чорнозему і хлібові, аніж колишній голодній долі... Давня ворожа сила пішла служити Речі Пополитій — Крим збезлюднів. Із рук хана й султана вислизає звикла сила, і страх пойняв їх, бо від степів, від України грізно дивиться їм у вічі новий гетьман нової татарської шляхти, вірний страж і захисник Речі Посполитої, славний син страшного батька — молодий Тугай-бей.
Рум’янець залив обличчя пана Богуша. Здавалося, він насолоджується власними речами, та нарешті, піднявши руки, він закричав:
— Ось що я привіз! Ось що цей нащадок драконів висидів у хрептівських лісах! А тепер йому потрібен тільки лист і дозвіл вашої ясновельможності, щоб кинути поклик у Криму і на Дунаї! Ваша ясновельможність! Якби син Тугай-бея нічого більше не вчинив, а лишень посіяв чвари у Криму й на Дунаї, усіх би там пересварив, розбудив гідру міжусобиці, одні улуси озброїв би супроти одних, то й цим він напередодні війни, повторюю, напередодні війни зробив би велику, неоціненну послугу Речі Посполитій!
Пан Собеський мовчав і сягнистими кроками міряв кімнату. Прекрасне обличчя його було понуре, навіть грізне. Він ходив і, либонь, вів у душі розмову — чи з собою, чи з Богом — невідомо.
Нарешті великий гетьман неначе розірвав у себе в душі якусь сторінку і звернувся до мовця зі словами:
— Богуше, я такого листа і такого дозволу, хоч би й мав на те право, доки живий, не дам!
Слова ці впали на Богуша і тягарем своїм так його придавили, немовби були вилиті з заліза чи залізного свинцю. Він на мить занімів, понурив голову і після довгого мовчання пробурмотів:
— Але чому, ваша ясновельможність, чому?..
— Спершу відповім тобі як політик: ім’я сина Тугай-бея і справді, certum guantum********, могло б привабити татар, якби при цьому їм були обіцяні земля, воля і шляхетські привілеї. Хоч прийшло б їх сюди все ж не так багато, як ти собі уявив. Але найголовніше — це був би шалений вчинок: татар в Україну кликати, новий народ там оселяти, коли ми з козаками поки що не можемо дати ради. Ти кажеш, між ними відразу почалися б суперечки і чвари, меч би приставили до шиї козацької, а хто поручиться, що меч той і польською кров’ю не обагрився б? Я цього Аз’ю до сеї миті не знав, а тепер бачу: живе у нього в грудях змій честолюбства і пихи, через те й питаю: хто поручиться, що не сидить у ньому другий Хмельницький? Він битиме козаків, одначе, не догоди йому якось Річ Посполита чи пригрози вона йому за який-небудь запальний вчинок законною карою, і він миттю з козаками спізнається, нові незліченні полчища зі сходу закличе, як Хмельницький закликав Тугай-бея, перейде на бік султана, як Дорошенко перейшов, і замість посилення нашої могутності почнеться нове кровопролиття і нові поразки нас спіткають.
— Ваша ясновельможність! Татари, ставши шляхтичами, міцно триматимуться Речі Посполитої.
— Чи липеків і черемисів мало було? Вони давно вже шляхтичами стали, чи не тому й перейшли на бік султана?
— Липекам не завжди надавалися привілеї.
— А що, коли шляхта, а так воно й буде, рішуче заперечить такому розширенню шляхетських прерогатив? Як честь і совість тобі дозволять цим диким і кровожерним юрбам, які до того без упину грабували нашу Вітчизну, дати силу і право вирішувати її долю, вибирати королів, на сейм посилати депутатів? За що їм така нагорода? Що за безглузда думка сяйнула тому татаринові в голову і який злий дух тебе, старий жовніре, попутав, що ти дав збити себе з пантелику й ошукати і повірив у таку безчесну й неможливу затію?
Богуш понурив очі й промовив невпевнено:
— Ваша ясновельможність! Що шляхта суперечитиме, це я наперед знав, але ось Аз’я каже, що коли татари з дозволу вашої ясновельможності сюди переселяться, то вже ніяка сила звідси їх не вижене.
— Чоловіче! Отже, він уже й погрожував, і мечем потрясав над Річчю Посполитою, а ти й не второпав?
— Ваша ясновельможність! — заперечив у відчаї Богуш, — можна б, зрештою, не всіх татар шляхтою зробити, хіба що найвидатніших, а решту проголосити вільними людьми. Вони й так на заклик Тугай-беєвича відгукнуться.
— А чи не краще тоді усіх козаків вільними людьми проголосити? Перехрестися, старий жовніре, бо, кажу тобі, злий дух у тебе вселився.
— Ваша ясновельможність...
— І ось що я ще тобі скажу, — тут пан Собеський наморщив чоло і блиснув очима, — якби навіть усе було по-твоєму, і могутність наша могла б вирости, і війні з турками вдалося б запобігти, і шляхта сама до цього закликала, доки я можу тримати цією ось рукою шаблю й перехреститися, — не бувати цьому! Бог свідок! Не допущу я цього!
— Але чому, ваша ясновельможність? — ламаючи руки, запитав Богуш.
— Бо я не лише польський гетьман, а й християнський, я на сторожі хреста стою! І хоч би козаки ще жорстокіше терзали утробу Речі Посполитої, я голів засліпленого, але християнського народу поганським мечем рубати не буду. Бо, вчинивши це, я б батькам і дідам нашим, власним пращурам, праху їхньому, крові, сльозам, усій давній Речі Посполитій сказав би: «Рака!»43 О Боже! Нехай загибель на нас чекає, нехай найменням нашим судилося стати найменнями спочилих, та нехай же поминають нас довіку у храмі Божому тією вірою, яку Бог нам призначив. І нехай нащадки наші, дивлячись на ці хрести й могили, скажуть: «Вони християнство і хрест від нечестивих мусульман до останнього подиху, до останньої краплі крові боронили й за інші народи душі свої поклали». Це наш обов’язок, Богуше! Адже ми фортеця, на мурах якої Христос прапор мук своїх підніс, а ти велиш мені, щоб я, жовнір Божий, фортеці тієї комендант, першим браму відчинив, поганців, як вовків у вівчарню, впустив і Ісусових овечок на забій видав?! Та ліпше вже від чамбулів страждати і бунти терпіти, на жорстоку січу ліпше піти й полягти там і мені, і тобі, та що там, навіть усій Речі Посполитій краще вже загинути, аніж наймення своє зганьбити, слави позбутися і Божу сторожову службу зрадити!
