Довго тривало мовчання. Тугай-беєвич поволі заспокоївся і нарешті сказав:

— Богуш сюди приїздив. Я йому відкрив свою могутність і запропонував, щоб в Україні, поруч із козаками, татари оселилися, а біля гетьмана козацького щоб гетьман татарський був.

— І що він, згодився?

— Він за голову схопився і майже бив мені чолом, а наступного ж дня до гетьмана поквапився з радісною звісткою.

— Ефенді, — боязко промовив Халім, — а що, як Великий Лев не піде на це?

— Собеський?

— Авжеж.

Очі Аз’ї спалахнули червоним полум’ям, але відразу й погасли. Обличчя його стало спокійним.

Він сів на лаву і, підперши голову руками, глибоко задумався.

— Я вже сяк і так розкидав розумом, — сказав він нарешті, — що великий гетьман може відповісти, коли йому пан Богуш повідомить цю радісну звістку. Гетьман розумний, він погодиться. Гетьману відомо, що навесні почнеться війна з султаном, на яку в Речі Посполитої нема ні коштів, ні людей, а Дорошенко з козаками на боці султана, і Ляхистану взагалі загрожує загибель, тим паче що ні король, ні шляхта у війну не вірять і не квапляться до неї готуватися. Я тут до всього дослухаюся, усе знаю, та й Богуш не приховує від мене, що говорять при дворі у гетьмана. Пан Собеський великий чоловік, він погодиться, бо знає: коли татари сюди прийдуть по землю й волю, то у Криму і в добрудзьких степах чвари можуть початися, а тоді могуть ординська ослабне і султану доведеться думати, як ці чвари залагодити... А тим часом гетьман матиме час, щоб краще до війни підготуватися, а козаки з Дорошем задумаються, чи так уже варто берегти вірність султанові. Тільки це може урятувати Річ Посполиту, котра так знесилилася, що й декілька тисяч липеків, які повернуться назад, для неї неабияка підмога. Гетьман знає про це, гетьман мудрий, він погодиться...

— Схиляюся перед розумом твоїм, ефенді, — відповів Халім, — та що, як Аллах затьмарить глузд Великого Лева або шайтан так осліпить його пихою, що він одкине твої задуми?

Аз’я притулив своє хиже обличчя до Халімового вуха й прошепотів:

— Ти залишся тут, аж поки прибуде відповідь од гетьмана, а я до того часу до Рашкова не рушу. Якщо відкине він мої задуми, я пошлю тебе до Кричинського й інших. Ти їм сповістиш мій наказ, щоб вони сюди, аж під Хрептів, підійшли тим берегом і були напоготові, а я тут із моїми татарами однієї чудової ночі вдарю на гарнізон і таке їм учворю, що ого-го!

Тут Аз’я провів пальцем по шиї і додав:

— Кесим! Кесим! Кесим!

Халім утягнув голову в плечі, і на його звіриному обличчі з’явилася зловісна усмішка.

— Алла. І Маленькому Соколові... так?

— Так! Йому першому!

— А потім у султанські землі?

— Так!.. Із нею!..

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХХІ

Люта зима вкрила ліси товстим шаром снігу, по вінця засипала яри, тож увесь край здавався всуціль білою рівниною. Зненацька розгулялися сильні хуртовини, ховаючи під сніжним саваном людей і цілі стада, дороги стали непрохідними й небезпечними, і все-таки пан Богуш що є сили поспішав до Яворова, аби чимскоріше поділитися з гетьманом великими задумами Аз’ї.

Шляхтич родом із порубіжжя, вихований у постійному страсі перед козацькими й татарськими набігами, стурбований думкою про небезпеку, якою загрожують Вітчизні бунти, навали й незліченна сила турецька, пан Богуш убачав у цих задумах мало не шлях до порятунку Речі Посполитої, свято вірив, що боготворимий ним, так само як і всіма жителями околиць, гетьман, не вагаючись, схвалить їх, позаяк ідеться про посилення могуті Вітчизни, і, попри заметіль, бездоріжжя і снігові замети, він квапився, відчуваючи радість у своєму серці.

Тож у неділю як сніг на голову він нагрянув до Яворова і заставши там, на щастя, пана гетьмана, звелів негайно доповісти про себе, хоч його попереджали, що гетьман денно і нощно заклопотаний експедиціями й написанням листів, так що навіть попоїсти йому нема коли. Проте гетьман, хоч як це дивно, наказав негайно його покликати. І ось, зачекавши декілька хвилин серед двірських, старий жовнір схилився до ніг свого воєначальника.

Він побачив пана гетьмана змарнілим і стурбованим — то був, мабуть, найважчий період у житті пана Собеського. Ім’я його ще не гриміло у всіх куточках християнського світу, але в Речі Посполитій він уже вславився як великий полководець і грізний звитяжець бусурман.

Завдяки такій славі йому й довірили свого часу булаву великого гетьмана і захист східних кордонів, але до гетьманського звання не додали ні війська, ні коштів. І все ж звитяга досі йшла за ним, як тінь. Зі жменею війська він звитяжив під Підгайцями, зі жменею війська пройшов як пломінь уздовж і впоперек Україну, на порох стираючи багатотисячні чамбули, захоплюючи бунтівні міста, сіючи жах і страх перед польською зброєю.

Але тепер над нещасною Річчю Посполитою нависла загроза війни з найстрашнішим із тогочасних супротивників — із усім мусульманським світом. Не було вже таємницею для Собеського, що коли Дорошенко віддав султанові Україну і козаків, той пообіцяв йому сколихнути всю Туреччину, Малу Азію, Аравію, Єгипет, самісінькі глибини Африки, піти священною війною на Річ Посполиту по новий пашалик. Загибель хижим птахом нависла над цілою Руссю, а в Речі Посполитій тим часом панував нелад, шляхта бурхливо виступала на захист свого недолугого ставленика і, збираючись у збройні табори, була готова хіба що до війни міжусобної. Спустошена недавніми війнами і військовими конфедераціями, країна зубожіла. Підбурювала заздрість, взаємна недовіра ятрила серця. Ніхто не хотів вірити у війну з магометанськими полчищами, і великого полководця звинувачували у тому, що він зумисне поширює чутки про неї, щоб відвернути уми від справ внутрішньодержавних. Були й ще жорстокіші звинувачення: нібито він готовий навіть турків покликати, аби забезпечити перемогу своїй партії. Його просто звинувачували у зрадництві і, якби не військо, без вагань учинили б над ним суд і розправу.

Він же перед обличчям прийдешньої війни, знаючи, що з півночі ось-ось рушить сила-силенна дикого люду, стояв майже без війська, з такою малою дещицею, що султан самих слуг мав більше, — без коштів, без засобів для оснащення зруйнованих фортець, без надії на перемогу, без можливості оборонятися, навіть без віри в те, що смерть його, як колись смерть Жолкевського, пробудить закляклу країну і народить месника. І через те стурбованість лягла йому на чоло, а його прекрасне обличчя, схоже на обличчя римського тріумфатора, увінчаного лаврами, мало сліди таємних мук і безсонних ночей.

Одначе, побачивши пана Богуша, гетьман доброзичливо всміхнувся і прояснів на виду. Він поклав йому руки на плечі й сказав:

— Ласкаво прошу, жовніре! Не сподівався я на таку скору зустріч, але тим приємніше бачити тебе у Яворові. Звідкіля їдеш? Із Кам’янця?

— Ні, ясновельможний пане гетьмане. До Кам’янця я й не заїжджав, із Хрептова просто сюди.

— Що там мій маленький рицар поробляє? Чи здоровий і чи хоч трохи ушицькі пущі розчистив?

— У пущах тепер так спокійно, що й дитині малій туди безпечно ходити. Бандитів усіх перевішали, а останніми днями Азбу-бея з усією ватагою до ноги розбили, так що нікого живого не лишилося. Я приїхав саме тоді, коли його знищили.

— Упізнаю пана Володийовського. Тільки Рущиць із Рашкова може з ним зрівнятися. А що там у степах чувати? Чи є якісь свіжі вісті з Дунаю?

— Є, але лихі. В Адріанополі наприкінці зими великий congressus війська має відбутися.

— Це я вже знаю. Нема нині ніяких вісток, опріч лихих: що із Польщі, що із Криму, що із Стамбула.

— А от і ні, ясновельможний пане гетьмане, сам я з такою щасливою звісткою прибув, що, якби був турком чи татарином, неодмінно бакшишу зажадав би.

— Та ти наче з неба до мене впав! Ну ж бо, кажи мерщій, розбий тугу!

— Я так промерз, ваша ясновельможність, що аж мізки закостеніли.

Гетьман плеснув у долоні й звелів пахолкові принести меду. Невдовзі той приніс замшілий дзбанок і свічники із запаленими свічками, бо хоч і рано ще було, а день через снігові хмари стояв похмурий, і надворі, й у кімнатах немовби запанували сутінки.