Сказавши це, він застогнав, відчувши нестерпний біль. Стримувана пристрасть пекла його вогнем. А Бася вважала ці слова вибухом довго стримуваного і таємно приховуваного кохання татарина до Еви, і їй стало жаль юнака до сліз.

— Підведись, Аз’я! — звернулася вона до татарина, що стояв навколішки. — Я завжди зичила тобі добра і тепер від щирої душі хочу тобі допомогти. У тебе в жилах тече шляхетна кров, милостивий пане, за твої заслуги, гадаю, у шляхетстві тобі не відмовлять, пана Нововейського вдасться умовити, він уже іншими очима дивиться на тебе, ну а Евка...

Тут Бася підвелася з лави, повернула до Аз’ї своє усміхнене рожеве личко і, ставши навшпиньки, прошепотіла йому на вухо:

— Евка тебе кохає!

У Аз’ї обличчя перекосилося — від люті, напевно. Схопившись обіруч за оселедець і забувши про те, яке здивування може це викликати, він вигукнув хриплим голосом:

— Алла! Алла! Алла!

І вибіг із кімнати.

Бася поглянула йому услід. Вигук Аз’ї не дуже її здивував, бо вона чула його і від польських жовнірів, але, побачивши, який запальний молодий татарин, вона сказала собі: «Чисто тобі вогонь! Шаленіє за нею!»

І вихором помчала розповісти про все чоловікові, панові Заглобі й Еві. Пана Володийовського вона застала у канцелярії, заклопотаного реєструванням хоругов хрептівської фортеці. Він сидів і писав, коли вона вбігла до нього й вигукнула:

— Ти знаєш, я говорила з ним! Він припав мені до ніг! Ну просто шаленіє за нею!

Маленький рицар поклав перо і почав дивитися на дружину. Вона була жвава і така гарна собою, що очі його блиснули й загорілися сміхом, руки потяглися до неї, а вона, немовби пручаючись, повторила:

— Аз’я шаленіє за Евкою!

— Як я за тобою! — відповів маленький рицар, обіймаючи її.

Того самого дня і пан Заглоба, і Евка Нововейська з усіма подробицями знали про її розмову з татарином. Дівоче серце тепер пойняли солодкі мрії, воно гупало молотом на думку про перше побачення, а ще дужче на думку про те, що буде, коли з часом вони опиняться віч-на-віч. Ева вже бачила смагляве обличчя Аз’ї біля своїх колін, відчувала поцілунки на своїх руках, її огортала приємна млость... Ось дівоча голівка схиляється на плече коханого, а вуста шепочуть: «І я кохаю...»

А тим часом, зворушена і стривожена, вона поривчасто цілувала Басині руки, раз у раз поглядаючи на двері: чи не з’явиться в них понуре, але вродливе обличчя Тугай-беєвича.

Аз’я, одначе, не показувався у фортеці — до нього прибув Халім, давній слуга його батька, а нині добрудзький мурза.

Цього разу він з’явився відкрито, позаяк у Хрептові вже знали, що він посередник між Аз’єю і ротмістрами тих липеків і черемисів, котрі перейшли на службу до султана. Обидва зачинилися на квартирі в Аз’ї, і Халім, ударивши належні Тугай-беєвичу поклони, очікував запитань, схрестивши руки на грудях і схиливши голову.

— Листи є? — запитав його Аз’я.

— Немає, ефенді. Усе веліли переказати на словах!

— То кажи!

— Війна неминуча. Навесні усі мають іти під Адріанополь. Болгарам наказано вже сіно і ячмінь туди звозити.

— А хан де буде?

— Хан через Дике поле просто в Україну до Дороша попрямує.

— Що у стані чути?

— Війні всі раді, весни ждуть не діждуться, бо нужда зараз у стані, хоч зима щойно почалася.

— Невже дуже бідуєте?

— Коней загинула сила-силенна. У Білгороді знайшлися навіть охочі в неволю піти, аби якось до весни протриматися. Коні попадали через те, ефенді, що восени трава у степах була зачучверіла. Сонцем її випалило.

— А про сина Тугай-бея чули?

— Лишень те, що ти мені говорити дозволив. Звістку ту рознесли липеки й черемиси, проте правди ніхто до пуття не знає. А ще чутка пройшла, ніби Річ Посполита волю й землю дасть їм і на службу закличе під руку сина Тугай-беєвого. От і сполошилися улуси, які бідніші. Хочуть, ефенді, ой хочуть! А інші подейкують, немовби пусте це, немовби Річ Посполита військо супроти них вишле, а Тугай-беєвого сина ніякого й нема зовсім. А ще були у нас купці з Криму, і там те саме: одні запевняють, що «об’явився син Тугай-бея» — і бунтуються, а другі «немає» твердять і тих утримують. Та якби звістка розійшлася, що ваша милость на службу кличе, землю і волю обіцяє, полчища б рушили... Тільки сказати дозвольте...

Обличчя Аз’ї проясніло від задоволення, сягнистими кроками міряючи кімнату, він промовив:

— Будь благословенний під моїм дахом, Халіме! Сідай і поїж!

— Я вірний пес твій і слуга, — відповів старий татарин.

Тугай-беєвич плеснув у долоні, на його знак увійшов липек-ординарець і, діставши наказ, мерщій приніс попоїсти: горілку, вуджене м’ясо, хліб, солодощі й декілька пригорщів сушеного кавунячого насіння, улюблених, як і насіння соняшників, ласощів татар.

— Ти приятель мені, а не слуга, — сказав Аз’я, коли липек-ординарець вийшов, — будь благословенний, бо ти приносиш добрі вісті: сідай і поїж!

Халім бадьоро заходився їсти, і, аж доки закінчив, вони не промовили й слова. Підкріпившись, Халім почав стежити очима за Аз’єю, очікуючи, коли той заговорить.

— Тут уже знають, хто я, — промовив нарешті Тугай-беєвич.

— І що ж, ефенді?

— А нічого. Тільки більше поважати стали. Все одно я мав відкритися, коли б до діла дійшло. А відтягував тому, що на вісті від орди чекав, хотілося, щоб гетьманові раніше за інших про мене відомо стало, та приїхав Нововейський і впізнав мене.

— Молодий? — з тривогою спитав Халім.

— Та ні, старий. Аллах їх усіх пригнав сюди, і дівку теж. Шайтан би їх узяв. Ось тільки гетьманом стану, пограюся з ними. Дівку сватають мені, та дарма. У гаремі теж невольниці потрібні!

— Старий сватає?

— Ні!.. Вона!.. Вона гадає, що я ту кохаю!

— Ефенді! — уклонившись, промовив Халім. — Я раб оселі твоєї і не маю права говорити при твоїй особі. Але я поміж липеками тебе впізнав, під Брацлавом відкрив тобі, хто ти, і відтоді вірно тобі служу. Я й іншим сказав, щоб за пана тебе мали, та, хоч усі вони тобі віддані, ніхто не любить тебе так, як я. Тож чи дозволено мені буде слово мовити?

— Кажи.

— Ти маленького рицаря остерігайся. Страшний він, у Криму й у Добруджі славетний.

— А чи чув ти, Халіме, про Хмельницького?

— Чув, я у Тугай-бея служив, а він із Хмельницьким війною на ляхів ходив, замки руйнував, здобич брав...

— А чи знаєш ти, що Хмельницький у Чаплинського дружину викрав і собі її за дружину взяв і дітей із нею мав? І що ж? Була війна, і ніяке військо, ні гетьманське, ні королівське, ні Речі Посполитої не зуміло її у нього відібрати. Він і гетьманів здолав, і короля, і Річ Посполиту, бо мій батько йому допоміг, та й до того ж був він козацьким гетьманом. А я ким стану? Татарським гетьманом. Землі мені мають чимало дати і місто за столицю, а довкола того міста улуси виростуть на родючій землі, а в улусах ставні ординці з шаблями — багато луків і багато шабель! А як я її у місто моє викраду і дружиною її, красуню, гетьманською дружиною назву, на чиєму боці буде сила? На моєму! Хто її у мене відбере? Маленький рицар!.. Якщо виживе!.. І нехай би навіть він вижив і вовком вив і самому королю зі скаргою чолом бив, ти що гадаєш, вони війну супроти мене почнуть через одну русу косу? Була вже у них така війна, половина Речі Посполитої згоріла у вогні. Хто мене стримає? Гетьман? А я з козаками об’єднаюся, Дорошу побратимом стану, а землю султанові віддам. Я другий Хмельницький, я ліпший за Хмельницького, лютий лев я! Якщо дозволять мені взяти її, я їм служитиму, козаків битиму і хана битиму й султана, а ні — увесь Ляхистан кінськими копитами витопчу, гетьманів заберу в полон, військо порубаю, міста спалю вогнем, людей винищу, не будь я Тугай-беїв син, я лев!..

Тут очі в Аз’ї загорілися червоним вогнем, білі ікла блиснули, як колись у Тугай-бея. Він підніс руку і посварився нею у бік півночі, і великий він був, і страшний, і прекрасний, тож Халім узявся мерщій бити йому поклони, ледь чутно примовляючи:

— Аллах керим! Аллах керим!