Тим часом конюхи підганяли табун дедалі ближче до деренових хащів. Лушня ще раз вийшов із зарослів і відразу ж повернувся. Обличчя його сяяло радістю і жорстокістю.

— Липеки, пане, достеменно! — прошепотів він.

Почувши це, Нововейський заквилив яструбом, і загін драгунів ураз відступив у гущавину дерену. Там він розпався на два загони, один із яких швидко спустився у яр, щоб випірнути за табуном і татарами, другий вичікував, ставши півколом.

Усе це відбулося так тихо, що навіть найчуткіше вухо не почуло б найменшого шереху — жодна шабля не дзенькнула, острога не клацнула, кінь не заіржав, а густа трава у заростях приглушила тупотіння копит. Навіть коні, здавалося, розуміли, що успіх нападу залежить від раптовості, бо й вони не вперше виконували таку операцію. Із яру й гущавини чулося тільки квиління яструба, дедалі тихіше і рідше.

Татарський табун зупинився перед заростями і розбрівся лугом. Сам Нововейський скраю чагарів стежив за кожним порухом конюхів. Стояла погожа днина, було ще над полудень, але сонце підбилося вже високо і поливало землю жаром. Коні почали качатися по траві, потім наблизилися до гущавини. Конюхи спішилися, постриножували коней і пустили їх пастися, а самі у пошуках холодку й прохолоди увійшли в гай і лягли під розлогим кущем відпочити.

Невдовзі спалахнуло вогнище багаття, коли ж сухе гілля обвуглилося і взялося попелом, конюхи поклали на нього половину жереб’ячої туші, а самі повсідалися трохи віддалік.

Хто простягся на траві, хто грав на дудці, а хто перемовлявся собі, сидячи навпочіпки або по-турецькому. У заростях панувала цілковита тиша, часом тільки поквилював яструб.

Та ось запах смаженини сповістив, що м’ясо готове. Двоє конюхів витягли тушу із багаття й поклали її під розлогий кущ. Там усі всілися довкола неї і, відрізаючи ножем по доброму шматку, хламали зі звірячою жадібністю напівсире м’ясо. Кров стікала з пальців і з підборідь.

Далі, напившись кислого кобилячого молока із бурдюків, вони відчули ситість у шлунках. Хвилину ще поговорили, потім голови стали хилитися донизу, тіла обважніли.

Настав полудень. Сонце пряжило дедалі сильніше. Земля у чагарях зарясніла світлими тремтливими плямами — сонячні відблиски проникали крізь густе листя. Усе замовкло, навіть яструб квилити облишив.

Декілька липеків підвелися й побрели до узлісся глянути на коней, решта лежала на траві, як трупи на бойовищі. Невдовзі й їх зморив сон.

А втім, об’ївшись і обпившись, вони, мабуть, бачили уві сні щось прикре й похмуре — часом хтось із них гучно стогнав, хтось, розтуливши на мить повіки, бурмотів:

— Алла, бісмілла!..

Несподівано з узлісся долинув звук, тихий, але страшний: щось схоже на короткий хрип задушеного чоловіка, котрий не встиг навіть крикнути. Чи то слух конюхи мали такий чуткий, чи то якийсь звіриний інстинкт остеріг їх перед небезпекою чи, можливо, смерть дихнула на них крижаним своїм подихом, так чи інак — усі враз пробудилися від сну.

— Що таке? Де ті, що пішли до коней? — питали вони один у одного.

Аж тут із куща дерену озвався чийсь голос і сказав польською:

— Вони не повернуться!

І тої ж миті півтораста осіб накинулися зусібіч на конюхів, так переляканих, що крик завмер у них у грудях. Мало хто встиг ухопитися за ятаган. Кільце нападників стиснуло і поглинуло їх. Чагарник трясся під натиском тіл, що збилися докупи. Чувся то різкий свист, то сопіння, то стогін, то хрип, але тривало це не більш як хвилину, потім усе стихло.

— Скільки живих? — запитав один із нападників.

— П’ятеро, пане коменданте.

— Оглянути тіла, щоб хтось не затаївся, ніж у горло кожному — для певності, а полонених до багаття!

Наказ було негайно виконано. Убитих прицвяхували до трави їхніми ятаганами, а полонених, поприв’язувавши ноги до палиць, поклали посеред багаття, яке Лушня розгріб так, що вуглини, присипані попелом, опинилися зверху.

Полонені дивилися на ці приготування і на Лушню шаленими очима. Серед них було троє хрептівських татар, вони чудово знали вахмістра. Той теж упізнав їх і сказав:

— Ну, камрати, тепер співати доведеться, а то на підсмажених підошвах на той світ вирушите. Як давнім знайомим вуглин не пошкодую!

Сказавши це, він підкинув у багаття сухих гілок, вони відразу ж спалахнули високим полум’ям.

Але тут підійшов Нововейський і став допитувати полонених. Їхні свідчення підтвердили те, про що молодий поручик уже здогадувався.

Липеки і черемиси йшли попереду орди й усіх султанських військ. Вів їх Аз’я, син Тугай-бея, він командує всією раттю. Через спеку вони, як і все військо, йшли ночами, а вдень пускали стада на пашу. Не остерігалися, бо й думки не мали, що хтось може напасти на них навіть поблизу Дністра, не кажучи вже про Прут, біля самісінького ординського стану. Тому йшли, як їм було зручно, зі стадами й верблюдами, котрі несли на собі намети проводирів. Намет мурзи Аз’ї легко вирізнити, у нього увіткнуто бунчук, і під час постою кожний загін ставить біля нього стяги. Польські татари приблизно за милю звідси. У їхньому чамбулі близько двох тисяч осіб, але частина людей залишилася при білгородській орді, вона йде слідом, за милю від липеків.

Нововейський ще допитувався, як простіше до чамбула дістатися, як розташовані намети, і нарешті дійшов до того, що найбільше його цікавило.

— Жінки є у наметі? — запитав він.

Липеки, ті, що служили раніше у Хрептові, розуміли, як розшаленіє Нововейський, коли дізнається всю правду про долю своєї сестри і своєї нареченої, і тремтіли за власну шкуру.

Побоюючись, що його шаленство передусім упаде на них, вони завагалися були, але Лушня відразу запропонував:

— Пане коменданте, підігріймо песиголовцям підошви, тоді заговорять!

— Всунь їхні ноги у вугілля! — сказав Нововейський.

— Змилуйтесь! — заволав Ельяшевич, старий хрептівський татарин, — усе скажу, що очі мої бачили...

Лушня поглянув на коменданта, чи не звелить він усе-таки виконати погрозу, але той махнув рукою і сказав Ельяшевичу:

— Кажи, що бачив?

— Невинуваті ми, пане, — відповів той, — ми тільки наказ виконували. Мурза наш подарував сестру вашої милості панові Адуровичу в наложниці. Я її на Кучункаурах бачив, коли вона з відрами по воду йшла, я ще допоміг їй нести, бо вона при надії була...

— О горе! — прошепотів Нововейський.

— А другу панну мурза наш собі в намет узяв. Ми не так часто її бачили, зате чули не раз, як кричала вона, бо мурза, хоч і для втіхи її тримав, майже щодня батожив і ногами топтав.

Губи в Нововейського зблідли і затремтіли. Ельяшевич ледве розчув запитання:

— Де вони тепер?

— Продані до Стамбула.

— Кому?

— Мурза, напевно, й сам того не знає. Вийшло розпорядження від падишаха, щоб у стані не було жінок. Їх на базарі продавали, ну й мурза продав.

Допит закінчився, і біля багаття залягла тиша. Тільки деренове віття шуміло дедалі сильніше — його розгойдував свіжий гарячий південний вітер. Стало задушливо; на обрії з’явилося декілька хмар, вони були темні в середині й відливали міддю з країв.

Нововейський пішов геть від вогнища, як божевільний, відтак упав долілиць на землю і заходився дерти її нігтями, і кусати собі руки, і хрипіти, неначе він уже конав. Судома стрясала його велетенське тіло. Так лежав він кілька годин поспіль. Драгуни віддалік спостерігали за ним, навіть Лушня не смів до нього наблизитися.

Зате, зміркувавши, що комендант не розгнівається, якщо він безжально розправиться з липеками, грізний вахмістр, тільки від уродженої жорстокості, позатикав їм роти травою, щоб не чути було криків, і поприрізав, як валахів.

Пощадив він лишень одного Ельяшевича, подумавши, що той може знадобитися їм як провідник. Закінчивши свою роботу, він повідтягав од багаття трупи, котрі ще смикалися, поскладав уряд, а сам пішов поглянути на коменданта.

— Якщо й збожеволів він, — буркнув вахмістр собі, — ми того халамидника все одно мусимо дістати!