Минув полудень, післяполудневі години теж, день почав хилитися до заходу. Спершу невеликі хмаринки затягли майже все небо і дедалі густішали, темнішали, відливаючи так само міддю з країв. Їхні величезні скопища, як млинові жорна, важко поверталися довкола осі, напливали одне на одного, купчилися і, поштовхавшись угорі, скочувалися нижче й нижче.
Вітер бив часом як хижий птах крилом, пригинав до землі кущі дерену й жостеру, зриваючи листя й люто його розкидаючи, а потім раптово вщухав, немовби западаючи в землю. І в хвилини такої тиші у нуртівних хмарах чути було зловісне хрипіння, шипіння, шум, неначе у них зібралося сонмище громів і готувалося до битви. Глухо буркочучи, громи збуджували у собі лють і гнів, перш ніж вибухнути і в несамовитості вдарити на перелякану землю.
— Буря! Буря йде! — шепотіли один одному драгуни.
Буря наближалася. Ставало дедалі темніше.
Та ось на сході, від Дністра, вдарив грім і зі страшним гуркотом покотився небом кудись до Пруту; там на хвилю змовк, але відразу ж знову гримнув, пішов на буджацькі степи — і вдарив розкотом по усій лінії виднокола.
Перші великі краплі дощу впали на спечену траву.
Цієї миті перед драгунами з’явився Нововейський.
— На коней! — крикнув він громовим голосом.
І, не гаючи й хвилини, рвонув уперед на чолі півтораста вершників.
Виїхавши з гаю, він з’єднався з рештою своїх людей, які стежили, щоб ніхто із конюхів не вислизнув крадькома до табору. Драгуни на млі ока оточили табун і за прикладом татарських конюхів із диким виттям помчали щодуху, женучи поперед себе оглушених коней.
Вахмістр тримав на аркані Ельяшевича і кричав йому у вухо, намагаючись пересилити гуркіт грому:
— Веди, сучий сину, та прямо, бо інакше дістанеш ножем у горло!
Тим часом хмари опустилися так низько, що майже торкалися землі. Несподівано бухнуло ніби жаром із печі й схопився скажений ураган. Сліпуче світло розірвало темряву, вдарив грім, за ним ще і ще раз, у повітрі запахло сіркою, і знову запанувала тиша. Жах пойняв табун. Коні, гнані ззаду дикими окриками драгунів, мчали, роздувши ніздрі, розметавши гриви, мало не торкаючись землі. Грім не вщухав ні на хвилину, вітер вив, а драгуни гнали мов шалені у цьому вихорі, у цьому мороці, серед гуркоту, від якого земля, здавалося, ось-ось трісне, самі гнані бурею і помстою і в пустельному цьому степу схожі на страшний танок привидів чи злих духів.
Простір розступався перед ними. Проводир був їм не потрібен, бо табун мчав просто до татарського стану, який був ближче і ближче. Та перш ніж вони досягли його, гроза розбушувалася з такою силою, наче небо й земля ошаліли. Весь обрій запалав живим вогнем, при світлі його вони вже здалеку побачили намети, що стояли в степу; світ стрясали гуркоти грому; здавалося, клуби хмар ось-ось зірвуться з неба і впадуть на землю. І справді, безодні небесні розкрилися, і потоки дощу почали заливати степ. Стіна дощу заступила світло, на декілька кроків нічого не було видно довкола, з розпаленої сонячною спекою землі піднялася густа імла.
Ще хвилина, і табун, а з ним і драгуни, досягнуть стану.
Але перед самими наметами табун зненацька у дикому переполосі розбігся врізнобіч; цієї миті з трьохсот грудей вихопився страшний крик, триста шабель засяяло від вогню блискавиць, і драгуни ввірвалися у намети.
Липеки перед зливою бачили у світлі блискавиць, що наближається табун, проте нікому не спало на думку, які страшні женуть його конюхи. Здивувало й стривожило їх, що табун женуть просто на намети, і вони зчинили крик, аби злякати коней. Сам Аз’я, син Тугай-бея, трохи підняв полотняний полог і, попри дощ, вийшов із намету з гнівом на своєму грізному обличчі.
Та саме цієї миті табун розбігся, а в дощових потоках і в імлі зачорніли якісь страшні постаті. Їх було набагато більше, аніж конюхів, і загримів різкий крик:
— Бий, мордуй!..
Ні на що вже не було часу, навіть на те, аби подумати, що сталося, навіть на те, аби злякатися. Людський смерч, страшніший і лютіший за грозу, впав на табір.
Перш ніж Тугай-беєвич устиг позадкувати в намет, якась надлюдська сила підняла його від землі. Він одчув раптом, що його стискають у страшних обіймах і що від цих обійм гнуться його кістки, тріщать ребра. За мить він побачив ніби в тумані обличчя, далеко жахітніше за вид диявола, і знепритомнів.
А тим часом закипіла битва, радше, жорстока різанина. Гроза, морок, невідома кількість нападників, раптовість нападу і розігнані коні — усе це позбавило татар можливості чинити спротив. Їх охопило безумство страху. Ніхто не знав, куди втікати, де врятуватися, багато хто не мав при собі навіть зброї, багатьох напад заскочив уві сні, тому, одурілі, напівбожевільні від жаху, вони збивалися в купи, падали, топтали один одного. На них напирали грудьми коні. Їх сікли шаблі, чавили копита. Буря не так ламає, трощить і спустошує молодий ліс, вовки не так угризаються в отару осліплих овець, як це робили драгуни.
Шаленість одних і лють, жага помсти других розширювали розміри поразки. Потоки крові змішалися з дощем. Липекам здавалося, ніби небо падає на них і земля розступається у них під ногами. Гуркіт грому, грозові блискавиці, шум зливи, морок, страх бурі — усе це моторошною луною вторувало різанині. Драгунські коні, теж охоплені жахом, кидалися мов шалені у людську гущу, на порох розносячи її, ламаючи, устилаючи трупами землю.
Нарешті невеликі купки людей почали тікати, але, ошалівши до нестями, бігли не вперед, а по колу, оббігши бойовище, зіштовхувалися, як дві зустрічні хвилі, падали і йшли під меч.
Невдовзі рештки їх були повністю розсіяні, втікачів переслідували й сікли немилосердно, не беручи нікого в полон, аж доки ріжки в таборі просурмили відбій.
Важко уявити собі несподіваніший набіг, так само як і страшнішу поразку. Три сотні людей розігнали на всі чотири вітри рать майже у дві тисячі відбірних кіннотників, яка військовим умінням переважала звичайні чамбули. Більша частина їх лежала скошена у калюжах дощу і крові. Решта розсіялась, завдяки темряві врятувала собі життя і бігла без коней, наосліп, можливо, знову під ніж. Гроза і морок допомогли звитяжцям, немовби гнів Божий підтримував їх, повернувшись супроти зрадників.
Стояла вже глибока ніч, коли Нововейський на чолі драгунів рушив поворітьма до кордонів Речі Посполитої. Поміж молодим поручиком і вахмістром Лушнею йшов кінь із табуна. На спині у нього лежав зв’язаний мотузками проводир усіх липеків, син Тугай-бея Аз’я, що був непритомний, із переламаними ребрами, але живий.
Обидва вершники увесь час так уважно й турботливо поглядали на нього, немовби везли скарб і боялися його впустити.
Гроза почала вщухати. У небі ще потовпом мчали хмари, проте в розривах між ними засвітилися вже зорі, відбиваючись в озерцях, що утворилися в степу після зливи.
Віддалік, ближче до кордонів Речі Посполитої, час від часу ще гуркотів грім.
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХLІХ
Збіглі липеки сповістили про поразку білгородській орді, а звідти гінці понесли звістку в ордуїгамаюн, себто у султанський стан, де вона справила надзвичайне враження. Правду кажучи, панові Нововейському не варто було так поспішати зі своєю здобиччю у Річ Посполиту, бо не лише першої хвилини, а й два наступних дні ніхто його не переслідував. Спантеличений султан не знав, що вчинити. Поки що він послав білгородські й добрудзькі чамбули розвідати, що за військо з’явилося в околицях. Ті пішли неохоче, тремтячи за власну шкуру. Тим часом чутка, переходячи з вуст до вуст, набула розмірів вельми значної поразки. Жителів глибинної Азії й Африки, котрі досі не ходили війною на Ляхистан, але багато чули про грізну кінноту невірних, пойняв страх на думку, що вони ось-ось зіткнуться з супротивником, який не став чекати на них у своїх кордонах, а вирушив шукати з ними зустрічі у самісінькому царстві падишаха. Навіть великий візир і «прийдешнє сонце війни» каймакам Чорний Мустафа теж не знали, що й думати про цей набіг. У який спосіб Річ Посполита, про безсилля якої вони мали найдокладніші реляції, посміла діяти наступально, цього не могла відгадати жодна турецька голова. Та було зрозуміло: навряд чи варто сподіватися на швидку звитягу і легкий тріумф. Султан на військовій раді з грізним обличчям зустрів візира і каймакама.
