— Ви брехали мені, — сказав він, — либонь, не такі вже слабкі ляхи, якщо самі нас аж тут шукають. Ви говорили, що Собеський від захисту Кам’янця відмовиться, а він, напевно, з усім військом сюди прийшов...
Візир і каймакам намагалися переконати володаря, що то могла бути якась розрізнена ватага розбійників, але, позаяк були знайдені мушкети й тороки з драгунськими колетами, самі у це не вірили. Недавній надзвичайно зухвалий і, проте, переможний похід Собеського в Україну давав змогу припустити, що грізний вождь і тепер волів захопити супротивника зненацька.
— Нема у нього війська, — доводив, виходячи з ради, великий візир каймакаму, — але у ньому живе безстрашний лев; якщо він і справді бодай декілька десятків тисяч зібрав і тут перебуває, тоді ми у крові до Хотина підемо.
— Хотів би я помірятися з ним силами, — промовив молодий Кара Мустафа.
— Якщо так, нехай тебе Бог береже від біди! — відповів великий візир.
Поволі, однак, білгородські й добрудзькі чамбули переконалися, що не лише великого, а й узагалі ніякого війська поблизу нема. Зате вони натрапили на слід загону приблизно у триста коней, який спішно тримав шлях до Дністра. Ординці, пам’ятаючи про долю польських татар, не стали його переслідувати, побоюючись засади. Напад на татар залишився чимось незбагненним і загадковим, проте спокій потроху повертався в ордуїгамаюн — військо падишаха лавиною покотилося вперед.
Тим часом Нововейський безпечно повертався до Рашкова зі своєю живою здобиччю. Драгуни йшли швидко, але, як досвідчені наїзники, вже наступного дня зрозуміли, що погоні за ними немає, і тому спішити спішили, та не надто втомлювали коней. Аз’я так само їхав між Нововейським і Лушнею, прикручений мотузками до хребта бахмата. Два ребра у нього були зламані, і він дуже заслаб, до того ж лицьові рани, завдані йому Басею, відкрилися під час сутички з Нововейським, та й голова його звішувалася вниз, через те грізний вахмістр був вельми стурбований тим, щоб він не дав дуба раніше, аніж вони прибудуть до Рашкова і тим самим не позбавив їх можливості помститися. А молодий татарин, розуміючи, що на нього чекає, хотів померти. Спершу він вирішив заморити себе голодом і відмовився приймати їжу, та Лушня розтискав йому ножем стиснуті зуби і силоміць уливав у рот горілку й молдавське вино з перетертими на порошок сухарями. На спочинках він плескав йому в обличчя водою, щоб рани на місці ока й носа, густо обліплені мухами і ґедзями, не загноїлися й не завдали бідоласі передчасної смерті.
Нововейський дорогою не розмовляв із ним. Тільки один раз, на самому початку, коли Аз’я ціною свого рятунку пообіцяв повернути йому Зосю й Еву, поручик сказав йому:
— Брешеш, собако! Ти ж обох купцеві у Стамбул продав, а той перепродасть їх там на базарі.
І відразу ж перед очима його поставили Ельяшевича, котрий повторив при всіх:
— Ефенді! Ти ж продав її сам не знаєш кому, а Адурович продав багадирову сестру, хоч вона була вже при надії...
Після цих слів Аз’ї на мить здалося, що Нововейський розірве його на місці своїми страшними ручищами. І потім, утративши вже всяку надію, він вирішив довести молодого велетня до того, щоб той убив його у нападі гніву й цим урятував від подальших мук. А позаяк Нововейський, аби не спускати з нього очей, увесь шлях тримався поруч, він заходився безсоромно вихвалятися тим, що скоїв. Розповів про те, як зарізав старого Нововейського, як заволодів Зосею Боскою у наметі, як наситився її невинністю, як, нарешті, батожив її тіло і бив ногами. Піт заливав градом бліде обличчя Нововейського, та він слухав — і не було сил, не хотілося від’їхати чимдалі. Він слухав жадібно, руки у нього тремтіли, тіло стрясали конвульсії, але він усе-таки опанував себе і не вбив татарина.
А втім, Аз’я, мучачи ворога свого, і сам при цьому мучився чимало; власні розповіді змушували його гостріше відчувати нинішню недолю. Ще зовсім недавно він наказував, розкошував, був мурзою, улюбленцем молодого каймакама, а нині, притороченого до кінського хребта, якого живцем з’їдали мухи, його везли на страшну смерть! Полегшення приходило тільки тоді, коли від болю, ран і втоми він непритомнів. Траплялося це дедалі частіше, тож Лушня став побоюватися, що не довезе полоненого живим. Але вони їхали вдень і вночі, тільки коням давали перепочити, і Рашків був дедалі ближче. Проте непокірна татарська душа не хотіла покидати тлінного тіла, хоч останніми днями Аз’ю мучила гарячка, а часом він провалювався у тяжкий сон. Не раз у лихоманці чи уві сні ввижалося йому, ніби він ще у Хрептові й укупі з Володийовським збирається на велику війну, а то раптом — що він супроводжує Басю до Рашкова або що вже викрав її і заволодів нею у своєму наметі. Іноді снилися йому битви й різанина, у яких він бере участь як гетьман польських татар і з бунчуком у руці віддає накази. Але наставало пробудження, а разом із ним поверталася й пам’ять. Розплющивши очі, він бачив обличчя Нововейського, Лушні, шоломи драгунів, які поскидали вже баранячі шапки конюхів, — й уся ця реальність була такою страшною, що саме вона й здавалася йому нічним жахіттям. Кожен рух коня пронизував його болем, рани пекли дедалі сильніше, і знову він непритомнів, а його приводили до тями, і знову він впадав у лихоманку, а потім у сон — і знову пробуджувався.
Були хвилини, коли йому здавалося немислимим, що він, нещасний полонений, насправді Аз’я, син Тугай-бея, і що життя його, сповнене надзвичайних подій і великих подарунків долі, має урватися так раптово і так жахливо.
Часом йому спадало на думку, що після мук і смерті він одразу ж опиниться у раю, та, позаяк сам він колись сповідував християнську віру і довго жив поміж християнами, його огортав страх на думку про Христа. Ні, не чекати йому милосердя від Христа, бо якби пророк був сильніший за Христа, він би не видав його у руки Нововейського. Може, все-таки пророк виявить до нього милосердя і візьме його душу, перш ніж його замучать до смерті.
А Рашків тим часом був уже поряд. Вони в’їхали у скелястий край, що означав близькість Дністра. Аз’я надвечір упав у напівзабуття, в якому видіння мішалися з реальністю.
Ось йому здалося, що вони приїхали, що встали, що він чує зовсім поруч: «Рашків, Рашків!» Далі йому почувся стукіт сокири по дереву.
Потім він відчув, що голову йому збризкують холодною водою і довго, довго ллють у рот горілку. Аж тут зовсім прокинувся. Зоряна ніч стояла над ним, а довкола нього палав понад десяток смолоскипів. До вух його долинули слова:
— Отямився?
— Отямився. Погляд ясний...
І цієї миті перед ним постало обличчя Лушні.
— Ну, братику, — мовив вахмістр спокійним голосом, — настав твій час.
Аз’я лежав горілиць і дихав вільніше, бо руки його були витягнуті догори з обох боків голови, через що груди звільнилися й набирали більше повітря, аніж коли він лежав приторочений до хребта бахмата. Проте руками він рухати не міг, вони були прив’язані над його головою до палиці, що йшла уздовж спини, й обмотані просмоленою соломою.
Тугай-беєвич відразу здогадався, для чого все це зроблено, але тої самої миті помітив інші приготування, які свідчили про те, що муки його будуть довгими й жахливими. Від пояса аж до ступнів він був роздягнений догола і, ледь піднявши голову, побачив між голими своїми коліньми свіжообстругане вістря палі. Товстий кінець її впирався у стовбур дерева. Від обох ніг Аз’ї тяглися вірьовки, і до них припряжені були коні. Аз’я при світлі смолоскипів розгледів тільки кінські крупи і двох людей, що стояли трохи віддалік, котрі, напевно, тримали коней за вуздечку.
Нещасний юнак кинув погляд на всі ці приготування, потім, глянувши навіщось у небо, побачив над собою зорі й блискучий місячний серп.
«На палю мене посадять», — подумав він.
І зціпив зуби так сильно, аж щелепи звело. Піт виступив у нього на лобі, але воднораз обличчя захололо — відійшла кров. Потім йому здалося, ніби земля втікає з-під його спини і тіло летить, летить кудись у бездонну безодню. На хвилю він утратив відчуття часу, місця й усього, що з ним відбувається. Вахмістр розтиснув йому зуби ножем і став лити у рот горілку.
