Аз’я давився і випльовував пекучу рідину, та все одно ковтав. Його пойняв дивний стан: він не сп’янів, навпаки, ніколи досі у нього не було такої ясної пам’яті й розуму. Він бачив, що відбувається, усе розумів, але його огорнуло раптом незвичайне збудження, навіть нетерпіння — та що ж так довго все це триває, коли ж закінчиться?

Та ось почулися важкі кроки, і над ним постав Нововейський. Усі жили в татарина при цьому напружилися. Лушні він не боявся, занадто зневажав його, але Нововейського — ні, його він не зневажав, не було за що. Проте щоразу, коли Аз’я дивився в обличчя Нововейському, його душу наповнював марновірний страх, відраза, гидливість. Він подумав: «Я у нього в руках, і я боюся його!» І це було так страшно, що волосся ворушилося у нього на голові.

А Нововейський сказав:

— За те, що ти вчинив, у муках загинеш!

Татарин нічого не відповів, тільки гучно засопів.

Нововейський відійшов убік, настала тиша, яку порушив Лушня:

— І на пані руку підняв, — хрипло мовив він, — але пані ниньки вже з паном у спочивальні, а ти в нас у руках! Настав твій час!

Із цих слів почалися муки Аз’ї. Цей страшний чоловік у годину своєї смерті дізнався, що і зрада його, і жорстокості — усе було дарма! Помри Бася в дорозі, він би хоч мав утіху, що, йому не належачи, вона не належить нікому. І цю втіху відібрали у нього саме тепер, коли вістря палі — ось воно, за лікоть від його тіла. Усе марно! Стільки зрад, стільки крові, така покара — і все даремно! На вітер! Лушня й не знав, якою нестерпною стала смерть Аз’ї від цих його слів, якби він знав це — повторював би їх цілісіньку дорогу.

Але тепер уже не було часу на душевні згризоти, бо все мало відступити перед екзекуцією. Лушня нахилився і, обіруч узявшись за стегна Аз’ї, щоб направляти його тіло, крикнув людям, які тримали коней:

— Рушай! Поволеньки! І разом!

Коні смикнулися — вірьовки, натягшись, поволокли Аз’ю за ноги. Тіло його поповзло землею і на млі ока опинилося на занозистому вістрі. Тої ж миті вістря увійшло в нього, і почалося щось жахливе, щось суперечливе природі й почуттям людським. Кістки нещасного розсунулися, тіло розполовинювалося, біль невимовний, страшний, що межував із потворною насолодою, пойняв усе його єство. Паля заходила глибше і глибше.

Аз’я стиснув щелепи, та нарешті не витримав — зуби його вищирилися, з горла вирвався крик «а-а-а!», який нагадував каркання ворона.

— Повільніше! — скомандував вахмістр.

Аз’я повторював страшний свій крик щоразу сильніше.

— Каркаєш? — запитав вахмістр.

І крикнув людям:

— Рівно! Стій! От і все! — додав він, обернувшись до Аз’ї, який раптом замовк і тільки глухо хрипів.

Швидко випрягли коней, після чого палю підняли, товстий її кінець опустили у заздалегідь викопану яму і почали засипати її землею. Тугай-беєвич із висоти дивився на ці дії. Він був при пам’яті. Цей страшний вид страти був ще страшніший тим, що жертви, посаджені на палю, жили часом до трьох днів. Голова Аз’ї звісилася на груди, губи його ворушилися. Він нібито жував, смакуючи щось. Тепер він відчував неймовірну, непритомну млявість і бачив перед собою безмежну білясту імлу, яка невідомо чому здавалася йому жахливою, проте в цій імлі він розрізняв обличчя вахмістра і драгунів, знаючи, що він на палі, що під вагою тіла вістря дедалі глибше заходить у нього. А втім, тіло почало вже німіти від ніг і вище, і він ставав дедалі нечутливішим до болю.

Часом темрява затуляла цю жахливу білясту імлу, тоді він кліпав єдиним оком, бажаючи дивитися й бачити все аж до смерті. Погляд його з якоюсь урочистістю переходив зі смолоскипа на смолоскип, бо йому ввижалося, що довкола кожного полум’я утворюється ніби веселкове коло.

Але муки його на цьому не скінчилися. Трохи згодом вахмістр наблизався до палі зі свердлом у руках і крикнув драгунам, що стояли поруч:

— Підсадіть мене!

Двоє сильних хлопців підняли його вгору. Аз’я тепер дивився на нього зблизька, часто кліпаючи, немовби хотів збагнути, що за чоловік пнеться долізти на його висоту. Тим часом вахмістр пояснив:

— Пані вибила тобі одне око, а я присягнув собі й друге висвердлити.

І, сказавши це, він запустив вістря у зіницю, повернув раз-другий, а коли повіка й тонка шкірка накрутилися на спіраль, смикнув.

І тоді з обох очних впадин Аз’ї двома струмками хлюпнула кров, неначе сльози у два ручаї потекли його лицем.

Обличчя його зблідло і ставало дедалі білішим. Драгуни мовчки почали гасити смолоскипи, ніби соромлячись того, що світло осяває це дивовижне дійство. Тільки від місячного серпа струмувало сріблясте, не дуже яскраве сяйво на тіло Аз’ї.

Голова його зовсім опустилася на груди, лише прив’язані до палиці й обмотані просмоленою соломою руки його здіймалися догори, немовби це син Сходу закликав турецький напівмісяць помститися своїм мучителям.

— На коней! — пролунав голос Нововейського.

Перед тим як сісти на коня вахмістр підпалив останнім смолоскипом підняті догори руки татарина, і загін вирушив до Ямполя, а серед руїн Рашкова, серед ночі й пустки залишився на високому валу один тільки Аз’я, син Тугай-бея, і світив довго...

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ L

Через три тижні, опівдні, пан Нововейський прибув до Хрептова. З Рашкова він діставався так довго тому, що часто переправлявся на другий берег Дністра, нападаючи зненацька на чамбули й на пиркалабових людей, що стояли на заставах надріччя. Ті розповідали потім султанським загонам, які надходили, ніби всюди бачили польські коругви і чули про численне військо, котре, не дочекавшись, напевно, поки турки досягнуть Кам’янця, саме заступить їм дорогу і стане з ними на вирішальну битву.

Султан, котрого запевняли у безсиллі Речі Посполитої, був дуже вражений і, висилаючи вперед польських татар, валахів і придунайські орди, сам просувався надто повільно. Попри свою безмірну могутність, битви з регулярним військом Речі Посполитої він вельми боявся.

У Хрептові пан Нововейський Володийовського не застав, бо маленький рицар слідом за Мотовилом вирушив до пана підляського битися проти кримської орди і Дорошенка. Там, ще зміцнивши свою славу, вершив він ратні діла: розгромив грізного Корпана, залишивши його тіло у Дикому полі звірям на поживу, грізного Дрозда теж розгромив, а ще безстрашного Малишка і двох братів Синіх, славетних козацьких наїзників, а також чимало невеликих вагаг і чамбулів.

А пані Володийовська у день прибуття Нововейського зібралася саме до Кам’янця з рештою людей і з обозом, бо навала наближалася, і Хрептів час уже було покинути. З жалем у серці виїздила Бася з дерев’яної фортеці, де багато чого їй, щоправда, довелося пережити, але де минула щаслива пора її життя — при чоловікові, серед славних воїнів, поміж люблячих сердець. Нині зі своєї доброї волі вона їхала до Кам’янця назустріч невідомій долі й небезпекам, якими загрожувала облога.

Проте, маючи мужнє серце, вона не піддавалася печалі й пильно спостерігала за тим, як ладнаються в дорогу жовніри, за обозом. Допомагали їй у цьому пан Заглоба, котрий у будь-якій ситуації розумом усіх переважав, а також неперевершений лучник пан Мушальський, відважний і досвідчений войовник.

Усі вони зраділи прибуттю пана Нововейського, хоч відразу з обличчя молодого рицаря зрозуміли, що ні Евки, ні солодкої Зосі з поганської неволі визволити йому не вдалося. Ревними сльозами оплакала Бася долю обох жінок: їх було втрачено. Продані невідомо кому, вони могли бути потім перевезені зі стамбульського базару до Малої Азії, на острови у турецьких володіннях або до Єгипту і томилися в гаремах. І тому не те що викупити, а й довідатися щось про них було неможливо.

Плакала Бася, плакав розсудливий пан Заглоба, плакав і Мушальський, незрівнянний лучник, один тільки пан Нововейський очі мав сухі, бо в нього вже й сліз не було. Коли ж він почав розповідати, як підійшов до Дунаю, майже аж до Тікича, і там, під самісіньким носом у ординців і султана, польських татарів розгромив, а зловісного Аз’ю, сина Тугай-бея, у полон захопив, обидва старих рицарі задзвеніли шаблями й закричали: