— Давай його сюди! Тут, у Хрептові, він мусить загинути!

На це пан Нововейський відповів:

— Не в Хрептові, а в Рашкові загинув він, там, де йому й належало, а смерть йому тамтешній вахмістр придумав, і була вона не легкою.

І він розказав, якою смертю помер Аз’я, Тугай-беїв син, а вони слухали з жахом, хоч і без жалю.

— Що Господь Бог за злочин карає, це всім відомо, — промовив нарешті пан Заглоба, — дивно тільки, що диявол так кепсько слуг своїх захищає!

Бася побожно зітхнула, підвела очі до неба і, подумавши хвилину, відповіла:

— А йому сили бракує могутності Бога протистояти!

— О, ви, ваша милость, як в око вліпили! — заволав пан Мушальський. — Бо якби диявол,— борони Боже, звісно, — був сильніший від Бога нашого, тоді всяка тобі справедливість, а з нею і Річ Посполита зникли б із лиця землі!

— Я через це й турків не боюся, що, primo********, вони сучі сини, а secundo********, сини Веліала57, — відповів пан Заглоба.

На хвилю всі змовкли. Нововейський сидів на лаві, поклавши руки на коліна і втупившись скляними очима в землю.

— Тобі, напевно, має стати легше, — сказав йому пан Мушальський, — бо справедлива помста все-таки неабияка втіха.

— А скажи, милостивий пане, тобі й справді стало легше? — допитувалась Бася сповненим жалю голосом.

Велетень ще трохи помовчав, ніби намагаючись розібратися з власними думками, і нарешті відповів, немовби й сам дивуючись, дуже тихо, майже пошепки:

— Уявіть собі, панове, як перед Богом кажу, я теж гадав, що полегшає мені, коли я його вб’ю... І я бачив його на палі, бачив, як око йому буравом висвердлювали, я запевняв себе, що мені тепер легше, а тим часом неправда це! Неправда!..

Тут пан Нововейський обхопив руками нещасну голову й промовив крізь зціплені зуби:

— Легше було йому на палі, зі свердлом в оці, легше з пекучими долонями, аніж мені з тим, що сидить у мені, про що думаю, про що пам’ятаю повсякчас. Тільки смерть для мене втіха, смерть, смерть — ось що!..

Почувши це, Бася — а серце вона мала сміливе, жовнірське — підвелася раптом і, поклавши нещасному руку на голову, промовила:

— Пошли ж тобі, Боже, смерть під Кам’янцем, слушно ти кажеш, тільки смерть для тебе втіха!

Він же заплющив очі й став повторювати:

— О, так, так! Нехай винагородить вас Бог!..

Того самого вечора усі вирушили до Кам’янця.

Бася, виїхавши за ворота, ще довго, дуже довго оглядалася на фотрецю, що сяяла у світлі вечірньої зорі, нарешті, перехрестивши її, сказала:

— Дай нам Боже з Міхалом ще повернутися до тебе, любий Хрептове!.. Дай Боже, щоб нічого гіршого нас не чекало!

І дві сльози скотилися її рожевим обличчям. Якийсь дивний смуток стиснув у всіх серця — і вони в мовчанні поїхали далі.

Тим часом опустився морок.

До Кам’янця їхали поволі через великий обоз. У ньому йшли хури, табуни коней, воли, буйволи, верблюди. Військова челядь доглядала стада. Дехто з челядинців і жовнірів одружився у Хрептові, тож і жінок не бракувало в обозі. Війська було стільки ж, як у Нововейського, та ще двісті осіб угорської піхоти — загін, який маленький рицар спорядив і навчив своїм коштом. Опікала його Бася, а командував ним бувалий офіцер Калушевський. Справжніх угорців у тій піхоті зовсім не було, а угорською вона називалася тільки тому, що спорядження там було угорське. Підофіцерами служили у ній вояки-ветерани з драгунів, а рядовими — колишній розбійний люд і грабіжники, схоплені й засуджені до страти. Їм дарували життя з умовою, що вони стануть вірою і правдою служити в піхоті й хоробрістю загладять давні свої гріхи. Були серед них і добровольці. Покинувши яри, печери і всякі інші розбійницькі прихистки, вони воліли піти на службу до хрептівського Маленького Сокола, аніж чути меч його, що навис у них над головами. Був це народ не надто слухняний і не зовсім ще навчений, проте відчайдушний, що звик до злигоднів, небезпек, та й до кровопролиття теж. Бася дуже любила цю піхоту, як Міхалове дитя, і в диких серцях піхотинців невдовзі прокинулася прихильність до цієї милої і доброї жінки. Тепер вони йшли біля її коляси з самопалами на плечі й шаблями при боці, горді тим, що охороняють її, і ладні запекло захищати Басю у разі, якби якийсь чамбул став у них на шляху.

Але шлях був поки що вільний, бо пан Володийовський усе передбачив, та й вельми кохав він дружину, аби через гаянку піддавати її небезпеці. Тож подорож завершилася спокійно. Виїхавши пополудні з Хрептова, вони їхали до вечора, потім цілу ніч — і наступного дня, теж після полудня, уздріли перед собою високі кам’янецькі скелі.

Бачачи ці скелі, бачачи кріпосні вежі й бастіони, що прикрашали їхні вершини, вояцькі серця сповнилися бадьорістю. Здавалося, тільки рука Божа може зруйнувати це орлине гніздо, змощене на зарослій лісом маківці скелі, оточеної петлею річки. День стояв літній, чудовий. Дзвіниці костьолів і церков, що дивилися із заростів, світилися як гігантські свічки. Спокій, умиротворенісь, радість здіймалися над світлим цим краєм.

— Знаєш, Басько, — промовив пан Заглоба, — бусурмани не раз уже гризли ці стіни і завше зуби собі об них ламали! Я й сам часто бачив, як вони давали драпака, за пики тримаючись від болю. Дай Боже, щоб і ниньки так було!

— Атож, дай Боже! — підхопила розпроменіла Баська.

А ще побував тут один їхній цісар, Османом звали. Було це, як зараз пам’ятаю, року тисяча шістсот двадцять першого. Приїхав, шельма, з того боку Смотрича, від Хотина, баньки витріщив, пащеку роззявив, дивився, дивився, а далі й питає: «Цю фортецю хто так укріпив?»

—«Господь Бог!» — відповів візир.

—«То нехай її Господь Бог і бере, а я не дурень!»58

З цим і повернувся.

— І дуже навіть шпарко поверталися! — втрутився пан Мушальський.

— Справді, шпарко, — згодився пан Заглоба, — бо ми їх списами у зад до того заохочували, а мене потім рицарі на руках до пана Любомирського59 віднесли.

— То ви, милостивий пане, і під Хотином побували? — запитав незрівнянний лучник. — Аж голова паморочиться, як подумаю, де ви тільки не були і яких тільки подвигів не вчинили!

Пан Заглоба трохи ображено відповів:

— Не тільки був, а й рану дістав, яку тобі, мосьпане, якщо цікаво, ad oculos******** ладен продемонструвати, але відійдімо вбік, перед пані Володийовською вихвалятися мені цим негоже.

Славетний лучник ураз збагнув, що з нього кепкують, і, не можучи змагатися із Заглобою в дотепності, вирішив перевести розмову на інше.

— Істинну правду ваша милость говорить, — сказав він. — Коли чуєш, як люди базікають: «Кам’янець не споряджений, Кам’янець не вистоїть», аж страх бере, а як на власні очі Кам’янець побачиш, то, далебі, дух міцнішає.

— До того ж Міхал у Кам’янці буде! — заволала Бася.

— І пан Собеський може підкріплення прислати!

— Хвалити Бога! Не так уже й погано! Не так погано! І гірше бувало, а ми не здалися!

— Хоч би й найгірше сталося, найголовніше — запалу не втрачати! Не з’їли нас і не з’їдять, допоки дух наш живий! — закінчив пан Заглоба.

Від напливу цих радісних думок вони замовкли, але мовчання їхнє було перерване якнайсумніше. До Басиної коляси наблизився раптом пан Нововейський. Обличчя його, зазвичай страшне й похмуре, було усміхненим і жвавим. Усмішка не сходила з нього, а очі його прикипіли до Кам’янця, що вигравав у промінні сонця.

Двоє рицарів і Бася дивилися на нього здивовано, не в силах зрозуміти, яким чином сам вигляд фортеці так раптово зняв великий тягар із його душі, а Нововейський сказав:

— Нехай святиться ім’я Господнє! Скільки горя було, аж ось і радість прийшла!

Тут він обернувся до Басі:

— Обидві вони у війта ляського Томашевича сховалися, і слушно зробили, у такій фортеці розбійник їм не страшний!

— Про кого це ти говориш, милостивий пане? — з острахом запитала Бася.

— Про Зосю й Еву.

— Допоможи тобі Боже! — закричав пан Заглоба. — Дияволу не піддавайся!

А Нововейський мовив далі: