— І те, що про батька мого подейкують, ніби Аз’я його зарізав, теж неправда!

— Розумом він схибнувся! — прошепотів пан Мушальський.

— Дозволь, милостива пані, я вперед поїду, — не вгавав Нововейський. — Так тяжко, коли довго не бачиш їх! Ой, тоскно мені вдалині від коханих, ой, тоскно!

Сказавши це, він закивав велетенською своєю головою, торкнув коня підборами і поїхав далі.

Пан Мушальський, підкликавши до себе кількох драгунів, поїхав слідом, щоб не втрачати шаленця з очей.

Бася сховала в долонях своє рожеве личко, і невдовзі гарячі сльози потекли у неї поміж пальцями, а пан Заглоба сказав:

— Чоловік був як кремінь, та заважкі для людини такі нещастя. До того ж самою помстою душа не виживе...

У Кам’янці ретельно готувалися до оборони. На мурах старого замку і біля брам, особливо коло Руських воріт, трудилися городяни — люди різних народностей — під орудою своїх війтів, з-поміж яких вирізнявся своєю хоробрістю й артилерійським умінням ляський війт Томашевич. Працювали заступами, лопатами й тачками. Ляхи й русини, вірмени, євреї і цигани змагалися одне з одним. Офіцери різних полків наглядали за роботою, вахмістри й жовніри допомагали городянам, трудилися навіть благородні шляхтичі, забувши, що Бог дав їм руки тільки шаблю тримати, а всяку іншу роботу доручив людям «нижчого» стану. Приклад подавав сам пан Войцех Гумецький60, хорунжий подільський. Один вигляд його міг викликати сльози розчулення: подумати тільки — пан власними руками каміння тачкою возив! Робота кипіла і в місті, і в замку. У юрбі снували ченці: домініканці, єзуїти, францисканці й кармеліти благословляли людські зусилля. Жінки обносили трудівників їжею і питтям. Красуні вірменки, дружини й дочки багатих купців, і ще вродливіші єврейки з Карвасерів, Жванця, Зінковець, Дунайгороду приковували до себе погляди жовнірів.

Та найбільше прикував увагу юрби в’їзд Басі у місто. У Кам’янці було, звісно, безліч достойних жінок, та жодна не мала чоловіка, такого прославленого на бранному полі. Чули у Кам’янці й про саму пані Володийовську як про жінку хоробру, котра не побоялася жити в глушині, на далекій заставі, серед дикого люду, котра ходила з чоловіком у походи, а, захоплена татарином, зуміла здолати його і втекти живою з хижих рук. Слава її теж була безприкладною. Але ті, хто досі не знав і не бачив Басі, уявляли таку собі велетку, що гне підкови і ламає панцирі. Яке ж було їхнє здивування, коли вони побачили маленьке, рожеве, напівдитяче личко, котре висовувалося із коляси.

— Це сама пані Володийовська чи донька? — питали у юрбі.

— Авжеж, це вона, — відповідали ті, хто її знав.

Здивувалися городяни, жінки, священики, військові. З не меншим подивом дивилися вони на незвитяжний хрептівський гарнізон, на драгунів, між якими спокійно їхав Нововейський з усмішкою на обличчі, відміченому печаттю божевілля, і на люті фізіономії опришків, навернених в угорських піхотинців. Проте кілька сотень справдешніх вояків, що йшли при Басі, своїм виглядом підбадьорили городян.

— Це люди випробувані, такі не побояться туркам у вічі глянути! — говорили у натовпі.

Дехто з городян, та й жовніри, особливо з полку князя єпископа Тшебицького, який днями прибув до Кам’янця, гадали, що й сам пан Володийовський у кортежі, і тому зчинили крик:

— Нехай живе пан Володийовський!

— Нехай живе наш захисник! Найславніший кавалер!

— Vivat Володийовський, vivat!

Бася слухала, і серце її розпирала радість. Що може бути для жінки миліше, аніж слава чоловіка, та ще й таке велике місто прославляє його!

«Стільки тут рицарів, — думала Бася, — але ж нікому не кричать, тільки моєму Міхалові!»

Їй і самій закортіло крикнути з усіма вкупі «Vivat Володийовський!», та пан Заглоба зупинив її, закликаючи поводитися гідно і кланятися на обидва боки, як кланяється королева при в’їзді до столиці.

Сам він теж вітав усіх, то шапкою махав, то рукою, а коли люди, що його знали, і на його честь почали кричати vivat, він звернувся до натовпу:

— Ясновельможне панство! Хто у Збаражі вистояв, той і в Кам’янці вистоїть!

За вказівкою Володийовського кортеж під’їхав до зведеного нещодавно кляштора сестер домініканок. Маленький рицар мав, щоправда, власний будиночок у Кам’янці, але кляштор стояв у відлюднішому і малодоступному для ядер місці, і він вирішив тут оселити свою кохану — до того ж, будучи жертводавцем кляштора, він сподівався, що його добре приймуть. І справді, мати ігуменя Вікторія, донька брацлавського воєводи Стефана Потоцького, зустріла Басю з відкритими обіймами. З цих обіймів вона відразу ж потрапила до інших — гаряче люблячої її тітоньки Маковецької, з якою дуже давно не бачилася. Обидві вони плакали, плакав і пан стольник латичевський, у котрого Бася завше була улюбленицею. Ледве встигли витерти сльози зустрічі, як прибігла Кшися Кетлінг, і все почалося спочатку, а потім Басю оточили сестри черниці й шляхтянки, знайомі й незнайомі: пані Марцинова Богуш, і Станіславська, і Калиновська, і Хотимирська, і Войцехова, і Гумецька — дружина знатного кавалера пана хорунжого подільського. Одні, як пані Богуш, розпитували про чоловіків, інших цікавило, що Бася думає про турецьку навалу і чи встоїть, на її думку, Кам’янець.

Бася з великою радістю завважила, що її мають за військового авторитета й очікують із її вуст утіхи. І вона не поскупилася.

— І мови бути не може, — сказала вона, — щоб ми від турка не змогли відбитися. Міхал сюди прибуде не сьогодні-завтра, найпізніше — за кілька днів, а вже як він візьметься налагоджувати оборону, ви, милостиве панство, можете спати спокійно, та й до того ж іще відомо, що фортеця неприступна, у цьому я, хвалити Бога, трохи тямлю!

Упевненість Басі вельми збадьорила жінок, особливо заспокоїв їх близький приїзд пана Володийовського. Наймення його і справді так поважали, що, хоч настав уже вечір, до кляштора приходили один за одним тутешні офіцери засвідчити шану Басі, і кожен після перших привітань допитувався, коли прибуде маленький рицар і чи справді він має намір залишитися у Кам’янці. Бася прийняла тільки майора Квасиброцького — він командував піхотою князя єпископа краківського, писаря Жевуського, — він після пана Лончинського, а радше, заміщаючи його, очолив полк Кетлінга. Іншим того дня вже не відчинили дверей, через те що Бася добряче була втомлена, а їй треба було ще потурбуватися про пана Нововейського. Сердешний перед самим кляштором упав із коня, і його, непритомного, віднесли в келію.

Відразу ж послали по лікаря, того самого, що лікував Басю у Хрептові. Він сказав, що у Нововейського важка і, на його думку, безнадійна хвороба мозку. До пізнього вечора Бася, пан Мушальський і пан Заглоба обговорювали цю подію, бідкаючись про нещасну долю рицаря.

— Лікар повідав мені, — мовив пан Заглоба, — що, як він виживе, то після кровопускання розум має до нього повернутися, і на серці йому стане легше.

— Нема вже для нього втіхи! — заперечила Бася.

— Іноді людині ліпше й зовсім пам’яті позбутися, — зауважив пан Мушальський, — але навіть animalia******** її мають.

Проте старий висварив прославленого лучника за ці його слова.

— Якби ти, милостивий пане, пам’яті не мав, ти б до сповіді ходити не міг, — мовив він, — а отже, став би як лютеранин і пекельного вогню був би гідний. Тобе, добродію, вже і ксьондз Камінський остерігав від блюзнірства, та, на жаль, це як вовкові від молитви пуття: ти йому про пацю, а він тобі про вівцю.

— Який із мене вовк! — заперечив славний лучник. — От Аз’я, той був вовк!

— А що я казав? — підхопив пан Заглоба. — Хто перший сказав: це вовк?

— Нововейський казав мені, — мовила Бася, — що він удень і вночі чує, як Евка й Зося кличуть його: «Врятуй!» — а хіба їх урятуєш? Мусило хворобою кінчитися, хто б такі страждання витримав? Смерть їхню він пережив би, ганьби — не зміг.

— Лежить тепер як колода нечула, про світ Божий нічого не знає, — сказав Мушальський, — а жаль, герцівник знатний!