Подальшу їхню розмову перебив слуга, повідомивши, що у місті знову гомін жахливий: люди збігаються подивитись на генерала подільського, він цієї миті прибув із вельми пишним почтом і декількома десятками піхотинців.

— Він тут командує, — озвався пан Заглоба. — Надто шляхетно з боку Миколая Потоцького, що він тут вирішив бути, а не в іншому якому місці, але, як на мене, ліпше б його тут і не було. Адже він суперник був гетьману! Й у війну вірити не хотів, а нині, хто знає, чи не доведеться йому головою за це поплатитися!

— Може, й інші Потоцькі сюди за ним прийдуть, — додав пан Мушальський.

— Мабуть, уже турки недалеко! — зауважив Заглоба. — В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Дай Боже, щоб пан генерал був другим Ієремією, а Кам’янець — другим Збаражем.

— Так і буде, або ми загинемо! — пролунав чийсь голос із порога.

Бася на звук цього голосу підхопилася і з криком: «Міхал!» — кинулась маленькому рицареві на шию.

Пан Володийовський привіз багато важливих новин і, перш ніж оголосити про них на військовій раді, насамперед в тихій келії розповів про них дружині. Сам він ущент розбив кілька дрібних чамбулів і славно потрудився біля кримського дорошенківського коша. І полонених привів зо два-три десятки, від них можна було дізнатися про чисельність ханських і Дорошевих військ.

А от іншим наїзникам менше пощастило. Пан підляський, що був на чолі значних сил, був розбитий у жорстокій січі; панові Мотовилу, котрий подався до валаського тракту, завдав поразки Кричинський із допомогою білгородської орди й тих польських татар, що вціліли після розгрому на Тікичі. Володийовський дорогою до Кам’янця завернув до Хрептова — ще раз глянути потягло, сказав пан Міхал, на ті місця, де він був такий щасливий.

— Я прибув туди, — розповідав він, — ледве ви встигли поїхати, ще й слід ваш не запався, і без зусиль міг би наздогнати вас, але в Ушицях переправився на молдавський берег, щоб від степів прислухатися. Деякі чамбули вже пройшли і боюсь я, що, висунувшись уперед на Покуття, вони завдадуть раптового удару. Інші ж попереду турецького війська йдуть і невдовзі прибудуть. Буде облога, голубонько моя люба, нічого не вдієш, але ми не дамося, бо тут усякий не лише Вітчизну, а й добро своє захищає.

Сказавши це, він декілька разів ворухнув вусиками, а потім пригорнув до себе дружину й заходився цілувати її в щоки. Того дня вони більше не говорили. Назавтра пан Володийовський повідомив ці новини на військовій раді у князя єпископа Ланцкоронського61, в якій, окрім єпископа, брали ще участь генерал подільський, підкоморій подільський Ланцкоронський, писар подільський Жевуський, хорунжий Гумецький, Кетлінг, Маковецький, майор Квасиброцький, і ще декілька офіцерів. Передусім не сподобалося панові Володийовському, що пан генерал подільський оголосив, що не хоче, мовляв, брати на себе командування, а доручає його раді.

— У надзвичайних ситуаціях, — заперечив маленький рицар, — одна голова має бути й одна воля! Під Збаражем влада належала трьом регіментаріям, але вони перепоручили її князеві Ієремії Вишневецькому, слушно вважаючи, що перед обличчям небезпеки треба слухати одного.

Слова ці не подіяли. Марно ерудит Кетлінг як приклад наводив римлян, котрі, будучи найкращими у світі войовниками, винайшли диктатуру. Князь єпископ Ланцкоронський, який Кетлінга не любив, уявивши собі чомусь, що позаяк той шотландець за походженням, то в глибині душі і єретик, відповів йому, що поляки, мовляв, не потребують того, аби у зайд історії навчатися, так само як, власний розум маючи, і те їм не потрібне, щоб брати приклад із римлян, перед котрими, зрештою, у сміливості й красномовстві зовсім або майже не поступаються. «Як від оберемка дров вогонь сильніший, аніж від однієї друзки, — казав він,— так і тут: одна голова добре, а багато — краще». При цьому він хвалив скромність генерала подільського, хоч інші вбачали в тому радше страх перед відповідальністю, і від себе запропонував перемови. Коли слово це було промовлено, жовніри як ужалені попідхоплювалися з лав: Володийовський і Кетлінг, Маковецький, Квасиброцький, Гумецький, Жевуський, — заскреготіли зубами і задзвеніли шаблями. «Ось воно що!» — почулися голоси. «Не для перемов ми прийшли сюди!» «Медіатора духовне облачення захищає!» Квасиброцький вигукнув навіть: «У притвор, а не в раду!» Зчинився галас. Тоді єпископ підвівся й урочисто мовив:

— Я перший ладен голову покласти за костьол і за свою паству, а якщо про перемови згадую і виграти час бажав би, то, Бог мені суддя, не для того зовсім, щоб фортецю здати, а тільки щоб дати гетьманові час стягти підкріплення. Страшне для нехристів ім’я Собеського, і, навіть якщо сил у нього доволі не буде, сама чутка, що він сюди йде, змусить бусурман відступитися од Кам’янця.

Після пристрасної його промови всі замовкли, а дехто втішився навіть, бачачи, що князь єпископ не подумує про здачу міста.

А Володийовський сказав:

— Перш ніж ворог обложить Кам’янець, йому доведеться брати Жванець, бо не залишить же він укріплений замок у себе за спиною. Тому я, з дозволу пана підкоморія подільського, беруся у Жванці окопатися і протримаюсь там стільки часу, скільки князь єпископ перемовами хоче виграти. Вірних людей із собою візьму і, доки живий, не віддам Жванця!

Але тут усі закричали:

— Не бути цьому! Ти тут потрібен! Без тебе і городяни впадуть духом, і жовніри охоту битися втратять. Цього аж ніяк не можна допустити! У кого тут більше досвіду? Хто Збараж пройшов, а коли до вилазки дійде діло, хто людей поведе? Ти у Жванці голову покладеш, а ми без тебе тут загинемо!

— Мною командування розпоряджається, — відповів Володийовський.

— У Жванець послати б сміливця з молодих, щоб мені помічником був, — сказав підкоморій подільський.

— Нехай Нововейський іде! — відгукнулося декілька голосів.

— Нововейський іти не може, у нього голова у вогні, — пояснив Володийовський, — він без тями у ліжку лежить!

— Порадьмося ж: хто де має стати і які ворота захищати, — запропонував князь єпископ.

Усі погляди звернулися до генерала подільського, а він так сказав:

— Перед тим, як оголосити наказ, я радий був би вислухати думку бувалих воїнів, а позаяк найдосвідченіший за всіх пан Володийовський, йому першому і слово.

Володийовський порадив передусім добряче укріпити замки, розташовані поблизу міста, гадаючи, що саме на них супротивник ударить із найбільшою силою. Його підтримали. Тисячу шістдесят осіб піхоти розподілили у такий спосіб: правий бік замку захищав пан Мислишевський, лівий — пан Гумецький, відомий своїми звитягами під Цудновом. Із боку Хотина, у найнебезпечнішому місці, став сам пан Володийовський, нижче від нього —загін сердюків62, сторону, повернену до Зіньківців, прикривав майор Квасиброцький, південь — Вонсович, від площі стояв капітан Букар із людьми Красинського. Усе це були не волонтери якісь, а воїни за ремеслом, найкращі з кращих, і такі стійкі у бою, що декому сонячна спека більше допікала, аніж їм — рушничний вогонь. До того ж, служачи у війську Речі Посполитої, зазвичай нечисленному, вони змолоду звикли давати відсіч удесятеро сильнішому ворогові, і це було для них звичайною річчю. Загальний нагляд над артилерією у замку здійснював красень Кетлінг, котрий не мав собі рівних у наведенні гармат. Командувати у замку доручалося маленькому рицареві, йому генерал подільський дозволив на свій розсуд робити вилазки, якщо буде для цього необхідність і нагода.

Жовніри ж, дізнавшись, хто де стоятиме, зраділи серцями: гучними окликами і дзвоном рапір висловили вони свою готовність. Чуючи це, генерал подільський так подумки відзначив: «Не вірив я, що ми облогу витримаємо, і без віри сюди прибув, лише сумління свого слухаючи; але хто знає, чи не зуміємо ми з такими жовнірами супротивника відбити? Слава на мене впаде, другим Ієремією мене проголосять, тож чи не щаслива зірка привела мене сюди?»

І як досі він мав сумнів, що можливо місто захистити, так тепер засумнівався, що ворог зможе взяти його, і, сильно цим надихнувшись, ревно почав радитися, як розставити людей у самому місті.