Вирішено було, що у самому місті біля Руських воріт стане пан Маковецький із невеликою групою шляхти, польських городян, у бою більше за інших витривалих, а також із кількома десятками вірмен і євреїв. Ворота Луцькі віддавали панові Городецькому, гармати у нього наводили пан Жук і пан Матчинський. Площу перед ратушою охороняти належало панові Лукашу Левандовському, а пан Хотимирський за Руськими воротами взяв під свою команду галасливих циган. Від мосту до самісінького дому пана Синицького відав вартою Казимеж Гумецький, брат відважного Войцеха. Далі розташувалися: пан Станішевський, біля Ляських воріт — пан Марцин Богуш; коло Спіжової вежі, поряд із бялоблоцькою пробоїною, належало стати панові Єжи Скажинському вкупі з паном Яцковським. Пан Дубравський із паном Петрашевським охороняли вежу Жезника. Великий міський шанець віддали панові Томашевичу, війтові польської юрисдикції, менший — панові Яцковському; ще був відданий наказ насипати третій шанець, із якого згодом один єврей, чудовий пушкар, надто докучав туркам.
Розпорядившись у такий спосіб, уся рада вирушила на вечерю до генерала подільського, котрий на тому застіллі панові Володийовському усіляку шану виявляв: і на головне місце його посадив, і вином поштував, і стравами, і промовою, передбачивши у ній, що нащадки після облоги до прізвиська «маленький рицар» додадуть іще титул «Гектор кам’янецький». Пан же Володийовський заявив, що служитиме він не за страх, а за совість, хотів би присягою себе пов’язати у храмі Божому і просить князя єпископа завтра ж йому це дозволити. Князь єпископ, збагнувши, що від присяги цієї може бути спільна користь, залюбки згодився.
Наступного дня у соборі відбулося велике богослужіння. З хвилюванням у душах зосереджено слухали його рицарі, шляхта, жовніри і прості люди. Пан Володийовський із Кетлінгом лежали крижем біля вівтаря; Кшися і Бася, ставши на коліна, плакали тут же за лавами, розуміючи, що після такої присяги життя їхніх чоловіків у ще більшій небезпеці. По закінченні меси князь єпископ, як годиться, виніс парафіянам дароносицю. Тоді маленький рицар підвівся і навколішки на сходинках вівтаря мовив схвильовано, хоч і спокійним голосом:
— За великі милості й особливе заступництво, якими я облагонадіяний Гоподом Богом Усевишнім і сином його улюбленим, даю обітницю і присягаю: як він і син його допомогли мені, так і я до останнього подиху хрест святий захищатиму. А позаяк командування старим замком мені доручено, допоки живий і руками-ногами рухати можу, ворожу силу бусурманську, що в розпусті погрузла, у замок не впущу, від мурів його не відступлю, білої ганчірки не вивішу, хоч би мені під руїнами довелося бути похованому... Допоможи мені у цьому Боже і хресна сило. Амінь!
Врочиста тиша запанувала у костьолі, після чого пролунав голос Кетлінга.
— Присягаю, — сказав він, — за особливі милості, які пізнав я у тутешній своїй вітчизні, до останньої краплі крові замок захищати і швидше під руїнами його буду похований, аніж допущу, щоб нога ворога ступила у його мури. І як я від щирого серця подячно обітницю цю складаю, так нехай допоможе мені Бог і хресна сила. Амінь!
Цієї миті князь єпископ опустив дароносицю і дав її поцілувати спершу панові Володийовському, а потім Кетлінгу. Побачивши це, рицарі, а їх чимало було в костьолі, загули. Почулися голоси:
— Усі присягаємо! Усі кістьми ляжемо! Не здамо фортеці! Присягаємо! Амінь! Амінь! Амінь!
Шаблі й рапіри зі скреготом вирвались із піхов, у костьолі зробилося ясно від криці. Блиск клинків осяяв суворі обличчя, палахкотливі очі. Неймовірне натхнення пойняло шляхту, жовнірів, народ.
Враз забамкали дзвони, загримів орган, князь єпископ заспівав «Sub tuam praesidium»********, сто голосів йому вторували — так молилися за фортецю, що була сторожовою вежею християнства і ключем Речі Посполитої.
Після закінчення відправи Кетлінг із Володийовським попідруч вийшли із костьолу. З ними прощалися, їх благословляли, бо ніхто не мав сумніву, що вони скоріше загинуть, аніж здадуть замок. Але не смерть, а звитяга і слава, здавалося, ширяли над ними — і, мабуть, серед усього цього натовпу тільки вони одні знали, якою страшною зв’язали себе присягою. Можливо, два люблячих жіночих серця передчували загибель, що нависла над їхніми головами, — ні Бася, ні Кшися ніяк не могли заспокоїтися, а коли нарешті Володийовський опинився у кляшторі з дружиною, вона, ридма ридаючи, схлипуючи, як маля, пригорнулася до його грудей і уривчастим голосом промовила:
— Пам’ятай... Міхалеку... що... не дай Боже з тобою нещастя... я... я... не знаю... що... зі мною... буде!
І вся затремтіла від хвилювання. Маленький рицар був дуже збентежений. Жовті його вусики заворушилися, нарешті він сказав:
— Ну, що ж, Басько... так треба було, от що!..
— Ліпше б мені померти! — відповіла Бася.
Почувши це, маленький рицар ще швидше заворушив вусиками і, повторивши декілька разів поспіль: «Не треба, Басько, не треба!», заходився втішати це найулюбленіше у світі створіння.
— А пам’ятаєш, коли Бог мені повернув тебе, що я сказав? Я так йому сказав: «Усе, на що я спроможний, обіцяю тобі. Після війни, якщо живий залишусь, костельчик поставлю, але під час війни мушу я ратний подвиг здійснити, щоб невдячністю не засмутити тебе». Що там замок! І цього мало за отаке добродіяння! Настав час! Хіба ж годиться, щоб Спаситель сказав: «А він-таки пустобрех». Та нехай мене ліпше каміння замку поховає, аніж я чесне слово рицаря, дане Богові, порушу! Треба, Басько, і все тут! Богу, Басько, довіримось!..
******** По-перше (лат.).
******** По-друге (лат.).
******** Наочно (лат.).
******** Тварини (лат.).
******** Під оруду твою (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ LІ
Того ж дня пан Володийовський вирушив із хоругвами на підмогу молодому панові Васильківському, котрий поквапився до Гринчука, бо надійшла звістка, що татари прорвалися туди по бездоріжжю, людей в’яжуть, худобу відбирають, проте сіл не палять, щоб себе не виказувати. Пан Васильківський умить розправився з ними, ясир відібрав і взяв полонених. Пан Володийовський відправив тих полонених у Жванець, доручивши панові Маковецькому допитати їх і все записати в подробицях, щоб можна було їхні показання відіслати гетьманові й королю. Татари показали, що кордон вони перейшли з наказу пиркалаба, на підмогу їм дано було ротмістра Стингана з валахами. Проте, де саме стоїть зараз турецький владика зі своїми полчищами, вони, незважаючи на тортури, сказати не вміли, бо, рухаючись розсіяним строєм попереду війська, зв’язку зі станом не підтримували.
Всі, однак, суголосно показали, що султан полчища свої вже рушив, що йде він на Річ Посполиту і, з усього видно, невдовзі стане під Хотином. Для прийдешніх захисників Кам’янця нічого нового у цих показаннях не було, а проте, позаяк у Варшаві при королівському дворі у війну досі не вірили, підкоморій подільський звелів відрядити полонених разом із новинами до Варшави.
Перші роз’їзди повернулися задоволені. Тим часом увечері з’явився до Володийовського секретар його побратима, Хабарескула, старшого хотинського пиркалаба. Листа він не привіз, бо писати пиркалаб побоювався, але на словах звелів переказати своєму побратимові Володийовському, «світлу очей» і «сердечній насолоді», щоб той був насторожі і, якщо у Кам’янці бракує сил для захисту, під якимось приводом місто покинув, бо султан з усім своїм військом через день-два має бути в Хотині.
Володийовський наказав подякувати пиркалабові і, винагородивши секретаря, відіслав його назад, а сам негайно повідомив комендантів про близьку небезпеку.
Звістка, хоч і очікувана, справила сильне враження. З подвійною енергією велися тепер роботи у місті. Ієронім Ланцкоронський відразу ж подався до себе у Жванець, щоб звідто спостерігати за Хотином.
Якийсь час минув у очікуванні, нарешті, 2 серпня, у день святкування на честь Богоматері, султан з’явився під Хотином. Полки розлилися довкола безкраїм морем, і побачивши останнє місто, що лежало ще у межах падишахських володінь, крик «Аллах! Аллах!» вихопився із сотень тисяч горлянок. По другий бік Дністра розкинулася беззахисна Річ Посполита, яку це незліченне військо ладне було залити, як повінь, ковтнути, як вогонь. Натовпи воїнів, що не вмістилися у місті, розташувалися на полі, на тому самому полі, де кілька десятків літ тому польські шаблі викосили теж чималу армію пророка.
