Тепер, здавалося, що настав час помсти, і ніхто у цих диких ратях, від султана до обозника, не міг припустити, що степ цей двічі виявиться зловісним для півмісяця. Надія, ба навіть упевненість, у перемозі пожвавила серця. Яничари і спагі, безліч ополченців із Балкан, із Родопських гір, із Румелії, Пеліону й Осси, із Кармеля й Лівану, із арабських пустель і з берегів Тигру, із нільських низовин і гарячих африканських пісків, видаючи войовничі оклики, вимагали, щоб їх негайно вели на «гяурський берег». Аж тут муедзини з хотинських миінаретів почали кликати на молитву, і все стихло. Безліч голів у тюрбанах, у ковпаках, фесках, бурнусах, куф’ях і крицевих шоломах схилилися додолу, глухе бурмотіння молитви полинуло степом, ніби гудіння велетенського бджолиного рою, і, підхоплене вітром, перекинулось за Дністер, туди, у Річ Посполиту.

Відтак почулися барабани, сопілки й дудки, сповістивши привал. Хоч війська йшли повільно, не відчуваючи особливих складнощів, падишах вирішив дати їм добре відпочити після тривалої дороги з Адріанополя. Сам він викупався у кришталево чистому джерелі неподалік міста й відбув до Хотинського конака, а в полі заходилися ставити намети для воїнів, і невдовзі вони, немов снігом, укрили безмежний простір довкола.

День аж до заходу стояв чудовий. Після вечірніх молитов табір розташувався на спочинок. Заблищали тисячі, сотні тисяч вогників, мерехтіння їх із тривогою спостерігали із маленького жванецького замку. Сягали вони так далеко, що воїни, які ходили у роз’їзд, говорили опісля, ніби їм здалося, що «вся Молдова у вогнях». У міру того, одначе, як яскравий місяць дедалі вище здіймався у зоряному небі, вогники, усі, окрім караульних, згасали, табір затихав, і серед мовчання ночі чулося тільки, як іржали коні та ревли буйволи у тарабанських лугах.

Наступного дня, ледь благословилося на світ, султан звелів яничарам, татарам і липекам перейти Дністер і захопити Жванець — і містечко, і замок. Хоробрий Ієронім Ланцкоронський не став чекати ворога за мурами, а, маючи сорок татар, вісімдесят киян і одну власну хоругву товаришів, ударив на яничар біля переправи і, попри густий мушкетний вогонь, зім’яв відбірних піхотинців, і вони, відступаючи, врозсип кинулись у воду. Але тим часом чамбул, підсилений липеками, переправившись в іншому місці, вломився у місто. Дим і крики сповістили сміливому підкоморію, що місто у руках супротивника, — він скомандував відступити од переправи і поквапився на допомогу нещасним городянам. Піші яничари не могли його переслідувати, і він гнав на відчай душі. І вже близький був до мети, аж раптом його татари, покинувши свої хоругви, перейшли на бік турків. Становище виявилося вельми небезпечне: чамбул, підсилений липеками, розраховуючи, що зрада викличе замішання, стрімко кинувся врукопаш на підкоморія. На щастя, кияни, перейнявши приклад свого проводиря, виявили їм відчайдушний спротив, а хоругов товаришів ущент розбила супротивника, котрому, зрештою, не до снаги було тягатися з регулярною польською кіннотою. Земля під містом укрилася трупами, переважно липеків, вони були сміливіші в битві й настирливіші за інших ординців. Порубали їх чимало й на вулицях, після чого Ланцкоронський, бачачи яничар, що наближалися від річки, сховався за мурами міста, устигнувши перед тим послати у Кам’янець по підкріплення.

Падишах не мав наміру того дня брати жванецький замок, слушно вважаючи, що зуміє вмить ним оволодіти, коли переправиться усе його військо. Він хотів захопити тільки місто і, розрахувавши, що загонів, які він одправив, для цієї мети цілком достатньо, не став більше посилати ні яничар, ні ординців. Ті ж, хто встиг переправитися, після відступу підкоморія за мури замку знову захопили місто і, не підпалюючи його, щоб самим було де потім сховатися, взялися орудувати там шаблею і кинджалом. Яничари хапали молодих жінок для солдатської втіхи, а чоловіків і дітей зарубали сокирами. Татари були заклопотані трофеями.

І тут із вежі замку помітили, що від Кам’янця наближається до них кіннота. Почувши це, пан Ланцкоронський сам піднявся на вежу в супроводі кількох товаришів і, висунувши у бійницю підзорну трубу, довго й уважно вдивлявся у поле, після чого сказав:

— Це легка кіннота хрептівського гарнізону, та сама, з якою Васильківський до Гринчука ходив. Гадаю, його самого сюди прислали.

І знову став дивитися.

— Волонтерів бачу, так, це Гумецький Войцех!

А через хвилину:

— Хвалити Бога! Сам Володийовський там, бо драгунів видно. Вельмишановні панове, вискочимо й ми за мури і з Божою допомогою виженемо супротивника не лише з міста, а й далі, за річку.

Сказавши це, він щодуху кинувся вниз, щоб скликати своїх киян і товаришів. У місті тим часом дехто із татар теж помітив хоругви, що наближалися, і, пронизливим голосом звертаючись до Аллаха, почав збиратися у чамбул. Усюди на вулицях звучали бубни і дудки. Яничари вишикувалися на млі ока — мало яка піхота в світі могла з ними зрівнятися у швидкості.

Чамбул, ніби підхоплений вітром, вилетів із міста назустріч легкій кінній хоругві. Один цей чамбул, — не рахуючи липеків, чимало їх поклав пан Ланцкоронський, — утричі переважав жванецький гарнізон укупі з хоругвами, що йшли йому на підмогу, і тому, ні хвилини не вагаючись, пішов на пана Васильківського. Проте Васильківський, відважний юнак, котрий жадібно й сліпо кидався назустріч будь-якій небезпеці, звелів своїм людям пустити коней галопом і рвонувся вперед як смерч, не зважаючи на перевагу супротивника.

Сміливість його спантеличила татар, котрі взагалі не любили рукопашних сутичок. І ось, попри крики мурз, які їхали слідом, попри пронизливий писк дудок і барабанний бій, що кликав на кесим — рубати голови невірним, — вони почали осаджувати, стримувати коней. Душа, як видно, в них у п’яти сховалася, і запал ущух. Нарешті, на відстані пострілу з лука, вони розступилися перед хоругвою, випустивши тьму стріл на вершників, що мчали.

Пан Васильківський, знати не знаючи про яничар, котрі шикувалися по той бік будинків біля річки, чимдуж погнав зі своїми людьми за татарами, радше, за половиною чамбула, невдовзі наздогнав його і заходився сікти тих, у кого коні були гірші і хто через це не встигав від нього врятуватися. Друга половина чамбула тим часом повернула, маючи намір обійти його, та саме цієї миті підспіли волонтери, а з ними вкупі нагрянув і підкоморій із киянами. Татари, стиснуті з боків, ураз розсипалися як купа піску, і почалося побоїще: воїни стиналися сам на сам і групами, все було густо всіяно трупами ординців. Найбільше полягло їх від руки Васильківського, котрий, немовби навіжений, один налітав на скопище татар, як сокіл на табун горобців чи вівсянок.

А от пан Володийовський, жовнір обачливий і спокійний, до часу притримував своїх драгунів. Як мисливець, що міцно тримає на смику оскаженілих собак і спускає їх не на всякого звіра, а тільки побачивши блискотливі очі та білі ікла лютого вепра-самітника, так і маленький рицар, знехтувавши лякливими ординцями, все виглядав, чи немає там за ними спагі, яничар чи ще якогось відбірного війська.

Аж тут підскакав до нього Ієронім Ланцкоронський зі своїми киянами.

— Пане добродію, — закричав він, — яничари вже біля річки, притіснімо їх!

Володийовський вихопив рапіру з ножен і скомандував:

— Уперед!

Драгуни всі як один натягли повіддя, щоб краще відчувати коней, і всією шеренгою, трохи подавшись наперед, рушили, як на навчанні. Спершу йшли клусом, потім галопом, але поки ще не на відчай душі. Тільки проминувши будинки біля річки, на схід від замку, вони побачили білі повстяні ковпаки яничар і зрозуміли, що не з ямаками доведеться їм зітнутися, а з регулярним військом.

— Бий! — заволав Володийовський.

І коні витяглися у струнку, майже торкаючись черевом землі й відкидаючи копитами затверділі грудки.

Яничари, не знаючи, яка сила йде на підмогу Жванцю, насправді прямували до річки. Один їхній загін, що налічував двісті з гаком осіб, уже досягнув берега, і передні його шеренги саме вступили на пороми, другий же, не менш сильний, квапливо, але в чудовому бойовому порядку підтягувався до річки, коли помітив, як мчить кіннота. Яничари зупинилися, вмить повернувшись обличчям до супротивника. Мушкети витягнулися в одну лінію, і відразу ж ударив дружний залп. Ще більше, відчайдушні воїни, гадаючи, що свої на березі підтримають їх вогнем, не лише не розбіглися, виконавши цей залп, а й, підбадьорюючи один одного криками, рушили вперед під прикриттям диму і запекло вдарили шаблями на кінноту. То була зухвалість, притаманна тільки яничарам, за яку вони дорого заплатили, бо кіннотники, не в змозі, якби навіть захотіли, стримати своїх коней, ударили на них як молот і вмить зім’яли, сіючи жах і згубу.