Від натиску їх передні шеренги яничар полягли, як лан від вихору. Щоправда, багато просто впали на землю і, відразу ж підхопившись, урозсип кинулися до річки — звідти другий загін час від часу піддавав вогню, цілячись вище, щоб над головами своїх уразити драгунів. Якоїсь миті яничари, котрі стояли біля поромів, вочевидь завагалися — чи вантажитись їм на пороми, чи, за прикладом другого загону, вдарити врукопаш на кінноту. Проте від цього кроку їх утримав вигляд людей, котрі втікали купками, — коні грудьми напирали на них, а вершники рубали так затято, що несамовитість їхню можна було порівняти хіба що з їхньою майстерністю. Часом, під натиском особливо сильним, яничари, обернувшись, пробували відчайдушно огризатися, як огризається зацькований звір, бачачи, що йому вже нема рятунку. І ось саме тут ті, котрі скупчилися на березі, могли наочно переконатися, що протистояти цій кінноті неможливо, бо нема їй рівних у володінні холодною зброєю. Переслідуваним розчереплювали голови, обличчя, шию, ще й так уміло і швидко, що око ледве вловлювало помах шаблі. Як челядь у добре налаштованому господарстві ревно й квапливо молотить на току сухий горох і гарман дзвенить відголосками ударів, а вилущене зерно летить увсібіч, так по всьому надріччю звучали відголоски шабельних ударів, а купки яничар, лущені немилосердно, розліталися на всі боки.
Пан Васильківський, не знаючи страху, кидався у бій на чолі своєї легкої кінноти. Одначе наскільки досвідчений косар переважає сильнішого, але не такого кмітливого молодого парубка (втомився, бідолаха, геть спітнілий, а той собі косить і косить, рівно кладучи перед собою покіс), так і пан Володийовський переважав ревного юнака. Перед тим, як зітнутися63 з яничарами, він пропустив драгунів уперед, а сам відстав трохи, щоб бачити всю битву. Здалеку він уважно наглядав за нею, час від часу кидаючись у круговерть, завдаючи ударів, спрямовував, знову давав змогу битві віддалитися, і знову наглядав, і знову завдавав ударів. Як зазвичай відбувається у бою з піхотою, кіннота в бойовому пориві випустила втікачів. Декілька десятків яничар, позбавлених можливості тікати до річки, повернули до міста, щоб сховатися там поблизу будинків у соняшниках. Але їх помітив пан Володийовський, наздогнав двох, легко торкнувся того й того шаблею, і вони враз повалилися, риючи ногами землю, і, обливаючись кров’ю із відкритих ран, випустили дух. Побачивши таке, третій пальнув із рушниці по маленькому рицарю, та промазав, а той навідмаш рубонув його вістрям між носом і ротом і в такий спосіб позбавив дорогоцінного життя. Після чого, не гаючись, погнався за рештою — і сільський хлопчак не так швидко зрізає гриби, що ростуть купкою, як він позрізав їх раніше, ніж вони сховалися у соняхах. Тільки двох останніх схопили жванецькі люди — маленький рицар звелів узяти їх живими.
Сам же, розігрівшись трохи, коли побачив, що яничар майже відтіснили до річки, кинувся у жар битви і почав трудитися там нарівні з драгунами.
Він завдавав блискавичних ударів просто перед собою, часом праворуч, часом ліворуч, не дивлячись більше на діло рук своїх, але щоразу білий ковпак сповзав на землю. Яничари з вереском у страху тіснилися перед ним, він же подвоїв частоту ударів, і, хоч залишався при цьому спокійним, ніхто вже не міг устежити за рухами його рапіри й помітити, коли він рубає, а коли колить, бо рапіра довкола нього утворювала суцільне променисте кільце.
Пан Ланцкоронський, котрий здавна про нього чув як про майстра над майстрами, але в роботі досі не бачив, аж битися перестав і дивився зачудований, не в змозі очам своїм повірити, щоб один чоловік, нехай навіть і майстер, і першим кавалером названий, міг здійснити таке. Він схопився за голову і — довкола усі це чули — без угаву повторював: «Мало ще про нього говорили, далебі!» Інші ж кричали: «Дивіться, такого більше у житті не побачите!» А Володийовський працював собі далі.
Нарешті яничар зіпхнули до річки, і вони в паніці вилазили тепер на пороми. Поромів було вдосталь, а людей повернулося менше, аніж прибуло, і вони хутко й легко там розмістилися. Відразу ж зарухалися важкі весла, поміж кіннотою і яничарами утворилася водна перепона і ширилася з кожною хвилиною... Тут із поромів загриміли рушниці, драгуни відповіли мушкетним вогнем; хмара диму зметнулася над водою і розтяглася у довгі смуги. Пороми, а з ними яничари дедалі віддалялися. Драгуни, котрі перемогли, несамовито кричали. Погрожуючи кулаками, вони верещали услід яничарам:
— А, прийдеш іще, собако, прийдеш!..
Пан Ланцкоронський, хоч кулі ляпали біля самого берега, вхопив Володийовського в обійми.
— Я просто очам своїм не вірив! — промовив він. — Mirabilia********, добродію, це варте золотого пера!
А Володийовський на це:
— Вроджені здібності й вправляння, нічого більше! Скільки вже війн пережито!
Звільнившись з обіймів пана Ланцкоронського, він поглянув на берег і крикнув:
— Диви-но, ваша милость, іще не таку побачиш дивовижу!..
Підкоморій, обернувшись, побачив на березі офіцера, що напинав лука.
То був пан Мушальський.
Прославлений лучник досі бився з супротивником урукопаш, разом з усіма, тепер же, коли яничари віддалилися вже настільки, що кулі з їхніх рушниць і драгунських мушкетів не досягали мети, він став на березі, там, де чимвище, дістав лук, спершу спробував тятиву пальцем, а потім, коли вона продзвеніла йому у відповідь, уклав у лук оперену стрілу і прицілився.
Цієї самої миті на нього й глянули Володийовський із Ланцкоронським.
Чудова то була картина! Лучник сидів на коні, витягнувши ліву руку вперед, і в ній, як у обценьках, тримав лук, а правою рукою з силою відтягнув стрілу до середини грудей, аж жили надулися в нього на лобі, і спокійно цілився.
Удалині, під хмарою диму, виднівся понад десяток поромів, що пливли річкою, внаслідок танення снігів у горах надто повноводною і такою того дня прозорою, що у ній відбивалися пороми з яничарами, які сиділи в них. Мушкети на березі змовкли, усі погляди зосередилися на Мушальського або в той бік, куди спрямована була смертоносна стріла.
Та ось гучно забриніла тятива і пернатий посланець смерті вилетів із лука. Жодне око не могло встежити за його польотом, але всі виразно побачили, як опецькуватий яничар, котрий стояв біля весла, раптом розкинув руки і, крутнувшись на місці, шубовснув у воду. Розійшлася під його вагою прозора річкова глибінь, а пан Мушальський сказав:
— За тебе, Дидюк!..
І потягся по другу стрілу.
— На честь пана гетьмана! — оголосив він товаришам.
Ті затамували дух, тої самої миті у повітрі знову просвистіла стріла, і другий яничар упав на дно порома.
На всіх поромах жвавіше зарухалися весла, з силою розбиваючи світлу хвилю, а незрівнянний лучник з усмішкою обернувся до маленького рицаря:
— На честь достойної дружини вашої!
І втретє натягнув він лук, утретє випустив гірку стрілу, і втретє впилася вона до половини у людске тіло. Врочистий окрик пролунав із берега, окрик люті з поромів, після чого пан Мушальський повернув коня, за ним те саме зробили інші переможці нинішнього дня, і всі повернули до міста.
Повертаючись, вони, задоволені, поглядали на сьогоднішні жнива. Ординців загинуло мало — вони не зуміли навіть об’єднатися для бою і, наполохані, відразу переправилися через річку. Зате декілька десятків яничар лежали, як снопи, добротно зв’язані перевеслами. Дехто ще ворушився, та всі уже були обібрані челядинцями підкоморія.
Оглядаючи їх, пан Володийовський сказав:
— Смілива піхота, на ворога йде, неначе вепр-самітник, але все-таки й половини того не вміє, що шведські піхотинці.
— Проте ж залп вони дали, немовби горіх хто розгриз, — зауважив підкоморій.
— Це саме собою вийшло, а аж ніяк не завдяки їхньому вмінню, зазвичай вони особливої виучки не проходять, та все ж це гвардія султанська, вони хоч якось навчаються, а є ще яничари нерегулярні, ті набагато гірші.
— Дали ми їм pro memoria********! Бог до нас милостивий, раз ми зі звитяги такої значної цю війну починаємо!
