Проте досвідчений Володийовський мав іншу думку.

— І зовсім не велика це звитяга, — заперечив він. — Хоч і це добре для підняття духу у тих, хто пороху не нюхав, та й у городянах. Проте інших наслідків я не бачу.

— Невже ти, ваша милость, сумніваєшся, що в бусурман після цього фантазії поменшає?

— Ні, не поменшає.

Так, перемовляючись, вони доїхали до міста, де городяни передали їм двох узятих живцем яничар, котрі намагалися сховатись у соняшниках від шаблі пана Володийовського.

Один був легко поранений, другий цілісінький і дуже пихатий. Зупинившись у замку, маленький рицар звелів панові Маковецькому допитати яничара, бо сам він, хоч і розумів по-турецькому, але говорити не вмів. Пан Маковецький почав розпитувати турка, чи прибув султан власною персоною до Хотина і коли він планує підійти до Кам’янця.

Турок відповідав чітко, але зухвало.

— Падишах власною персоною вже прибув, — сказав він. — У таборі подейкували, що завтра Халіл і Мурад вирішили переправитися на цей берег, прихопивши з собою інженерів, які відразу ж почнуть рити рови. Завтра-післязавтра проб’є час вашої загибелі.

Тут полонений упер руки в боки і, впевнений у всесильності султанського наймення, вів далі:

— Шалені ляхи! А як насмілилися ви під боком у повелителя нападати на людей його і шарпати їх? Невже ви гадаєте, що сувора кара вас мине? Чи, може, цей жалюгідний замок вас захистить? Хто ж ви будете через декілька днів, як не полонені? Хто ж ви нині, як не пси, що кидаються на господаря?

Пан Маковецький ретельно все записував, а пан Володийовський, щоб застрахати, після цих слів дав полоненому ляпаса. Турок остовпів і враз пройнявся повагою до маленького рицаря та й узагалі почав висловлюватися пристойніше. Після допиту, коли полоненого вивели із зали, пан Володийовський сказав:

— Полонених і їхні показання треба негайно відправити до Варшави, там при дворі короля досі ще у війну не вірять.

— А з ким це Халіл і Мурад мають намір переправитися? — запитав Ланцкоронський.

— З інженерами. Вони бруствери і насипи під гармати зводитимуть, — відповів пан Маковецький.

— А як ви, вельмишановні панове, гадаєте, правду той полонений казав чи просто брехав?

— Якщо вам, панове, хочеться,— відповів Володийовський, — можемо п’яти йому підсмажити. Є у мене вахмістр один, він Аз’ю, сина Тугай-бея, потрошив і в цьому exguisitiscimus, але я вважаю, яничар істинну правду сказав: переправа ось-ось почнеться, і перешкодити цьому ми не зможемо, хоч би нас і в сто разів більше було! Тож нічого іншого нам не залишається, крім як зібратися і їхати з цією звісткою до Кам’янця.

— Так добре у мене під Жванцем пішло, що я радий би там і в замку окопатися, — промовив пан підкоморій, — тільки б ти, ваша милость, іноді вискакував із Кам’янця мені на підмогу. А там уже будь що буде!

— У них і так двісті гармат, — відповів Володийовський, — а вже коли вони ще дві кулеврини переправлять, замок і дня не протримається. Я й сам хотів у ньому окопатися, та тепер бачу — це нічого не дасть.

Інші погодилися з цим. Пан Ланцкоронський ще опирався з молодецтва, він, мовляв, залишиться у Жванці, та був він усе-таки досить досвідченим жовніром, щоб не визнати справедливості слів Володийовського. Остаточно переконав його пан Васильківський. Прибувши з поля, він квапливо вбіг у замок.

— Мосці панове, — випалив він, — річки не видно, всенький Дністер під плотами.

— Переправляються? — запитали всі разом.

— Ще й як! Турки на плотах, а чамбули за ними бродом.

Пан Ланцкоронський не вагався більше і негайно віддав наказ потопити старі замкові гаубиці, а майно, яке пощастить, сховати або вивезти до Кам’янця. А Володийовський скочив на коня і рушив зі своїми людьми спостерігати за переправою з далекого пагорба.

Паші Халіл і Мурад і справді переправлялися через Дністер. Скільки сягало око, видно було пороми і плоти, їхні весла розміреними ударами розтинали світлу воду. Яничари і спагі зразу безліччю перепливали річку: перевізні засоби підготовлені були у Хотині. На березі вдалині теж скупчилося чимало війська. Володийовський припустив, що там наводять міст. А султан же ще не рушив основними силами.

Тим часом під’їхав пан Ланцкоронський зі своїми людьми, і вони з маленьким рицарем повернули на Кам’янець. У місті на них чекав пан Потоцький. На квартирі в нього було повно вищих офіцерів, а перед будинком зібрався натовп, чоловіки й жінки, стурбовані, стривожені, цікаві.

— Супротивник переправляється, Жванець захоплено! — повідомив маленький рицар.

— Роботи закінчено, ми чекаємо! — відповів пан Потоцький.

Звістка ця дійшла до натовпу, що зашумів як хвиля.

— До воріт! До воріт! — кричали у місті. — Ворог Жванець захопив!

Городяни й городянки лізли на кріпосні мури у надії побачити звідти ворога, проте жовніри, які несли там службу, відмовилися їх пустити.

— Додому йдіть! — кричали вони натовпу. — Якщо станете заважати обороні, то дружини ваші скоро турків зблизька побачать.

А втім, паніки у місті не було, бо чутка про нинішню перемогу вже розійшлася містом, і, звісно, у дуже перебільшеному вигляді. До цього причетні були і жовніри, що розповідали чудеса про битву.

— Пан Володийовський яничар розгромив, саму гвардію султанську, — переказували з уст в уста. — Куди бусурманам мірятися силами із паном Володийовським! Він самого пашу засік. Не такий страшний чорт, яким його малюють! Усе-таки не встояли вони перед нашим військом! Отак вам, песиголовці! Смерть вам і султанові вашому!

Городянки знову з’явилися на шанцях, на вежах і бастіонах, але тепер навантажені бутлями з оковитою, вином і медом.

Цього разу їх зустріли привітно, жовніри почали веселитися. Пан Потоцький цьому перепон не чинив, бажаючи утримати в жовнірах бадьорість і присутність духу, а позаяк спорядження у місті й замку було предосить, він дозволив і пальбу, сподіваючись, що такого роду прояви радості, будучи почуті, викличуть збентеження у ворожому стані.

Тим часом пан Володийовський, діждавшись сутінків на квартирі генерала подільського, сів на коня і покрадьки, у супроводі одного лише слуги, спробував пробратися до кляштора — надто вже не терпілося йому чимшвидше побачити дружину. Та де там!.. Його впізнали, і численна юрба вмить оточила його коня. Почулися вітальні окрики. Матері простягали до нього дітей.

— Ось він! Дивіться і запам’ятайте! — повторювали безліч голосів.

Захоплювалися ним безмірно, але найбільше дивував людей, які не розумілися на війні, його маленький зріст. У обивателів просто в голові не вкладалося, як цей низенький чоловік із веселим і добрим обличчям міг бути найгрізнішим войовником Речі Посполитої, що не мав собі рівних. А він їхав у натовпі, настовбурчуючи жовті свої вусики, й усміхався — все-таки був задоволений. А приїхавши нарешті до кляштора, відразу опинився у Басиних обіймах.

Вона вже знала про нинішні його подвиги, про високе його ратне мистецтво, бо перед тим був у неї підкоморій подільський і, як очевидець, детально про все розповів. Бася на самому початку розповіді скликала усіх жінок, що перебували у кляшторі, — ігуменю Потоцьку, пані Маковецьку, Гумецьку, Кетлінг, Хотямирську, Богуш — і в міру того, як підкоморій розповідав, стала страшенно задаватися перед ними.

Пан Володийовський увійшов майже відразу ж після того, як жінки пішли.

Коли вони натішилися зустріччю, маленький рицар сів вечеряти. Він був вельми втомлений. Бася, всівшись поруч, сама накладала йому їду на тарілки і доливала мед у кубок. Міхал їв і пив з апетитом — усенький день і макової росинки у нього в роті не було. При цьому він дещо розказував Басі, а вона, з палаючими очима слухаючи його, трясла, за звичкою, головою і жадібно питала:

— Ага! Ну й що? Ну й що?

— Вояки добрі поміж ними стрічаються і надто відчайдушні, проте вправні фехтувальники серед турків — велика рідкість, — казав маленький рицар.

— Виходить, і я могла б з усяким зітнутися?