— Авжеж! Та тільки не бути тому, не візьму я тебе!..

— Хоч би раз у житті! А знаєш, Міхалеку, коли ти на вилазку йдеш, я анітрохи не турбуюся. Бо знаю — тебе нікому не здолати...

— Так ніби мене не можна й підстрелити?

— Тихше, чи Господа Бога немає? Зарубати себе ти не даси, це напевно!

— Одному і двом не дамся.

— І трьом, Міхалеку, і чотирьом!

— І чотирьом тисячам! — втрутився, піддражнюючи її, пан Заглоба. — Знав би ти, Міхале, що вона тут вичворяла, поки пан підкоморій розповідав! Я думав, зо сміху лусну, бігме! Фиркала, як та коза, і кожній жінці по черзі в обличчя заглядала — чи так як треба та захоплюється. Я вже злякався навіть, ну, думаю, зараз перекидатися почне, а це все-таки заняття не зовсім пристойне.

Маленький рицар потягнувся після їди, бо був надто втомлений, і раптом, обійнявши дружину, сказав:

— Квартира моя у замку вже готова, та дуже не хочеться туди повертатись! Баська, я, мабуть, тут залишусь, га?

— Як хочеш, Міхалеку, — відповіла Бася, опустивши очі.

— Ха, — скрикнув пан Заглоба, — а мене вже тут і не за мужчину зовсім, а за старого гриба мають — ігуменя дозволила мені жити у кляшторі. Ну, вона ще поплаче про це, я вже постараюсь! А ви помітили, як пані Хотимирська мені підморгувала? Удовиця вона... Все, більше нічичирк!

— Далебі, здається, залишуся! — сказав маленький рицар.

А Бася на це:

— Аби тільки тобі відпочити добре!

— А чом би йому не відпочити? — запитав пан Заглоба.

— Так ми ж говорити будемо, говорити, говорити!

Пан Заглоба заходився шукати свою шапку, щоб теж піти відпочити, нарешті знайшов її, насунув на голову і промовив:

— Та не будете ви говорити, говорити, говорити!

І вийшов.

******** Дивовижно (лат.).

******** На згадку (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ LІІ

Наступного дня вдосвіта маленький рицар вирушив під Княгин, де зітнувся зі спагі і захопив Булук-пашу, знатного турецького воїна. Цілий день минув у нього в бойових трудах, частина ночі на раді у пана Потоцького, аж після перших півнів зумів прихилити він стомлену голову. Та ледве він заснув солодким глибоким сном, як його розбудив гул гармат. Водночас у кімнату вбіг челядник Пєнтка — жмудин, вірний слуга і майже приятель Володийовського.

— Ваша милость! — закричав він. — Ворог до міста підходить!

Маленький рицар відразу скочив на ноги.

— Які гармати чути?

— Наші бусурман лякають. Там роз’їзд великий, худобу жене з поля.

— Яничари чи кіннота?

— Кіннота, ваша милость. Чорні-чорнісінькі. Наші святим хрестом їх лякають, схоже, чорти вони.

— Чорти не чорти, а нам туди треба, — відповів маленький рицар. — Ти до дружини йди, скажи їй, що в полі я. Якщо схоче у замок прийти подивитися, нехай приходить, тільки вкупі з паном Заглобою, бо на його обачність я тільки й сподіваюсь.

Через півгодини пан Володийовський на чолі драгунів і охочих зі шляхти уже помчав у поле — ці сподівалися показати себе у двобоях. Зі старого замку чудово видно було ворожу кавалерію, що налічувала близько двох тисяч і складалася почасти зі спагі, а переважно з єгипетської султанської гвардії. У цій останній служили заможні мамелюки з Нілу. Блискотливі обладунки, яскраві, гаптовані золотом куф’ї на головах, зброя у коштовних оправах — одне слово, найліпша у світі кіннота. Озброєні вони були дротиками, насадженими на тростинові древка, кривими булатами і ножами. На конях, баских як вітер, вони, немовби веселкові хмари, з виттям гасали полем, крутячи в пальцях свої смертоносні списи. Ті, хто був у замку, не могли відвести од них очей.

Але пан Володийовський із кіннотниками вилетів їм назустріч. Проте супротивникам не відразу вдалося пустити у хід клинки. Турків стримували гармати із замку, а маленький рицар міг почати з ними єдиноборство тільки під прикриттям артилерії — ворог числом набагато переважав.

І ті, й ті якийсь час кружляли віддалік, стрясаючи зброєю і гучно репетуючи. Нарешті гарячим синам пустелі обридли, як видно, марні погрози, окремі вершники відірвалися раптом від загальної маси і, наблизившись, стали гучно викликати супротивників. Потім вони розсипалися полем і замигтіли на ньому, як квіти, розгойдані вітром.

Володийовський глянув на своїх:

— Вельможні панове, нас запрошують! Ну, хто до двобою готовий?

Першим озвався відважний жовнір пан Васильківський, за ним пан Мушальський — цілкий лучник, але й герцівник чудовий. За ним вискочив пан Мязга герба Прус, цей на повному скаку списом перстень піддівав, за Мязгою пішли пан Топур-Падеревський, і пан Озевич, і пан Шмлуд-Плоцький, і князь Овсяний, і пан Маркос-Шелюта, і декілька десятків інших славних рицарів, і драгунів купка теж пішла — їх спокушала надія на багатий прибуток, й особливо безцінні арабські коні. На чолі драгунів ішов суворий Лушня; покушуючи льняний свій вус, він здалеку видивлявся, хто багатший.

Днина стояла чудова, видимість була на диво. Гармати на валах замовкали одна за одною, та ось і зовсім ущухли — пушкарі боялись поцілити у своїх, та ще й хотіли поспостерігати за сутичкою, аніж стріляти у розсіяних на полі герцівників. А ті рухалися один одному назустріч кроком, не кваплячись, далі клусом, і не в одній лінії, а нарізно, як кому зручніше. Нарешті, з’їхавшись, осадили коней і заходилися поливати один одного лайкою, щоб розпалити в серцях гнів і відвагу.

— У нас не поживитеся, пси поганські! — кричали польські войовники. — Не захистить вас тут підлий ваш пророк!..

А ті верещали у відповідь по-турецькому і по-арабському. Багато хто з польських герцівників розумів обидві мови, адже не один, так само як славний лучник, побував у тяжкій неволі, а позаяк бусурмани виригали страшні прокльони на Пресвяту Богородицю, волосся на головах вірних слуг Діви Марії заворушилося від люті, і вони рушили коней, прагнучи помститися за зневагу її наймення.

Хто кого дістав там перший і позбавив дорогоцінного життя? Ось пан Мушальський зітнув стрілою молодого бея у пурпурній куф’ї і в сріблястому, як світло місяця, обладунку. Смертоносна стріла впилася йому під ліве око, до половини увійшла в голову, і він, закинувши назад красиве своє обличчя і розкинувши руки, повалився з коня. Але лучник, лук на стегні укріпивши, ще підскочив до нього і шаблею бея прошив, після чого забрав його чудову зброю і спокійно погнав до своїх його коня, кричачи при цьому по-арабському:

— Дай Боже, щоб то був султанів син! Згнив би він тут, перш ніж ви свій останній намаз звершите!

Почувши це, турки і єгиптяни вельми засмутилися, і відразу ж два бея поскакали до пана Мушальського, але дорогу їм заступив Лушня, розлючений, як той вовк, і на млі ока вразив одного з них на смерть. Спершу він ударив його по руці, а коли той нагнувся по вибиту шаблю, щосили полоснув по шиї і майже геть відсік йому голову. Другий бей тут же повернув назад прудкого як вітер коня, та пан Мушальський устиг вихопити лук і послав навздогін утікачеві стрілу. Та настигла його і впилася поміж лопатками мало не по самісіньке оперення.

Третім зітнув свого супротивника пан Шмлуд-Плоцький, ударивши келепом по мисюрці. Лопнуло від удару срібло й оксамит, яким було підшите залізо, а вістря келепа застряло у кістці так, що пан Шмлуд-Плоцький не відразу зміг його витягти. Інші билися з перемінним успіхом, проте гору переважно брала досвідчена у фехтуванні шляхта. Двоє драгунів полягло, одначе, від руки могутнього Хамді-бея, котрий потім полоснув по обличчю князя Овсяного кривим булатом і вибив із сідла. Князь зросив рідну землю своєю шляхетною кров’ю, а Хамді повернувся вже до пана Шелюти, у якого кінь копитом шурхнув у яму. Пан Шелюта розуміючи, що смерть неминуча, спішився, аби все-таки зітнутися зі страшним вершником. Але Хамді напер на нього кінськими грудьми, звалив і при падінні кінчиком булата садонув по руці. Рука у пана Шелюти відразу ж повисла, а бей поскакав далі в поле шукати супротивника.