А втім, багато в кого забракло відваги зітнутися з ним, так вочевидь переважав він усіх силою. Вітер здіймав білий бурнус у нього на спині, і він розвівався, як крила хижого птаха; золотавий панцир кидав зловісний відблиск на його обличчя, майже зовсім чорне, з дикими палючими очима, а кривий булат блищав над головою, як блищить серп місяця погожої ночі.
Прославлений лучник послав йому вже дві стріли, та вони лишень жалібно дзвякнули, вдарившись об панцир, і безсило упали в траву. І став роздумувати пан Мушальський: послати ще третю стрілу в шию скакуна чи піти на бій із шаблею? Та поки він роздумував, Хамді помітив його і перший погнав на нього свого чорного жеребця.
Зійшлися вони на середині поля. Прагнучи похизуватися незвичайною силою і захопити Хамді живим, пан Мушальський сильним ударом знизу вибив його булат і зчепився з турком. Однією рукою він схопив його за горло, другою за маківку мисюрки і щосили потяг до себе. Аж тут у нього лопнула попруга сідла, тому незрівнянний лучник перевернувся разом із сідлом і впав додолу. Хамді ударив його при падінні рукояттю булата по голові й оглушив. Закричали від радості спагі і мамелюки, що злякалися були за Хамді, і дуже засумували поляки. Герцівники миттю кинулись до лучника великими купами, одні щоб викрасти його, другі щоб хоч тіло його врятувати.
Маленький рицар досі не брав участі у єдиноборстві — не дозволяла полковницька його гідність, але, побачивши поразку пана Мушальського і звитягу Хамді-бея, він вирішив помститися за лучника і цим укріпити дух у своїх. Підбадьорений цією думкою, він торкнув коня острогами і навскіс помчав у поле, як летить яструб до табунця сивок, що кружляє над житнищем. Тут помітила його у підзорну трубу Баська із зубчастого муру старого замку і гукнула панові Заглобі, котрий стояв поруч:
— Міхал мчить! Міхал мчить!
— Він себе покаже! — заволав старий жовнір. — Дивись уважно, дивись, як він ударить! Не бійся!
Труба тремтіла в руках у Басі. У полі не стріляли вже ні з луків, ні з рушниць, тож вона не вельми боялася за життя Міхала, але її пойняли запал, цікавість і стурбованість. Душа і серце покинули її у цей момент і полетіли слідом за чоловіком. Груди її здіймалися, яскравий рум’янець залив обличчя. Хутко перегнувшись через зубці, так що пан Заглоба змушений був схопити її, щоб вона не впала у рів, — Бася крикнула:
— Двоє мчать на Міхала!
— Двома менше стане! — відповів пан Заглоба.
Справді, двоє рослявих спагі вилетіли назустріч маленькому рицареві. Судячи з його одягу, вони вирішили, що зуміють дістати дешеву славу. Дурники! Вони мчали назустріч своїй неминучій загибелі. Маленький рицар навіть коня не стримав, порівнявшись із ними чимдалі від решти вершників, лише мимохідь відважив їм два удари, щонайлегших, здавалося, як ляпаси, що їх мати відважує дітям, але ті повалились на землю і, впившись у неї нігтями, засмикалися, як дві рисі, яких водночас настигли смертельні стріли.
А маленький рицар помчав далі до вершників, котрі кружляли в полі, і став завдавати їм жорстоких ударів. Як після меси хлопчик насадженим на палицю ковпачком гасить перед вівтарем одну за одною свічки і вівтар поринає в пітьму, так і він гасив приворуч і ліворуч життя найліпших турецьких і єгипетських кіннотників, і вони поринали у морок смерті. Впізнали бусурмани славетного фехтувальника, і завмерли у них серця. Один і другий осаджували коней, щоб не зустрітися зі страшним войовником віч-на-віч, а маленький рицар кидався слідом за втікачами, як злісний шершень, і пронизував жалом нових і нових вершників.
Жовніри біля замкової гармати, побачивши це, видали радісний окрик. Дехто біг до Басі й у пориві захоплення цілував краєчок її сукні, інші проклинали турків.
— Басько, вгамуйся! — кричав щохвилини пан Заглоба, досі ще тримаючи пані Володийовську за сукню, а пані Володийовській сміятись і плакати хотілося, і волати, і дивитися невідривно, і мчати за чоловіком у поле.
А він собі валив спагі й єгипетських беїв, коли нарешті звідусіль пролунав оклик: «Хамді! Хамді!» Це прихильники пророка гучно закликали найкращого зі своїх воїнів, щоб він-таки помірявся силою зі страшним маленьким вершником, котрий, здавалося, уособлював смерть.
Хамді давно вже запримітив маленького рицаря, проте, побачивши, як він рубається, спочатку просто злякався. Боязко було піддати ризику і свою велику славу, і молоде життя, стаючи на герць із таким грізним супротивником, і тому він удав, ніби не бачить його, і почав кружляти на другому кінці бойовища. Там він саме зітнув пана Ялбжика і пана Коса, коли відчайдушні крики: «Хамді!, Хамді!»— досягли його вух. Тут Хамді зрозумів, що зволікати далі не можна і що йому треба або невмирущу славу здобути, або головою накласти. Цієї миті, крикнувши так пронизливо, що всі довколишні ліси відгукнулися луною, він пустив вихором до маленького рицаря свого коня.
Володийовський побачив його здалеку і теж пришпорив свого гнідка. Решта воїнів припинила бій. У замку Бася, що спостерігала досі за всіма звитягами грізного Хамді-бея, все-таки зблідла, попри сліпу віру в те, що маленькому рицареві нема рівні у фехтувальному мистецтві. Але пан Заглоба був зовсім спокійний.
— Я волів би бути спадкоємцем цього бусурмана, аніж ним самим, — сентенційно зауважив він.
А от Пєнтка, забарний жмудин, так був упевнений у своєму панові, що ані краплі тривоги не було у нього на обличчі. Побачивши, як мчить Хамді-бей, він навіть замугикав народну пісеньку:
Так, тебе, стару вівчарку,
Тягне із вовками в сварку.
Будеш марно лютувати:
Вовка тобі не здолати!
А ті двоє зітнулися на середині бойовища, поміж двома шеренгами, що спостерігали віддалік. На мить завмерли всі серця. Аж раптом зміїста блискавка промайнула у яскравому сонці над головами герцівників: це кривий булат вилетів із рук Хамді, як стріла, випущена з тятиви, сам же він почав хилитися в сідлі, ніби пронизаний уже клинком, і заплющив очі, але пан Володийовський схопив його лівою рукою за шию і, тицьнувши вістря рапіри йому під пахву, погнав до своїх. Хамді не чинив спротиву, навіть сам поганяв коня, відчуваючи вістря між рукою і панцирем, і був неначе оглушений, руки його безпомічно звисли, а з очей текли сльози. Володийовський передав його лютому Лушні, а сам повернувся на бойовище.
Але в турецьких дружинах звучали вже сурми і дудки; то був знак герцівникам покинути поле і повернутися у стрій, і вони поквапилися до своїх, несучи в серцях сором, гіркоту і спомин про страшного вершника.
— Шайтан це був! — казали один одному спагі й мамелюки. — Хто з ним зітнеться, тому судилася смерть. Шайтан, та й годі!
Польські герцівники постояли ще трохи на знак того, що бойовище за ними, а далі, прокричавши тричі переможний клич, відступили під прикриття своїх гармат, із яких пан Потоцький наказав знову відкрити вогонь. Але турки почали відступати. Якийсь час на сонці мелькали ще бурнуси, яскраві куф’ї і блискотливі мисюрки, потім усе заступила блакить. На бойовищі залишилися тільки порубані мечами турки й поляки. Із замку вийшли челядники, щоб забрати й поховати своїх. Далі прилетіли ворони, аби взятися до поховання бусурман, але бенкетування їхнє тривало недовго: того самого вечора їх прогнали нові раті пророка.
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ LІІІ
Наступного дня під Кам’янець приїхав сам візир на чолі численного війська — спагі, яничар і ополченців з Азії. Спочатку, судячи з накопичення сили, гадали, що він має намір почати облогу, але метою його був тільки огляд мурів. Інженери, які прибули з ним, оглядали фортецю і вали. Супроти візира цього разу виступив Мислишевський із піхотою й загоном охочих кіннотників. Знову зійшлися вони в єдиноборстві, і знову у славі обложених, хоч і не такій гучній, як перед цим. Нарешті візир наказав яничарам для проби підступити до мурів. Ревище гармат струснуло місто і замки. Яничари, близько підійшовши до розташування військ пана Підчаського, відкрили оглушливу пальбу, та позаяк Підчаський теж відповів згори досить прицільним вогнем і до того ж було побоювання, що кіннота зайде яничарам у тил, ті негайно вирушили жванецьким шляхом і повернулися до головного війська.
