Увечері в місто прокрався чех, який слугував яничар-азі й утік, діставши від нього удари палицею по п’ятах. Від чеха дізналися, що ворог отаборився у Жванці й захопив обширне поле біля села Длужек. Утікача допитали ревно: як турки думають — візьмуть вони Кам’янець чи ні? Той відповів, що у війську панує бойовий дух і що пророцтва сприятливі. Два дні тому перед султанським наметом звився раптом із землі ніби стовп диму, внизу тонкий, а догори розширений, як гігантська кисть. Муфтії пояснили, мовляв, явище це означає, що слава падишаха досягне небес і що він і є той самий володар, котрий знищить нездоланну досі кам’янецьку твердиню. Це неабияк підняло дух у війську. Турки, вів далі перебіжчик, побоюються гетьмана Cобеського і підкріплення, бо здавна пам’ятають, як небезпечно мірятися силами з військом Речі Посполитої у чистому полі, — ліпше вже з венеційцями воювати, з угорцями, з ким завгодно. Та позаяк їм відомо, що війська у Речі Посполитої як кіт наплакав, вони сподіваються захопити Кам’янець, хоч і не без труда. Каймакам Чорний Мустафа обіцяв відразу на мури вдарити, але візир, він розважливіший, хоче взяти в облогу місто і засипати його ядрами. Султан після суперечок схилився до думки візира, отож слід очікувати регулярної облоги.
Так сказав перебіжчик. Вісті ці вельми засмутили і пана Потоцького, і князя єпископа, і пана підкоморія подільського, і пана Володийовського, і взагалі усіх старших офіцерів. Вони розраховували на приступи і сподівалися, що місто відіб’є їх із великими для супротивника втратами. З досвіду їм відомо було, що, йдучи на приступ, обложники зазнають великих втрат, що кожна відбита атака ослаблює їхній дух і, навпаки, додає наснаги обложеним. Як збаразьким рицарям урешті-решт до вподоби припав спротив, сутички і вилазки, так і кам’янцям могли сподобатися бої, якби вони ще щоразу закінчувалися їхньою перемогою. Проте регулярна облога, де найголовніше — риття ровів, підкопів, накочування гармат на позиції, — може тільки виснажити обложених, ослабити їхній дух і схилити до перемов. На вилазки теж розраховувати важко, бо оголювати мури, знімаючи звідти жовнірів, не можна, а челядники й міщани навряд чи зуміють за мурами замку протистояти яничарам.
Розміркувавши так, старші офіцери надто засмутилися, і щасливий кінець оборони видався їм куди менш вірогідним. Та він і був малоймовірним, і причина крилася не лише в турецькій могутності, а й у них самих. Пан Володийовський як жовнір не мав собі рівних, та він не володів величчю вождя. Хто носить у собі сонце, той здатний запалити усіх довкола, той же, у кому палає вогнище, хоч би й яскраве, запалює лише тих, хто поруч. Такий був і маленький рицар. Не вмів він і не міг поділитися з приятелем від духу свого, як і передати свого мистецтва фехтування. Пан Потоцький, головнокомандувач, не був войовником, і до того ж йому бракувало віри в себе, в інших, у Річ Посполиту. Князь єпископ переважно розраховував на перемови; брат його більше руками працював, аніж головою. На підкріплення не було чого сподіватися; хоч і великий був гетьман Собеський, але зараз безсилий. Безсилий був і король, та й уся Річ Посполита.
Шістнадцятого серпня підоспів хан з ордою і Дорошенко зі своїми козаками. Обидва захопили неозорі поля довкола Оринина. Суфанказ-ага того самого дня викликав на перемови пана Мислишевського і порадив віддати місто. «Якщо зробите це негайно, — сказав він, — можете розраховувати на такі сприятливі умови, про які досі в історії облог і не чули». Князь єпископ поцікавився був, що це за умови такі, та на нього у раді цитькнули, і татарам відповіли відмовою.
Вісімнадцятого серпня почали підходити турки, а з ними і сам повелитель. Розлилися навколо морем безбережним. «Ляська» піхота, яничари, спагі. Кожен паша вів військо свого пашалика: йшли жителі Європи, Азії, Африки. За ними рухався нескінченний обоз із навантаженими возами, у які впряжені були мули і буйволи. Різноколірним цим полчищам в усій багатобарвності одягу і зброї не було кінця-краю. Від світанку до заходу нескінченно йшли і йшли, пересувалися з місця на місце, розставляли війська, кружляли полями, розбивали намети, які зайняли такий простір, що з веж і з найвищих точок Кам’янця не видно було ані клаптика землі поміж штуками полотна. Здавалося, що випав сніг і вкрив довколишню місцевість. Табір ставили під рушничну пальбу: загін яничар, який прикривав роботи, безперестану обстрілював мури, звідти відповідали безнастанним гарматним вогнем. Відлунювало у скелях, дим здіймався догори, заступаючи небесну блакить. До самісінького вечора Кам’янець наглухо був закритий, хіба що голуби могли з нього вилетіти. Обстріл припинився, аж коли у небі заблимали перші зорі.
Упродовж декількох наступних днів не вщухав вогонь, із мурів і на мури спрямований, завдаючи чималої шкоди обложникам. Щойно купка яничар опинялася на відстані пострілу, на мурах відразу ж розквітала біла хмарка диму, кулі сипались на яничар, і вони розліталися, як табунець горобців, коли пальнеш по них із дробовика пригорщею дрібного шроту. До того ж турки, не знаючи, як видно, що в обох замках і в місті є далекобійні гармати, дуже близько поставили свої намети. За порадою маленького рицаря їм дозволено було це зробити; лише коли настала пора відпочинку і воїни, ховаючись від спеки, позалазили у намети, фортечні мури відгукнулися безнастанним гуркотом. Зчинився переполох: кулі розсікали полотно і вражали залізяччям вояків, розкидали гострі уламки скель. Яничари в замішанні й безладі, гучно репетуючи, почали тікати, валяючи намети на своєму шляху, сіючи повсюди тривогу. Ось тут у їхні лави й увірвався пан Володийовський із кіннотою й заходився сікти ворогів, поки потужні військові загони не прийшли їм на допомогу. Цим обстрілом командував Кетлінг, а ляський війт Ципріан, що стояв біля нього, вчинив найбільші спустошення серед поганців. Він сам наводив гармату, сам прикладав ґніт, а потім, прикривши очі рукою, спостерігав за наслідками пострілу, від душі тішачись користю зі своєї праці.
Турки тим часом теж копали рови, насипали шанці й накочували туди важкі гармати. Однак перше, ніж вони почали стріляти, до валів під’їхав турецький парламентер, наколовши на спис послання султана. Обложені відрядили драгунів, котрі вмить схопили турка і провели у замок. Султан закликав місто здатися, підносячи до небес свою могутність і милість.
«Військо моє незліченне, — писав він, — його як листя на дереві, як піску в морі. Погляньте вночі у небо і, побачивши на ньому безліч зірок, відчуйте страх у серцях своїх, і скажіть одне одному: ось вона, могуть правовірних! Позаяк же я — наймилостивіший із володарів і онук істинного Бога, то й владу маю я від Бога. Знайте ж, що до непокірних я ненависть маю, і ліпше, не чинячи спротиву волі моїй, здайте місто. Якщо ж ви маєте намір супротивитись мені, то всі, як один, від меча загинете, бо мені перечити ніхто з людей не посміє».
Довго роздумували, яку відповідь дати на це послання, і відкинули як неполітичну пораду пана Заглоби: псу хвоста відтяти і цей хвіст султану відіслати замість відповіді. Нарешті вирішили відіслати з листом Юрицю: він чоловік справний і турецьку добре знає. А в листі тому було написано:
«Володаря гнівити ми не маємо наміру, але і слухати його не зобов’язані, бо не йому, а панові своєму присягали. Кам’янця не віддамо, бо присягою пов’язані, допоки живі, фортецю і костьоли захищати».
Давши таку відповідь, офіцери розійшлися на фортечні мури, чим скористалися князь єпископ Ланцкоронський і генерал подільський, надіславши султанові другого листа, у якому прохали його про перемир’я терміном на чотири тижні. Коли звістка про це дійшла до міських воріт, зчинився шум, забряжчали шаблі.
— Що ж це, — казали один і другий, — ми тут біля гармат пропадаємо, а там, за нашими спинами, листи шлють без нашого відома, а ми ж у раді перебуваємо!
І після вечірньої молитви офіцери усім скопом пішли до генерала на чолі з маленьким рицарем і паном Маковецьким, котрий був вельми стурбований тим, що відбулося.
