— Як же так? — закричав стольник латичовський. — Невже ви здати місто надумали? Чому без нашого відома нового посланця відрядили?

— І справді, — додав маленький рицар, — якщо нас у раду покликали, листи без нас надсилати негоже. Про здачу ми говорити не дозволимо, а якщо хто цього бажає, нехай із ради геть іде!

При цих словах він грізно настовбурчив вусики; був це жовнір на диво справний і, змушений не послухатися старших, справді відчував муки. Але, присягнувши захищати замок аж до смерті, він вважав, що має право говорити таке.

Генерал подільський збентежився і так відповів:

— Я гадав, на це була спільна згода.

— Немає нашої згоди! Ми тут загинути хочемо! — закричали офіцери.

А генерал:

— Радий це чути, бо й для мене обов’язок понад життя, а боягузом я ніколи не був і не збираюся бути. Залиштесь, ваші милості, на вечерю, там легше домовимося...

Та вони залишатися не схотіли.

— Біля воріт наше місце, не за столом! — відповів маленький рицар.

Тим часом під’їхав князь єпископ і, довідавшись у чому річ, враз звернувся до пана Маковецького і маленького рицаря.

— Люди добрі! — мовив він. — У кожного на серці те саме, що й у вас, і про здачу ніхто не думає. Я попросив про перемир’я на чотири тижні й так їм написав: ми за цей час королю нашому прохання про допомогу надішлемо і дочекаємося від нього вказівок , а вже потім — що Бог дасть.

Почувши це, маленький рицар знову заворушив вусиками, від того що і злість його взяла і сміятися хотілось від такого розуміння воєнних справ. Він, жовнір до мозку кісток, у житті нічого подібного не чув: пропонувати ворогові перемир’я, щоб мати час по підмогу послати.

Перезирнулися маленький рицар із паном Маковецьким та іншими офіцерами.

— Це що таке, жарти чи всерйоз? — запитали декілька голосів.

І всі замовкли.

— Ваша превелебність! — промовив нарешті пан Володийовський. — Чимало війн я пройшов: і татарську, і козацьку, і московську, і шведську, а про такі аргументи не чув. Бо не для цього султан сюди прийшов, щоб нам догоджати, а щоб свою вигоду мати. З якої це речі він на перемир’я згодиться, коли йому пишуть, що нам у цей час треба по підмогу послати?

— А не згодиться, усе залишиться так, як є, — заперечив князь єпископ.

— Хто про перемир’я благає, — Володийовський йому на це, — той страх свій виказує і безсилля, а хто на підмогу розраховує, той, ясна річ, у власні сили не вірить. Дізнався про це з листа пес бусурманський, і це нам шкоди завдало непоправної.

Засмутився, почувши таке, князь єпископ.

— Я міг і не бути тут, — сказав він,— та не покинув я у біді своїх овець і тепер ось дорікання терплю.

Маленькому рицареві враз стало жаль достойного прелата, він упав йому до ніг, поцілував його руку і так промовив:

— Боронь мене Боже дорікати вам, та оскільки невдовзі у нас consilium, я кажу, що мені досвід підказує.

— Але що ж робити? Нехай це mea culpa, але що робити? Як зло виправити? — запитав єпископ.

— Як зло виправити? — повторив пан Володийовський.

І замислився на мить, а потім весело відкинув голову.

— А можна! Прошу, вельмишановні панове, усіх зі мною!

І вийшов, а за ним офіцери. Через чверть години Кам’янець надзвичайно струснув грім гармат. А Володийовський, зробивши вилазку з охочими людьми, напав на сонних у ровах яничар і заходився крушити їх, аж поки розсіяв усіх і відігнав до табору.

Після цього він повернувся до генерала, у якого застав іще ксьондза Ланцкоронського.

— Ваша превелебність! — сказав він весело. — А ось вам і порада моя.

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ LІV

Після вилазки всенька ніч минула у стрільбі, хоч і уривчастій, а на світанку дали знати, що декілька турків стоять біля замку, ждуть, поки до них вийдуть для перемов. Будь-що треба було дізнатися, чого вони хочуть, і старійшини на раді доручили панові Маковецькому і панові Мислишевському з’ясувати це у бусурманів.

Трохи згодом до них долучився Казимеж Гумецький, і вони вирушили. Турків було троє: Мухтар-бей, Саломі — паша рущунський і третій — Козра, тлумач. Зустріч відбулася просто неба за ворітьми замку. Турки, побачивши парламентарів, почали кланятися, кінчиками пальців торкаючись грудей, вуст і чола, поляки ж люб’язно їх привітали і запитали, з чим ті прийшли.

На це Саломі відповів:

— О премилі люди! Великої кривди завдано владиці нашому, всі, хто шанує справедливість, не можуть не потерпати, і сам Предвічний покарає нас, якщо ви не виправитесь. Ви ж прислали Юрицю, він чолом бив візиреві нашому і просив про перемир’я, а після того, ледве ми, довірившись добропорядності вашій, висунули голови з укриттів і шанців, ви заходилися палити з гармат і, вискочивши за міські мури, трупами правовірних устелили дорогу аж до наметів падишаха. Дії ці не можуть залишитися непокараними, хіба що ви, мої премилі люди, негайно замки й місто нам віддасте, висловивши тим великий свій жаль і смуток.

На що пан Маковецький відповів:

— Юриця, пес сякий-такий, інструкції порушив, звелів своєму денщикові ще й білий прапор вивісити, за що й буде покараний. Князь єпископ приватно запитував, чи можливе перемир’я, але ж і ви, поки листи туди-сюди йшли, по наших шанцях стріляти не припиняли (а я сам тому свідок, мені уламки каміння у фізіономію зацідили), отже, і від нас перерви у пальбі не мали права вимагати. Якщо ви прийшли перемир’я запропонувати — ласкаво просимо, а якщо ні — перекажіть, люб’язні, владиці своєму, що ми, як і досі, маємо намір і мури, і місто захищати аж до своєї смерті або, точніше, аж доки ви у скелях цих смерть знайдете. Нічого більше, люб’язні, сказати вам не маємо і бажаємо, щоб Бог продовжив дні ваші й до глибокої старості жити вам дозволив.

Побесідувавши у такий спосіб, парламентери розійшлися.

Турки повернулися до візира, а панове Маковецький, Гумецький і Мислишевський — у замок, де їх закидали запитаннями, з чим вони відправили султанських посланників. Ті переказали вимоги турків.

— Ви їх не приймете, браття дорогії, — відповів Казимеж Гумецький. — Одне слово, ці пси хочуть, щоб ми до вечора їм ключі від міста віддали.

Учинився шум. Усі повторили улюблений вислів:

— У нас він не розживеться, пес бусурманський. Не дамося, з ганьбою його проженемо! Не бажаємо!

Ухваливши таке рішення, усі розійшлися, і відразу ж почалася стрілянина. Турки встигли вже втягти на позиції чимало важких гармат, і ядра, минаючи вали, падали на місто. Пушкарі у місті й замках трудилися у поті чола увесь залишок дня і всеньку ніч. Полеглих не було кому заступити, не було кому підносити ядра і порох. Аж на світанку трохи вщухла канонада.

Та ледве зайнявся день і на сході зарожевіла обтягнута золотом смужка вранішньої зорі, як у обох замках забили тривогу. У місті прокинулися всі, хто спав, купки сонних людей виходили на вулиці, уважно прислухалися.

— Готується штурм! — казали одне одному, показуючи у бік замків.

— А пан Володийовський там? — запитували неспокійні голоси.

— Там, там! — відповідали їм.

У дзвіницях замків калатали дзвони, звідусіль чувся барабанний бій. У досвітньому напівмороці, коли у місті було порівняно тихо, голоси ці звучали таємниче й урочисто. У цю хвилину турки почали вранішній намаз, шепіт молитви, як луна, оббігав увесь нескінченний табір. Безліч бусурман заворушилися біля наметів. Із вранішніх сутінків виступало накопичення великих і малих шанців, ровів, що тяглися довгою лінією уздовж замку. І раптом по всій довжині цих укріплень заревли важкі турецькі гармати, гучною луною відгукнулися скелі Смотрича, і зчинився гуркіт такий неймовірний і страшний, ніби загорілися усі громи-блискавки, що зберігалися на дні у небесних коморах, і вкупі з громаддям хмар упали на землю.

Почалася артилерійська битва. Місто і замки відповідали з не меншою могуттю. Невдовзі дим заступив сонце, весь Божий світ, не стало видно турецьких фортифікацій, не стало видно Кам’янця, все затулила гігантська сіра хмара, створена громом і гуркотом.