Але турецькі гармати дальнобійністю перевершували міські. Невдовзі смерть узялася косити городян. Розбито було декілька картаунів. Із гарматної обслуги гинули по двоє, по троє за раз. Отцю францисканцю, котрий ходив шанцями, благословляючи гармати, уламком лафета розвернуло обличчя; поруч нього упало двоє євреїв, відчайдушних сміливців, які допомагали під час наведення.

Та найбільше били гармати по міському шанцю. Казимеж Гумецький сидів там як саламандра, весь у вогні і в диму; половина його сотні полягла, ті, що залишилися, майже всі були поранені. Він сам онімів і оглух, проте за підтримки ляського війта змусив ворожу батарею замовкнути, доти, аж доки, принаймні, на місце колишніх розбитих гармат турки викотили нові.

Минув день, другий, третій, а страшний colloguium гармат не вщухав ні на хвилину. У турків пушкарі мінялися чотири рази на добу, у місті ж вистоювати доводилося одним і тим самим — без сну, майже що без їжі, задихатися від задушливого диму, а то й пораненим осколками каміння і уламками лафетів. Жовніри трималися, але у городян дух почав слабнути. Довелося навіть заганяти їх палицями до гармат, а втім, багато хто з них тієї ж миті падав мертвим. На щастя, ввечері й у ніч на третій день, із четверга на п’ятницю, сила удару перекинулася на замки.

Обидва замки, особливо старий, закидали гранатами з великих мортир, а втім, значної шкоди від них не було, бо гранату в пітьмі видно і від неї легко можна ухилитися. Аж над ранок, коли від смертельної втоми люди засинали на ходу і падали з ніг, загинуло їх усе-таки доволі багато.

Маленький рицар, Кетлінг, Мислишевський і Квасиброцький відповідали із замків на вогонь турків. Пан генерал подільський час від часу заглядав до них, він ходив під градом куль вельми стурбований, але нехтував небезпекою.

Недвечір, коли вогонь посилився ще дужче, пан Потоцький підійшов до Володийовського.

— Пане полковнику, — сказав він, — ми тут довго не протримаємось.

— Протримаємося, поки турки стрільбою насолоджуються, — відповів маленький рицар, — та вони нас мінами звідси викурять, камінь уже довбають.

— Справді довбають? — із тривогою спитав генерал.

На це Володийовський:

— Від сімдесяти гармат гуркіт стоїть безперервний, але трапляються все-таки хвилини тиші. Як настане така хвилина, ви, ваша милость, прислухайтесь і почуєте.

Хвилини цієї довелося ждати недовго, до того ж допоміг випадок. Лопнула одна облогова турецька гармата. Це викликало збентеження, з інших шанців посилали довідатися, що трапилось, і стрілянина на якийсь час припинилася.

У цей момент пан Потоцький із Володийовським підійшли до самісінького краю бастіону і стали прислухатися. Через певний час вуха їхні вловили дуже явний стукіт кирок, що дробили скелю.

— Довбають, — промовив пан Потоцький.

— Довбають, — підтвердив маленький рицар.

Обидва замовкли. Велику тривогу виказало обличчя генерала, піднявши руки, він міцно стиснув скроні долонями.

— Звичайна річ під час будь-якої облоги, — сказав на це Володийовський. — Біля Збаража під нами день і ніч рили.

Пан генерал підвів голову.

— І як чинив при цьому Вишневецький?

— Ми звужували кільце валів.

— А нам що треба робити?

— Нам треба гармати і все, що можна, з собою прихопити і в старий замок перейти, бо він стоїть на скелях, що мінам недоступні. Я так і розраховував: новий замок послужить нам для того тільки, щоб дати супротивникові першу відсіч, після ми самі підірвемо його з фасаду, а справжня оборона лишень у старому почнеться.

Настала хвилина мовчання, і знову генерал стурбовано схилив голову.

— А якщо нам і зі старого замку доведеться відступати? Куди відступати будемо? — запитав він пригнічено.

Маленький рицар випростався, ворухнув вусиками і показав пальцем у землю.

— Я тільки туди, — промовив він.

Тієї ж миті знову заревли гармати, і цілі табуни гранат полетіли на замок, та вже стемніло, і їх чітко було видно. Пан Володийовський, попрощавшись із генералом, пішов попід мурами і, переходячи від однієї батареї до іншої, усіх підбадьорював, давав поради. Нарешті йому зустрівся Кетлінг.

— Ну що?

Той м’яко усміхнувся й сказав, потискаючи руку маленькому рицареві:

— Видно від гранат, як удень. Вогню нам не шкодують!

— Важка гармата у них лопнула. Ти підірвав?

— Я.

— Спати страх як хочеться.

— І мені, та не час.

— Авжеж, — згодився Володийовський. — І дружини, мабуть, турбуються, а як подумаєш, сон тікає.

— Моляться за нас, — мовив Кетлінг, піднявши очі до гранат, що пролітали.

— Дай же, Боже, здоров’я моїй і твоїй!

— Поміж шляхтянками, — почав Кетлінг, — нема...

Але не закінчив — саме цієї хвилини маленький рицар, обернувшись, закричав раптом щосили:

— О Боже! Рятуйте! Що я бачу!

І кинувся вперед. Кетлінг глянув здивований: за кілька десятків кроків від них, на подвір’ї замку, він побачив Басю у супроводі пана Заглоби і жмудина Пентки.

— До муру! До муру! — кричав маленький рицар, поспішаючи відтягти їх під прикриття фортечних зубців. — Бога ради!..

— Ох! Та хіба ж із нею впораєшся! — уривчастим голосом, сопучи, промовив пан Заглоба. — Прошу, благаю, і себе ж, і мене занапастиш! На колінах повзаю, де там! Що було робити? Саму її пустити? Уф! Нічого не слухає! Нічого! «Піду та й піду!» Бери її!

На обличчі у Басі був переляк, брови смикалися — зараз заплаче. Не гранат вона боялася, не гуркоту ядер, не осколків каміння, а чоловікового гніву. Склавши руки, як дитина, яка страшиться кари, вона зойкнула голосом плачу:

— Не могла я, Міхалеку! Ну, бігме, не могла! Не сердь­ся, Міхалеку, любий! Не можу я там сидіти, коли ти тут гориш! Не можу! Не можу!

Він і справді розсердився був, мало не крикнув: «Бога, Басько, побійся!» — але враз таке замилування охопило його, що слова застряли в горлі, і, тільки коли світла, мила її голівка притислася до його грудей, він нарешті вимовив:

— Друже ти мій вірний, до самої смерті!..

І обійняв її.

А пан Заглоба тим часом, утиснувшись у вилом у мурі, квапливо розповідав Кетлінгу:

— І твоя зібралася була, та ми її обманули, нікуди не йдемо, мовляв. Ну як же! У її якраз становищі... Генерал артилерії у тебе народиться, шельма буду, якщо не генерал! Ха! На міст, між містом і замком, гранати сиплються, як спілі груші... Я думав лопну... Не від страху, а від злості... На гострі осколки наскочив, усю шкіру собі подер, тепер тиждень не всиджу — боляче. Доведеться черницям мастити мене, про скромність забувши... Уф! А ті песиголовці стріляють і стріляють, щоб їх грім уразив!.. Пан Потоцький командування мені хоче передати... Пити дайте жовнірам, а то не витримають... Погляньте, граната! Господи Боже мій! Десь близько впаде... Баську закрийте! Бігме, близько!..

Але граната впала не близько, а далеко, на дах лютеранської каплиці у старому замку. У цій каплиці з міцним склепінням був арсенал. Проте снаряд пробив склепіння і запалив порох. Оглушливий гуркіт, сильніший, аніж грім гармат, струснув підмурок обох замків. Із фортечних мурів почулися зойки жаху, усі гармати — і польські, й турецькі — ураз змовкли.

Кетлінг залишив пана Заглобу, пан Володийовський Басю, й обидва вони прожогом кинулись до мурів. Хвилину чути було, як вони, засапавшись, віддають розпорядження, але команду їхню заглушив барабанний бій у турецьких шанцях.

— На штурм підуть! — прошепотів Басі пан Заглоба.

І справді, турки, почувши вибух, уявили, напевно, що обидва замки впали, а захисники почасти поховані під руїнами, почасти паралізовані страхом. Із цією думкою вони і зважилися на штурм. Дурники! Їм невідомо було, що одна тільки лютеранська каплиця і злетіла в повітря, ніякої іншої шкоди, окрім струсу, вибух не завдав, жодна гармата навіть із лафета не впала у новому замку. Барабанний бій у шанцях дедалі посилювався. Натовпи яничар покинули шанці й наввипередки помчали до фортеці. Вогні у замку і в турецьких ровах погасли, ніч, однак, стояла погожа, і в світлі місяця видно було, як щільна маса білих янчарських шапок коливається на бігу, мов хвиля, розгойдана вітром. Ішли декілька тисяч яничар і декілька сотень ямаків. Багатьом із них більше не судилося побачити стамбульських мінаретів, світлих вод Босфору й темних цвинтарних кипарисів, та зараз вони бігли з люттю в серцях, упевнені в перемозі.